Янг робить не кінокадр, а лукбук. Знімок в альбомі. Який рухається та звучить.

Це дуже м'який простір, у якому замість прямого освітлення переважає відображене освітлення, наприклад від стін чи неба.

А загальний недоекспонований лук створює глуху тінь, яка скоріше поглинає кадр.

Якщо камера прямує за персонажем, то найчастіше вона прямуватиме за силуетом. Усе для того, щоб не руйнувати інтимний арт фільму. Бо створення мазків зі світла і негативного простору набагато краще допомагає глядачу насититися таємничим світом фільму.

До того ж такий тип освітлення підсилює тони шкіри та контури облич. Тому ви завжди швидко перемикаєте увагу на актора і концентруєтеся на його грі.

Це дуже зрозуміла кінематографія, яка незважаючи на джерело натхнення створює дуже чистий, обережний та тихий кадр.

Мені подобається, що Янг часто використовує телеоб'єктиви для Arrival, які роблять таку красиву та інтимну компресію кадру.

Янг вважає, що такі об'єктиви створюють близькість, яка породжує більш вагоміший простір для героїв фільму. Це особливо добре помітно в кадрах з видіннями головної героїні, Луїзи — сцени з її донькою відчуваються дуже сімейними та важливими. Але водночас космологічно далекими через недоекспоновану естетику кадру.

Для мене такий вибір лінз створює найголовніше — я бачу вразливість та неміцність Луїзи. Від уразливості та в певному сенсі "недоліків" камери, а також уразливості актора, можна виграти. І Янг прекрасно знає, як зібрати воєдино ці сторони завдяки такому інтимному фреймінгу.

Для Бредфорда Янга фотографії Іваноу стали дуже великим натхненням. Настільки, що навіть фільм про Хана Соло, де Янг був оператором, було знято схожим чином. Хоча зрозуміло, що це кіно із зовсім іншої категорії.