З початком повномасштабного вторгнення в медійному полі почало з’являтися багато творчості на тему війни. Але якщо спитати, чи мене щось зачепило, то це випадково побачені одиниці.
⠀
Я говорю про різних творців, крім фотографів - останні в силу професійного реалізму єдині фіксують цю трагедію як вона є.
⠀
Більшість художніх робіт не передають жах війни. Воно і не дивно, адже переважна більшість художників не знаходяться на лінії фронту, а тому в силу відсутності такого досвіду не можуть його візуалізувати. На це ще накладається і сама концепція fast art - робота має бути моментальною реакцією на якусь подію, а тому більшість "воєнного арту" дуже примітизовано.
⠀
Що таке війна? Ти це розумієш, коли дивишся на роботи Отто Дікса, а не на наше "мистецтво часів війни". І справа не у технологіях - навіть мінімалістичний діджитал арт чи перфоманс можуть бути промовистими, якщо його створює "повірена" людина.
⠀
Одна з небагатьох робіт, яка мене зачепила - це автопортрет Руслана Лубинського з окопів Київщини, з-під боїв за Мощун. Він передав своє переживання війни і ти це відчуваєш. Коли ж більшість інших робіт - це своєрідна арт-терапія спостерігачів, враження та реакція, які фіксують різний досвід. Але не саму суть війни.
⠀
Хочу відразу відбити атаку, що завдяки цій творчості нам легше комунікувати з союзниками, бо мова мистецтва - універсальна. Я це чудово розумію і не суперечу. Більше того, творчість допомагає не забувати важливі теми всередині країни, як то полонені захисники Азовсталі. Але це все візуальний канал комунікації, інструмент, якого було багато і під час попередніх воєн.
⠀
Я ж пишу про мистецтво в усій його глибині, поза часом і простором, яке дасть кожному з нас пропустити цю війну крізь себе. Щоб це сталося навіть з тими, хто не чув звуки сирен, щоб кожна людина повірила, що це вона сиділа в окопах і смиренно слухала наближення ворожих снарядів.
⠀
Іван Семесюк занепокоєний, що може й не буде гідних трубадурів, які б змогли належно вшанувати подвиги наших лицарів.
⠀
Мене бентежить ще одне питання - чи вийдуть з окопів Отто Дікси, які зможуть своїм безпосереднім досвідом донести, що таке війна?

Нещодавно дізналась про новий стильовий тренд в одязі та естетиці соцмереж - old money. Розписувати про нього не буду, адже інформації вдосталь в інтернеті. І це пригадало колись забуті мною думки, про наш час, який водночас є всім і нічим.

Останні років 3-4 поширюються і множаться тренди, які зав'язані на певній естетиці і стилі життя: dark academia, cottagecore, witchcore, parisian тощо.
Раніше естетизація різних епох та стилів життя теж проявлялась в дизайні одягу та інтер'єру, але несло суто декоративний характер. Також були субкультури, але в них на рівні з особливою естетикою були важливі світоглядні аспекти, які впливали і на життя.

Зараз ці естетизми панують в соцмережах і люди підлаштовують своє життя і себе під ту картинку, яку бачать в мережі. При чому, тренди змінюються швидко і один естетизм легко замінює інший.

Всі ці cores є романтизацією певної епохи, лайфстайлу чи окремого класу людей без дотримання всіх особливостей життя. Наприклад, cottagecore це пасторальне замилування естетизованим сільським життям без реального життя в ньому. А old money схожий на симулякр втіленої мрії - багатого і гарного життя спадкоємців батьківських статків.

Васне, чим би дитя не тішилось. Я сама іноді люблю подивитися на тематичні підбірки в Пінтересті чи відео в Інстаграмі. Але це не більше, ніж guilty pleasure, уявляти себе тим, ким я не є - таке собі задоволення.

Ці тренди естетизації життя є свідченням для мене відсутності в наш час естетики як такої. Ми надихаємось великими стилями та явищами минулого, які були духовним втіленням життя. Сьогодні все зводиться до "суб'єктивності" і репресивності "великих" явищ. Тому своєрідна заборона на творення глобальних сенсів та естетики не лишає нічого іншого, як дешевої еклектики.

Критика еклектизму була і в час панування цього "стилю" на зламі 19-20 століть в архітектурі, живописі та скульптурі. Іронічно те, що сьогодні ми сприймаємо тогочасну еклектику як високе мистецтво і вражаємось нею, тоді як сучасники сприймали її як занепад.

Про це писав німецький історик мистецтва Ернст Кон-Вінер:

"Можливо, з подібних починань міг би розвинутись конструктивний стиль, якби вони не були дуже скоро заглушені тією плутаниною стилів, котра у другій половині 19 століття прикладне мистецтво, живопис і пластику перетворило на арену нестерпного несмаку.
До такого результату призвела робота багатьох сил; доволі складно виокремити з них дійсно керівні. Зрозуміло тільки одне, що в ту, позбавлену дисципліни епоху, коли кожний хотів бути паном і ніхто - слугою, прагнення стати оригінальним за будь-яку ціну, вочевидь, стало діяти особливо згубно. Неодмінно, кожний час несе в собі характерні для нього закони доцільності, переступити які можна лише з ризиком впасти у повну відсутність будь-якого стилю."

До речі, однією з передумов естетичної кризи Кон-Вінер вважав руйнацію традиційної організації праці ремісників і художників, яка була замінена на "масове виробництво учнів". В принципі в наш час мало що змінилось. Постмодернізм і цифрова реальність лише посилили антиестетичність нашого часу.

​У стрічці новин натрапила на новину про Оксану Линів і добряче висадилась з коментарів. Линів - диригентка, колишій кумир української феміністичної спільноти і наочний приклад складності культурного просування. Раніше чи не кожний її крок супроводжувався нахвалюваннями про те, що жінка досягає таких висот у чоловічій сфері, ще й на рівні цілої Європи. Сьогодні згадки про неї з'являються все рідше і все частіше супроводжуються коментарями штибу "зрадниця".

Я, як людина, що занурена в культурний процес і загалом цікавиться впливом культури, бачу дуже неприємні речі. Так, можна її чисто по людськи звинувачувати, що вона ставила Чайковського чи давала інтерв'ю російськомовним виданням. Але тоді ми втрачаємо дуже рідкісну пташку з наших країв - українського творця, що творить загальноєвропейський культурний процес. І це не якісь другосортні виставки сучасного мистецтва чи маргінальні музичні фестивалі, це висока культура, це багатостолітня традиція духовного виміру. І сьогодні Україна має честь долучитися до цього в особі Оксани Линів.

На жаль, українські митці більшою мірою невідомі світові. Не тому, що вони менш талановиті, зовсім ні. Просто багато віків поспіль Україна знаходилась в умовах, де вільна творчість була неможлива. А тому її творчість лишалась "законсервована" суто в українському контексті, або слугувала імперській ідеї. Ця українська культурна трагедія є великою темою окремого матеріалу і я обов'язково його зроблю, можливо навіть у відео.

Повертаюсь до Линів. Чудово розумію суть обурення багатьох людей. Як і розумію обурення через висловлювання деяких наших сучасних мислителів. Але не приймаю їх, тому що люди допускаються помилки - вони міряють творця чи мислителя людськими мірками. Всі здобутки перекреслюються відразу ж, як тільки слова чи вчинки такої особи хоча б на йоту не відповідають ідеологічному мейнстріму.

Але творчий геній в людині існує окремо від неї самої, вона є лише провідником. Іноді людина усвідомлює свою відповідальність і намагається слідувати тим ідеалам, до яких закликає її геній. Але в більшості випадків геній висмоктує всі сили і людина поза творчістю існує на доволі нижчому рівню. Всі ж чули історії про митців-алкоголіків чи наркоманів, що ніяк не впливало на рівень їхньої творчості.

Це сумно, але й не дивно, тому що, на жаль, рівень культури в нашій країні добряче понизився в силу різних причин. І від цього люди не розуміють суть культури, яка існує у своєму специфічному вимірі. Так, сьогодні все політизоване і мистецтво в тому числі, це вимога нашого часу. Але все одно збрігається цей простір, де культура має свою самоцінність. Я не зачіпаю зараз дискурс про російську культуру, адже в нашому контексті це потребує особливої оптики.

Я лише говорю про те, що такі люди, як Оксана Линів конче необхідні Україні на світовій арені зараз і особливо у перспективі. Але по правді, нам потрібні десятки, якщо не сотні таких Оксан обох статей в різних сферах культури, які б промовляли за Україну не лише мовою войовничою, національною, етнографічною, а й висококультурною, універсальною для освічених європейців. Особливо гостро ця необхідність постає через засилля Оль Полякових та Меловіних не гей-парадах, які створюють позитивний образ України лише в серед малолітніх користувачів твіттеру і тік току.

Друзі, на моєму Ютуб-каналі вийшло нове відео про те, як я бачу проблему мужності в сучасному суспільстві: https://youtu.be/Xco2M4tLpCo

00:00 Інтро
00:14 Тема відео
00:43 Токсична маскулінність
01:40 Страх мужності і фемінізоване суспільство
02:30 Стать в традиційних культурах
03:51 Актуальність чоловічої ініціації сьогодні
05:32 Складові чоловічої ініціації
06:40 Що заважає чоловікам на шляху до зрілості?
07:58 Куди ділись нормальні чоловіки?
09:34 Чому жінкам важко прийняти мужність?
10:38 Прояви фемінізації суспільства
10:55 Що мають робити чоловіки та жінки з цією проблемою?
11:27 Книги про проблему мужності в сучасному суспільстві
13:33 Ключові цитати з однієї книги
14:23 Подяка і кінець відео

Пишіть в коментарях на Ютубі свої думки на цю тему!

⭐️ Не забувайте поставити вподобайку під відео та робити репости друзям!
А якщо хтось хоче підтримати донатом, то можете зробити це тут 👉🏻 buy me a coffee.

А це книги у форматі ПДФ, про які я розповідала у відео. Завантажуйте і читайте!🙌🏻

▫️Ернест Белфорт Бакс "Легальне закріпачення чоловіків"
▫️Джеймс Холлі "В тіні Сатурна"
▫️Роберт Джонсон "Він"

Прослухала я бесіду двох наших філософів про розвиток сучасної української філософії і раджу тим, кого цікавить і філософія, і загалом процеси та зміни в українській гуманітаристиці.

Але що мене зачепило, то це прояснення проблеми критики в нашому середовищі. В нашому публічному полі критика часто сприймається особисто, а тому емоційно, що унеможливлює дебати, дискусії, обмін думками тощо. Так от, джерело проблеми, як завжди, лежить на поверхні: це репресивне минуле радянщини.

Оскільки СРСР був проектом втілення конкретної філософської доктрини, яка вважалась істинною, влада була інструментом втілення істини. А тому будь-яка критика чи зауваження в бік марксизму сприймалась як пряма критика влади, і несла загрозу людині не лише в професійній сфері, а самому її життю.

З цього випливає, що критика ідеї чи певного її аспекту свідчить про ворожість цієї людини. Зберігається це і сьогодні, адже неофіційна ідеологічна рамка існує, а тому будь-які критичні чи альтернативні точки зору клеймуються "антиукраїнськими".

Ну я загалом не здивована такому стану речей, адже ми тотально просякнуті радянськістю і формальна незалежність без глибинного внутрішнього самоаналізу нічого не змінює.

Але є ще один аспект, який мене зачепив. Пан Кірюхін зазначив, що в 19 столітті в інтелектуальному полі східноєвропейських країн провідною філософською проблемою було питання ідентичності. На українських землях цей процес обірвався з приходом більшовиків і встановлення радянської держави. А після розпаду СРСР в українському суспільстві знову постало питання ідентичності, а провідними сферами стали історія та культурологія. Власне, про наше застрягання в 19 столітті я згадувала не раз.

От і маємо таку вибухову суміш: невирішені проблеми позаминулого століття, які були штучно закупорені, і натягнуті зверху наслідки соціальних експериментів минулого століття, які у свою чергу й досі лишаються не осмисленими, а вже добряче так притрушені попелом перегорівших західних дискурсів.

Загалом, слухайте, нотуйте ті речі, які торкнули вас. "Зміни починаються з тебе", а тому неможливо говорити про вирішення проблеми колективної, допоки не розберемося на своєму особистому рівні.

Это не два пола, созданные друг для друга и дополняющие друг друга — это две незавершенности.
Это два незнакомца, которые «путешествуют вместе» (coire) в вечном неизвестном измерении. Этот союз всегда терпит неудачу.
Их элементы всегда разобраны. Половые органы вывернуты.
Эти два существа всегда оказываются на двух противоположных берегах.
Они думают, что говорят на одном языке — они действительно говорят на одном языке, но говорят на нем не с той же наготы.
Они не придают того же значения словам, которые они используют.
Они стоят на двух разных берегах, опасных и далеких.
Прислушиваются, но не все понимают.
Они прищуриваются, но не все видят.

Паскаль Киньяр La nuit sexuelle

Рождение освещает бесконечную тьму.
Сознание возвышает мечту.
Язык воспитывает с детства.

Вопрос, который все дети задают тем, кто их создал - по крайней мере, в том виде, как они себе это представляют:

Любили ли вы меня до того, как я появился?

Часто помічаю той факт, що коли йдеться обговорення певної проблеми, як індивідуально, так і колективно, люди вдаються до ретроспективності, тобто, обговорюють причини, а не вирішення проблеми.

Раніше я і сама часто цим грішила. Вірила, що віднайшовши причини і зрозумівши ті чи інші свої помилки, я їх не допускатимусь у майбутньому. Але це утопічна ідея, яка можлива у рафінованих умовах, де людина не зустрічатиметься щодня з життєвими спокусами.

Робота з причинами і рефлексія - важлива і обов'язкова, але не першочергова. На мою думку, спочатку потрібно вдатися до конкретних дій тут і зараз для вирішення проблеми в її наявному стані, а опісля вже розбиратися, робити висновки і попередження для майбутнього.

Ми не вирішимо проблему корупції, якщо будемо лише говорити про те, чому і через кого вона існує. Ми не вирішимо проблему демографії, якщо будемо постійно оплакувати відсутність адекватної сімейної політики в державі.

Так само і в індивідуальному порядку - людина не буде здатна адекватно проаналізувати свої помилки, якщо і далі піддаватиметься своїм слабкостям.
Говорити про минуле легко з огляду на набуту з часом мудрість і досвід, а коли ти робиш новий вчинок тут і зараз - ти робиш крок у небуття без досвіду та мудрості.

Сперечатися про минуле ще легше, а особливо оцінювати і звинувачувати наших пращурів з нашої сильної позиції. А про майбутнє важко сперечатися, адже поки не спробуєш, тобто не переведеш думку теперішню і дію минулу, предмету для конфліктів немає. Є лише припущення.

Це не значить діяти бездумно. Наявний відрефлексований досвід в будь-якому разі завжди з нами. Це значить, що коли конче треба вирішити гостру проблему, треба спочатку подумати, як її вирішити зараз і не дати розвинутися далі. І коли вершина айсбергу вже видна, поринати все глибше у причини.