Французький художник і відомий кубіст Альбер Глез про Першу світову війну (1915):

Нинішній конфлікт занурює в анархію всі інтелектуальні шляхи довоєнного періоду, і причини прості: провідники — в армії, а покоління тридцятирічних — нечисленне… (...) Минуле завершене. Воно було великим. Мудро не зневажувати його, лишивши позаду. Ми залишаємося йому вірними, йдучи уперед — настільки відважно, наскільки можемо.

Мова мистецтва завжди здатна вмістити у собі більше інформації, ніж ми можемо собі уявити. Саме тому один і той самий твір може мати різні інтерпретації залежно від того, яку відправну точку ми обираємо. Особливого значення знання цієї мови набуває тоді, коли ми маємо справу з епохами, коли було прийнято мовчати.

Ми тільки вчимося бачити більше і художня спадщина тоталітарної доби 1930-50-х років очікує на своє відкриття. Зараз так відбувається з художником Анатолєм Петрицьким, чия багатогранність потребує уваги різнопрофільних фахівців. Долучилась до цього і я. У найближчому майбутньому завдяки колективній роботі мене і моїх колег цей митець постане з невідомого донині боку.

А поки триває велика робота, запрошую вас коротко ознайомитись з життям цього митця, чия доля увібрала в себе протиріччя тієї важкої пори:
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/anatol-petritskii-zhivopisets-bozhoiu-milistiu/

Недавно был на большой выставке Гюстава Курбе в Вене. Дольше всего стоял у пейзажей.

Там возникает интересная вещь, связанная не столько с самим изображением, сколько с дистанцией взгляда. Картина как будто требует определённого расстояния где пейзаж собирается и становится устойчивым (деревья, скалы, вода, глубина пространства).

Но стоит чуть сместиться ближе и происходит странное изменение. Пейзаж начинает терять свои контуры. Он как будто растягивается, выходит из самого себя. Предметность ещё не исчезла полностью, но и не держится уже как целое. Мазки становятся слишком материальными, слишком плотными, и привычная тождественность изображения распадается.

И тогда возникает ощущение промежуточного состояния: мир как будто уже вышел из своей формы, но ещё не вернулся в неё. Он ещё не может снова собраться в ту очевидность, к которой привык наш взгляд.

Смотришь и понимаешь, что дело не только в живописи. Просто здесь очень наглядно проявляется одна вещь, - предметность всегда зависит от дистанции, на которой взгляд способен удержать мир собранным.

Святослав Гординський «Євген Маланюк. Дружній шарж», 1934 р.

Є. Маланюк «Земна Мадонна», 1934 р.

Як iонiйськая колона,
Рожевiє дiвочий снiг,
Ховаючи опуклiсть лона
В лiлеях рук, в лiлеях нiг.

Єдина! Не ображу зором
Двiйник Мадонни на землi.
Ось пурпуром Цiтери — сором
I на щоках, на чолi.

I б'ється кров в блакитних венах,
Як прах пiд вiром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навiки виспiвати гiмн?

Там Приснодiвою — Мадонна,
Тут, на землi, зорiєш ти,
Що в пурпуровiй мушлi лона
Ховаєш перлу чистоти.

(Чи, може, все-таки блудниця?)

Літератор та перекладач Богдан Бойчук про Маланюка:

Прапороносцем нічиїх ідей він не був, нікому нічим не служив.(...) Були далекі йому теж у житті волюнтаризм та суворість. Маланюк був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив товариство (в тому й жіноче), любив забавитися, любив добру їжу й вишукані напої, любив годинами розповідати історичні анекдоти та всякі інтимні деталі з життя історичних осіб.

Зустріч з Іншим, як і з Тінню, раптова та неочікувана. І страшна.
Визнання існування Іншого веде до усвідомлення того, що світ не належить тобі. І в цю мить тебе охоплює жах, адже ти розумієш (не головою, а серцем), що всі твої уявлення про світ та людей навколо не відображають реальність, а є проекцією твоїх очікувань від неї. Очікувань, які продиктовані давніми та глибинними структурами твоєї особистості, що так і не стали зрілими, і шукають безпеки.

Зустріч з Іншим ніби збиває тебе з п'єдесталу — цей світ існує не лише для тебе, а й для мене. Інший має своє життя, свої бажання та потреби, які можуть резонувати з тобою, а можуть і йти всупереч. Але якщо стається друге, це не значить, що інший тебе відторгнув — він лише потребує простору для реалізації тих бажань, які не пов'язані з тобою. Насправді це не є небезпекою для тебе, хоча автоматично це так здається. Це є своєрідним запрошенням до діалогу, де ти можеш побачити Іншого насправді, яким він реально є — без фільтрів твоїх страхів.

Визнання Іншого — це трансгресія, яка виводить тебе з пут інфантильного егоцентризму. Тому ми так боїмося зустрічі з ним, адже у нашому уявному світі він має силу зруйнувати його. І він це робить, викидаючи нас у реальність.

І ти обираєш. Тікати назад від цього усвідомлення, знову зачаклувавши світ навколо своїх бажань. Або визнати, що Інший, як і ти — багатогранний і охочий до проявлення себе. І що ти теж можеш бути залучений у цей процес, тим самим реалізовуючи ті аспекти своєї сутності, які без Іншого могли б назавжди лишитися «сплячими».

Якщо тобі стає сил перевести свій страх у цікавість, вихолощена ілюзорна інструкція може перетворитись на гру. І це лякає по-своєму, бо у грі немає сталих величин, а тому неможливо сконструювати собі зовнішніх опор. Тоді доведеться знайти, або ж створити їх у собі — і це найважче.

Пережити цю зустріч можливо, мабуть, лише у любові чи прагненні до знання. У першому випадку ти приймаєш Іншого, бо любиш його. У другому (якщо йдеться про болючий досвід) ти визнаєш його своїм вчителем. Визнаючи його бажання, ти визнаєш і себе, а саме ті свої аспекти, які у твоєму вигаданому світі були приховані. Бо в реальному світі ти не маєш контролю над ним і він провокуватиме абсолютно все, що в тобі закладено. Можна знову злякатись. Або прийняти свою багатогранність і грати з нею.

«Над своим главным живописным произведением Ман Рэй работал почти 18 месяцев.
Еще в 1932 году он повесил над кроватью холст шириной два с половиной метра, чтобы нарисовать на нем губы, плывущие по небу. Полгода он рисовал губы Кики с Монпарнаса, а потом заметил, что это совсем не те губы, что являются ему во сне.
Тогда он начал всё с начала, теперь он пишет губы Ли Миллер, своей помощницы и возлюбленной, которая ушла от него и которую он не может забыть. И вот картина готова, на ней стоит дата создания «1932-1934», а называется она «À l'heure de l'observatoire — Les Amoureux»". Ну да, это нежный привет их общему прошлому, это их краткое парение над облаками. Губы, летящие по небу, похожи на два тела, прижимающиеся друг к другу в некоем космическом экстазе. Невероятно, как вся эта символика в итоге не приводит к китчу.»

«Любовь, - скажет потом Ман Рэй, - приобретает вселенский масштаб в этом произведении, написанном во времена, когда Европа начинала тонуть в потоках ненависти».

🔥 Рене Домаль «Гора Аналог» — передзамовлення

«Гора Аналог» — незавершений філософський роман, опублікований у 1952 році, через шість років після смерті його автора Рене Домаля, є знаковою книгою. Популярна в американській контркультурі 60-х років, ця історія про безрозсудну експедицію є ініціатичним сходженням до внутрішньої та безкінечної вершини.

Автор виходить із позиції, що міф — це істина. Буцімто існує священний центр світу, священна гора, яка відкриває можливість спілкування з потойбіччям. Зібравши експедицію для відкриття цієї Гори Аналог, яка досі залишалася недоступною для простих смертних, Рене Домаль розповідає про це запаморочливе сходження у формі пригодницької розповіді.

Ціна — 250 (300) грн.

Замовити:
https://plomin.club/product/le-mont-analogue/

Міста є невід'ємною частиною людської цивілізації. Вони завжди були осердям сенсів, науки та конфліктів, що зрушують з місця нашу історію. Але сучасні міста є новотвором епохи зрілого модерну, в якому новий стиль життя та нові умови існування зійшлися воєдино.

В цих містах життя поділилось на дві частини — день та ніч, — кожна з яких має свої правила. День — соціальний простір анонімності та рівності в обов'язках перед суспільством. Ніч — простір переступу та рівності у самовиражені.

У модерних містах з'явились ширші можливості для реалізації «нової жінки» — ідеалістичної теорії межі 19-20 століть, що стала реальністю бурхливої міжвоєнної епохи.

Про ці зміни та про жінок як творців нової епохи я розповідала на лекції для про проекту Fem.Fm. Запрошую до перегляду.

Що це таке — справжня жива людина, — сьогодні знають менше, ніж будь-коли. Людей масово знищують, незважаючи на те, що кожна особистість є дорогоцінним, неповторним творінням природи. Якби ми не були чимось іще більшим, ніж єдиною у своєму роді людиною, якби нас і справді можна було цілковито знищити кулею з гвинтівки, то розповідати історії не було б жодного сенсу. Але кожна людина — це не тільки вона сама, це ще й та єдина, неповторна, цілковито особлива, у кожному разі важлива й чудова точка, де явища природи перетинаються тільки один раз і ніде більше. Тому історія кожного — важлива, вічна, божественна. Бо кожна людина, поки вона жива і виконує волю природи, є чудовою і гідною будь-якої уваги. У кожній людині набуває свого образу Дух. У кожному з нас страждає жива істота. У кожному з нас розпинають Спасителя.
Мало хто знає сьогодні, що таке людина. Багато хто відчуває це, і тому їм легше помирати.
(…)
Життя кожної людини є її шляхом до самої себе. Це спроба пошуку шляху, натяк на стежину. Жодна людина ніколи не була цілковито сама собою: проте кожна прагне до того. Одна глухо, друга виразніше — кожна як може. Кожна несе з собою до самого скону слиз і яєчну шкаралупу певної первісності, що залишилася від дня її народження. Дехто так і не стає людиною, залишаючись рибою, ящіркою чи мурашкою. Дехто ззовні є людиною, а всередині — рибою. Але кожен — це кидок Природи в бік людини. І походження у всіх одне — Мати. Ми всі з одного і того самого жерла: але кожен, будучи спробою, будучи стрибком із безодні, прямує до своєї власної мети. Ми прагнемо зрозуміти одне одного, але пояснити кожен може тільки себе.

Герман Гессе «Деміан», 1919.