Одна з найкращих сцен у The Fabelmans Стівена Спілберга, це поява Девіда Лінча у ролі Джона Форда. Це ніякий не спойлер — у фільму достатньо історії та прогресії, щоб тримати вас біля екрану. Але сцена з Фордом дуже важлива для зростання головного героя як режисера. Адже сам великий Джон Форд дає йому один із найкращих уроків з композиції.

Мені подобається, як Спілберг зняв кіно про самого себе. Так, на основі подій свого життя, але кінематографічно прикрашену версію. Ця дорога психотерапія та рефлексія у форматі стрічки буквально про все, що може стати на шляху фільмейкера. Починаючи від труднощів комунікації з родиною (батько інженер, повністю про технології та раціональність, а мати його повна протилежність — про мистецтво та емоції), аж до того, як головному герою хочеться експериментувати зі спецефектами, камерами та лінзами, адже вони дають дуже різний ефект від сприйняття кадру.

А в один із періодів життя герою зовсім не хочеться брати до рук камеру, бо вона викликає у нього неприємні асоціації. Тобто тяга до мистецтва є, але всередині є неймовірної сили блок. Знайомо, правда?

Важко уявити, яку крапку можна поставити у цій історії. Головний герой наприкінці стає режисером? Загалом до цього можна здогадатися. Але набагато цікавіше показати, як і де він отримує самий надихаючий урок.

Тут і починає сяяти сцена з Джоном Фордом, для якого головний герой з порога має відповісти на питання, чому він хоче робити кіно. А наприкінці дає, мабуть, найшвидший урок з композиції. Адже кіно, насамперед, про зображення, яке створює те саме незабутнє враження, що ми в іншому вимірі.

Не дарма на початку фільму промовляється фраза, що кіно це сни.

Подобається, як Спілберг показує кіно на дуже різних поверхнях. Від маленьких долонь хлопчика та монтажного екрана, до величезних екранів кінотеатрів та залів.