Життя людини завжди було вкорінено у символічний вимір через ритуали. Релігієзнавці, культурологи, антропологи знаходять цьому свідчення та пропонують свої інтепретації того, які ритуали і для чого використовували наші предки. Ми віримо у те, що ці особливі практики проживалися людьми на глибокому символічному рівні і здіймали їх значно вище над нашим земним буттям принаймні на мить. Але полишимо здогадки відносно минулого і звернемось до нас самих.
⠀
В силу особливостей історичного (і глобально духовного) процесу, через яке проходить людство, сьогодні ми великою мірою відірвані від глибоких пластів буття як індивідуально, так і колективно. Але наша вкоріненість у символи нікуди не зникла, адже вона "прописана в коді" наших найглибших шарів психіки. І через втрату здатності проживати символи, ми виносимо їх назовні.
⠀
Ми приділяємо багато уваги зовнішнім атрибутам, через які ми ототожнюємо себе. Але робимо це не "для себе", а "для інших". У незмозі чути і бачити себе, ми шукаємо контури свого відображення в інших.
⠀
А тому ритуали та символи втратили свою глибинну суть, перетворившись на "традиції" та знаки, які відтворюються механічно, втрачаючи щоразу свою автентичність. А тому і стають гіпертрофованими та гротескними.
⠀
Відчуваючи пустку та відсутність сенсу у потенційний час трансформації (релігійні та народні свята, дні народження, весілля, поховання, ініціатичні практики і т.д.), людина глушить цей білий шум гучною та яскравою картинкою.
⠀
Людина не проживає ці важливі етапи свого психічного та духовного розвитку, а тому і перебуває у вихідній точці. У кращому випадку її потенціал лишається нереалізованим. У гіршому - вона використовує свою силу проти себе, долаючи пустку і безсенсовість.
⠀
Але відчувши зсередини справжній поклик змін, людина здійснює ритуал "автоматично", бо зовнішнім шарам психіки потрібне матеріальне втілення нового етапу для гармонійого руху далі життєвою траєкторією. Ритуал здійснюється на заради нього самого ("традиція"), а з глибокої внутрішньої потреби означити цей етап. А тому цей ритуал може зовсім не виглядати як щось особливе, бо все справжнє і важливе людина проживає всередині.

Вже традиційна рубрика - запрошую вас передзамовити нову книгу від "Пломеню", для якої я робила обкладинку.🔥

"Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди"

Всі ми вчили цей вірш у школі і ці слова буквально закарбовані на нашому підкорку. Але чи справді ми любимо Україну? А оскільки Україна — це люди, тобто всі ми, то чи справді ми любимо один одного?

Ми звикли чути у глобальному інфопросторі про різні України, різні проекти, різні реальності т.д. Особливо болісно ми реагуємо на це у контексті війни, адже відмінність логічно стає для нас ознакою ворожості. А тому ми так легко збиваємось у різні групи, в яких знаходимо найбільш схожих на нас людей, і прагнемо свій приклад екстраполювати на всю країну.

А тому ми постійно знаходимось у внутрішній конкуренції, яка віднімає нашу кров. Адже це не політична/економічна/культурна конкуренція, в якій шукаються кращі шляхи досягнення спільної мети. Це направду боротьба різних векторів розвитку, кожний з яких має ексклюзивний і тотальний характер. Ми звикли ототожнювати себе з політичними проектностями, замість того, аби сприймати їх інструментами для досягнення своїх вищих, метаполітичних цілей.

До чого тут любов? Яке її прикладне застосування в наших реаліях? По-перше, визначимось з термінами. Хтось каже, що любов — це дія. З цим важко не погодитись. Але дії передує намір, а намір з'являється зі стану. Тож любов - це стан, з якого людина здатна чинити любов.

Якою є любов? Вона є тотальною та приймаючою. Вона дає і створює. Вона не поглинає, але огортає. Коли ми любимо людину, ми прагнемо її свободи. Ми приймаємо її неідеальність і не вимагаємо від неї відповідати нашим очікуванням. Ми радо розділяємо з нею усі радості, та біди, але не втручаємось в її душу, якщо вона сама нас туди не запросить. Але що головне — у любові ми не відвернемося від людини, якщо вона скоїть помилку. Ми допоможемо їй і дамо знати, що вона не сама.

Як бачите, всі ці ознаки є універсальними і не залежать від специфіки задіяних у стосунки суб'єктів — це можуть бути закохані, батьки і діти, друзі, колеги, однодумці тощо.

Але що ми бачимо натомість? Постійні внутрішні конфлікти та намагання "вписати" один одного у свої критерії "правильності", звинувачення один одного у всіх бідах, що проживає наша країна, прагнення "справедливості", яка базується на наших уявленнях про неї.

Звісно, я не говорю про корупцію, злочини та зловживання владою. Я про глобальне тло нашого суспільства, на якому зростаємо ми як особистості та громадяни. І це тло сьогодні сповнене ненависті, презирства, знецінення. Як же створити нове тло любові?

Еріх Фромм у "Втечі від свободи" писав про те, що капіталізм та технологічна революція створили новий тип людей, сформували новий характер. І сьогодні ми теж багато чуємо про нову людину, нову етику, новий світовий порядок, слідуючи за логікою Фромма. Але він був правий частково.

Насправді неможливо створити нову людину, бо в нас уже закладені всі можливі потенції, розвиток яких залежить від середовища та умов, в яких ми опиняємось. Тому, якщо спиратись на Фромма, то капіталізм та технологічна революція створили нове середовище, яке почало проявляти в людині ті риси, які в попередніх умовах існування знаходились у "сплячому режимі", "вимкнувши" ті риси, які вже не були доречні в нових умовах. Бо у світі ніщо не з'являється нізвідки — щоб в одному місці з'явилась енергія, вона має спочатку покинути інше.

А тому, щоб з'явилась любов, необхідно забрати нашу енергію з ненависті. Бачити у ближньому не ворога, а партнера. Помилки вважати не поразками, а можливостями для зростання. Зрозуміти, що те, наскільки я "дозволяю" іншим бути вільними поруч з собою, настільки широко простягається і моя свобода. Сприймати відмінності між нами не за привід до конфлікту, а за можливість побачити ширше себе.

Це не про вульгарні ознаки сьогодення у вигляді толерантності, мультикультуралізму, вседозволеності і т.д. Це про базове визнання себе як мозаїки різноманітних проявів, що екстраполюється і на суспільство. Ми можемо бути і Світлом, і Тінню один для одного, але всі ми є частиною Цілого.

Друзі, сьогодні дуже важливий день, і маємо важливе оголошення на честь цього дня.

14 листопада - День народження Андрія Костенка, напевно, загальновизнано найбільшого фахівця з історії таро не лише в Україні, а і в усіх навколишніх державах. Значну частину свого життя Андрій присвятив діяльності, пов'язаній з картами таро і книгами про них: писав, перекладав, редагував, видавав.

Наша співпраця почалася з підготовки та видання двох текстів, з яких починається історія окультного таро, про які всі чули, але мало хто їх читав. Ці два есе — «Про колоду Таро» Антуана Кура де Жебелена та «Дослідження Таро» графа де Мелле. В 2021-му році ми видали російський переклад текстів та розгорнутий коментар Андрія Костенка до них, а також передрукували зображення карт з «Первісного світу». Сьогодні, в пам'ять про Андрія ми разом із його дружиною Оленою Костенко оголошуємо про підготовку української версії цієї книжки, якою започатковуємо україномовну серію тарологічних книг Видавництва РХ.

🔥 Адріан Картон де Віарт «Щасливий Одіссей» — передзамовлення

Сер Адріан Картон де Віарт покинув навчання на юридичному факультеті в коледжі Балліол, Оксфорд, у 1899 році, щоб податися служити в Другій англо-бурській війні. Поранений кілька десятків разів ветеран усіх можливих воєн ХХ століття. Втратив око, руку, зламав хребет, а пальці рук відрізав собі самостійно, коли лікар відмовився робити ампутацію. Ніколи не складав військові іспити, двічі пережив авіакатастрофи і втікав з італійського полону, прокопавши тунель. Під час Першої світової війни служив як у Британському Сомаліленді, так і на Західному фронті. Очолював британську військову місію в Польщі після Першої світової. Відстрілювався від атаки комуністів із підніжки вагону прямо під час руху потяга. Перебувавши на сході Польщі, ледь уникнув німецького бліцкригу на початку Другої світової війни. У Китаї Картон де Вірт був британським представником перед Чан Кайші. З Україною його пов’язує любов до Полісся та Волині, тогочасної європейської Мекки мисливців, де провів інтербеллум, мешкаючи у маєтку Радзивіллів. Заслужив славу «невмирущого солдата».

З англійської переклала Єлизавета Перерва

Ціна — 450 (500) грн.

Замовити:
https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/

Поль Валері «Криза духу”, 1919 рік.

А що таке мир? Мир, мабуть, є таким станом речей, коли природна ворожість людей один до одного проявляється у творіннях, а не перетворюється на руйнування, як це робить війна. Це час творчої конкуренції та боротьби за творіння. Але хіба я не втомився творити? Чи не вичерпав я бажання до крайніх спроб і чи не зловживав я завченими поєднаннями? Чи повинен я відкласти свої важкі обов'язки та свої трансцендентні амбіції?»

*****************************************

Мир – це війна, яка допускає у своєму процесі акти любові та творення: тому це щось складніше та незрозуміліше, ніж сама війна, так само як життя незрозуміліше та глибше, ніж смерть.

Але початок і встановлення миру більш незрозумілі, ніж сам мир, так само як запліднення та походження життя більш таємничі, ніж функціонування істоти після її створення та адаптації.

Сьогодні кожен сприймає цю таємницю як відчуття теперішнього часу; деякі люди, безсумнівно, повинні сприймати себе як позитивну частину цієї таємниці; і, можливо, є хтось, чия чутливість достатньо ясна, достатньо тонка та достатньо багата, щоб розпізнати в собі більш просунуті стани нашої долі, ніж сама ця доля.

Французький художник і відомий кубіст Альбер Глез про Першу світову війну (1915):

Нинішній конфлікт занурює в анархію всі інтелектуальні шляхи довоєнного періоду, і причини прості: провідники — в армії, а покоління тридцятирічних — нечисленне… (...) Минуле завершене. Воно було великим. Мудро не зневажувати його, лишивши позаду. Ми залишаємося йому вірними, йдучи уперед — настільки відважно, наскільки можемо.

Мова мистецтва завжди здатна вмістити у собі більше інформації, ніж ми можемо собі уявити. Саме тому один і той самий твір може мати різні інтерпретації залежно від того, яку відправну точку ми обираємо. Особливого значення знання цієї мови набуває тоді, коли ми маємо справу з епохами, коли було прийнято мовчати.

Ми тільки вчимося бачити більше і художня спадщина тоталітарної доби 1930-50-х років очікує на своє відкриття. Зараз так відбувається з художником Анатолєм Петрицьким, чия багатогранність потребує уваги різнопрофільних фахівців. Долучилась до цього і я. У найближчому майбутньому завдяки колективній роботі мене і моїх колег цей митець постане з невідомого донині боку.

А поки триває велика робота, запрошую вас коротко ознайомитись з життям цього митця, чия доля увібрала в себе протиріччя тієї важкої пори:
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/anatol-petritskii-zhivopisets-bozhoiu-milistiu/

Недавно был на большой выставке Гюстава Курбе в Вене. Дольше всего стоял у пейзажей.

Там возникает интересная вещь, связанная не столько с самим изображением, сколько с дистанцией взгляда. Картина как будто требует определённого расстояния где пейзаж собирается и становится устойчивым (деревья, скалы, вода, глубина пространства).

Но стоит чуть сместиться ближе и происходит странное изменение. Пейзаж начинает терять свои контуры. Он как будто растягивается, выходит из самого себя. Предметность ещё не исчезла полностью, но и не держится уже как целое. Мазки становятся слишком материальными, слишком плотными, и привычная тождественность изображения распадается.

И тогда возникает ощущение промежуточного состояния: мир как будто уже вышел из своей формы, но ещё не вернулся в неё. Он ещё не может снова собраться в ту очевидность, к которой привык наш взгляд.

Смотришь и понимаешь, что дело не только в живописи. Просто здесь очень наглядно проявляется одна вещь, - предметность всегда зависит от дистанции, на которой взгляд способен удержать мир собранным.

Святослав Гординський «Євген Маланюк. Дружній шарж», 1934 р.

Є. Маланюк «Земна Мадонна», 1934 р.

Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери — сором
I на щоках, на чолi.

I б'ється кров в блакитних венах,
Як прах пiд вiром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навiки виспiвати гiмн?

Там Приснодiвою — Мадонна,
Тут, на землi, зорiєш ти,
Що в пурпуровiй мушлi лона
Ховаєш перлу чистоти.

(Чи, може, все-таки блудниця?)

Літератор та перекладач Богдан Бойчук про Маланюка:

Прапороносцем нічиїх ідей він не був, нікому нічим не служив.(...) Були далекі йому теж у житті волюнтаризм та суворість. Маланюк був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив товариство (в тому й жіноче), любив забавитися, любив добру їжу й вишукані напої, любив годинами розповідати історичні анекдоти та всякі інтимні деталі з життя історичних осіб.

Зустріч з Іншим, як і з Тінню, раптова та неочікувана. І страшна.
Визнання існування Іншого веде до усвідомлення того, що світ не належить тобі. І в цю мить тебе охоплює жах, адже ти розумієш (не головою, а серцем), що всі твої уявлення про світ та людей навколо не відображають реальність, а є проекцією твоїх очікувань від неї. Очікувань, які продиктовані давніми та глибинними структурами твоєї особистості, що так і не стали зрілими, і шукають безпеки.

Зустріч з Іншим ніби збиває тебе з п'єдесталу — цей світ існує не лише для тебе, а й для мене. Інший має своє життя, свої бажання та потреби, які можуть резонувати з тобою, а можуть і йти всупереч. Але якщо стається друге, це не значить, що інший тебе відторгнув — він лише потребує простору для реалізації тих бажань, які не пов'язані з тобою. Насправді це не є небезпекою для тебе, хоча автоматично це так здається. Це є своєрідним запрошенням до діалогу, де ти можеш побачити Іншого насправді, яким він реально є — без фільтрів твоїх страхів.

Визнання Іншого — це трансгресія, яка виводить тебе з пут інфантильного егоцентризму. Тому ми так боїмося зустрічі з ним, адже у нашому уявному світі він має силу зруйнувати його. І він це робить, викидаючи нас у реальність.

І ти обираєш. Тікати назад від цього усвідомлення, знову зачаклувавши світ навколо своїх бажань. Або визнати, що Інший, як і ти — багатогранний і охочий до проявлення себе. І що ти теж можеш бути залучений у цей процес, тим самим реалізовуючи ті аспекти своєї сутності, які без Іншого могли б назавжди лишитися «сплячими».

Якщо тобі стає сил перевести свій страх у цікавість, вихолощена ілюзорна інструкція може перетворитись на гру. І це лякає по-своєму, бо у грі немає сталих величин, а тому неможливо сконструювати собі зовнішніх опор. Тоді доведеться знайти, або ж створити їх у собі — і це найважче.

Пережити цю зустріч можливо, мабуть, лише у любові чи прагненні до знання. У першому випадку ти приймаєш Іншого, бо любиш його. У другому (якщо йдеться про болючий досвід) ти визнаєш його своїм вчителем. Визнаючи його бажання, ти визнаєш і себе, а саме ті свої аспекти, які у твоєму вигаданому світі були приховані. Бо в реальному світі ти не маєш контролю над ним і він провокуватиме абсолютно все, що в тобі закладено. Можна знову злякатись. Або прийняти свою багатогранність і грати з нею.