Одна з найкращих сцен у The Fabelmans Стівена Спілберга, це поява Девіда Лінча у ролі Джона Форда. Це ніякий не спойлер — у фільму достатньо історії та прогресії, щоб тримати вас біля екрану. Але сцена з Фордом дуже важлива для зростання головного героя як режисера. Адже сам великий Джон Форд дає йому один із найкращих уроків з композиції.

Мені подобається, як Спілберг зняв кіно про самого себе. Так, на основі подій свого життя, але кінематографічно прикрашену версію. Ця дорога психотерапія та рефлексія у форматі стрічки буквально про все, що може стати на шляху фільмейкера. Починаючи від труднощів комунікації з родиною (батько інженер, повністю про технології та раціональність, а мати його повна протилежність — про мистецтво та емоції), аж до того, як головному герою хочеться експериментувати зі спецефектами, камерами та лінзами, адже вони дають дуже різний ефект від сприйняття кадру.

А в один із періодів життя герою зовсім не хочеться брати до рук камеру, бо вона викликає у нього неприємні асоціації. Тобто тяга до мистецтва є, але всередині є неймовірної сили блок. Знайомо, правда?

Важко уявити, яку крапку можна поставити у цій історії. Головний герой наприкінці стає режисером? Загалом до цього можна здогадатися. Але набагато цікавіше показати, як і де він отримує самий надихаючий урок.

Тут і починає сяяти сцена з Джоном Фордом, для якого головний герой з порога має відповісти на питання, чому він хоче робити кіно. А наприкінці дає, мабуть, найшвидший урок з композиції. Адже кіно, насамперед, про зображення, яке створює те саме незабутнє враження, що ми в іншому вимірі.

Не дарма на початку фільму промовляється фраза, що кіно це сни.

Подобається, як Спілберг показує кіно на дуже різних поверхнях. Від маленьких долонь хлопчика та монтажного екрана, до величезних екранів кінотеатрів та залів.

Зупиніться на півгодинки та подивиться чудовий The Boy, the Mole, the Fox and the Horse.

Історія розповідає про дуже теплу дружбу хлопчика, крота, лиса та коня, які подорожують разом у пошуках дому.

Окей... коли я пишу “історія” насправді я не маю на увазі історію або сюжет у звичному сенсі. Бо мультфільм більше схожий на набір зворушливих та сентиментальних цитат. Ніби дивишся на нову версію The Little Prince, або Whisper of the Heart Кондо Йосіфумі.

Спостерігаючи за приголомшливими акварельними фонами та трохи неохайними лайнами, ви незабаром помітите, що вам "щось потрапило в очі". Можливо ви будете відмахуватися і говорити, що з вами все гаразд. Але насправді всі наступні півгодини вам може бути важко стримати сльози. Адже стільки прийняття та теплих слів складно знайти десь ще.

Одна з найкращих сцен мультфільму про найхоробрішу річ, яку взагалі можна сказати — попросити допомоги. Тому що це не ознака слабкості чи того, що ти здався. Навпаки, ти відмовляєшся здаватися.

Або лис у мультфільмі майже не розмовляє, бо сумнівається, що може сказати щось цікаве. На що йому відповідають — бути чесним це завжди цікаво.

Цінність мультфільму ще в тому, що він не відчувається фальшивим. Ні з погляду героїв та реплік, ні з погляду акварельного та дуже тактильного стилю. Це з любов'ю та добротою зроблений мультфільм, якому не обов'язково так сильно старатися. Але він старається.

Тому зупиніться на півгодинки та подивиться чудовий The Boy, Mole, Fox and Horse. Вам це може бути потрібно.