У мене не було жодних сумнівів, що повнометражний документальний дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука — це абсолютний бенгер. «Тиха повінь», що спостерігає за релігійною пацифістською спільнотою, — неймовірно красива й мудра стрічка, певний поетичний трибʼют українському соціокультурному ландшафту, який також служить логічним розвитком його авторства.

Про те, як Дмитро несвідомо розвивав фільм від початку 2000-х, наближався до громади цитуючи Біблію, і зняв jaw-dropping сцену, у якій солдати міркують про пацифізм за вечерею, — читайте на Documentary Magazine.

Давно хотіла щось написати для Screen Slate

Swan Lake. The Zone закриває серію в Metrograph NYC

Для Fall Print Issue Documentary Magazine я зробила інтерв’ю з Мстиславом Черновим. Я неймовірно вдячна за цей ефірний простір і довіру моєї редакторки, що дозволило мені провести інтервʼю моєї мрії — заглибившись саме в ті елементи, за які мене так вражає цей фільм, і за що він заслуговує всі нагороди. Отже, у цьому дев’ятисторінковому матеріалі ми детально розбираємо крафт фільму, описуючи трансформацію Чернова від воєнного репортера до кінорежисера.

А тепер інтерв’ю доступне онлайн!

Кілька підписників прийшли до мене в особисті перевірити, чи не вмерла я. Дякую! Головна тому причина — моє навчання в Кембриджі, про що я все ніяк не зберусь видати пост, але натомість залітаю рандомно з наступним.

Збираючи скрінери та складаючи вотчліст до Берлінале, на якому я, на щастя, буду буквально кілька днів, хочу звернути вашу увагу на фільм Animol із секції Perspectives. Ходять слушні чутки від перевірених людей, що секція цього року буде винятково потужною, але на Animol я чекаю особливо і це не просто якесь дебютантське сайд-кіно.

Режисер фільму — музикант і актор Ешлі Волтерс (So Solid Crew / «Bullet Boy»). Стрічку знято за підтримки BFI, а серед акторів — Стівен Ґрем і, сюрприз, Владислав Балюк («Я і Фелікс»). Синопсис обіцяє емоційну історію в стінах виправної колонії для неповнолітніх. Участь Ґрема своїми конотаціями відсилає мене до «Юнацтва», і хайп мій зростає.

Дуже радію за Владислава, бо добре знаю наскільки екстраважко пробиватися в акторстві у Британії, навіть важче ніж отримати продакшн грант від BFi. Причому не просто отримати роль на кілька хвилин екранного часу, а центральну. Його імʼя стоїть другим у кожному переліку акторів проєкту, а Deadline ще торік писав, що Тут Нюют і Владислав Балюк грають головних героїв.

Шкода, що медіа не підхопили це під час анонсу програми. Детектор на розпізнавання росіян вочевидь все ще працює краще й швидше. І, до речі, доків про війну в Україні на Берлінале більше, ніж ви собі уявляєте.

На Sundance показали, й нагородили за режисуру, розкішне литовське кіно про війну в Україні мізерність європейського перформативного активізму. 

З великим задоволенням написала рецензію для ЛБ.

Пройшла моя перша доба на Берлінале – поки фестиваль випромінює вайби Sorry Guy з тиктоку – тотальний кринж, рандомні вибачення та надмір випадкового символізму. З основного конкурсу поки що подивилась один фільм на 2,5 зірки, такий собі фінський Nightbitch, а на решту конкурсу колеги прям сильно сваряться. Подивившись майже з десяток фільмів на скрінерах, раджу, як завжди, хіба що йти на Форум. А загалом, після тієї злої пресконференції, вайби дещо похмурі й ображені, детальніше розпишу в серединному репорті. 

Єдина насолода – щойно от була премʼєра Кришталевого Палацу, настільки страшне і, вибачте, актуальне кіно, аж містично.

Завершився мій чотириденний фестиваль із фінальним усвідомленням, що я вже застара, щоб так щедро поминати Фредеріка Вайзмана до другої ночі на вечірці MUBI акурат перед ранковим літаком. І хоча вайбам цього Берлінале я ставлю 2/10, щось гідне показували — запрошую погортати наші з колегами оцінки на Moiree.

Також учора вийшов мій серединний репорт на УП, де я резюмую обурливу, саморуйнівну риторику фестивалю, яка впевнено витісняє його з позиції "Великої пʼятірки", описую український слід і трохи пишу про центральні секції програми. Власне, спало ембарго на вчорашні конкурсні фільми, на які ми покладали неабиякі надії.

Пан Корнель зняв вражаюче позорище під назвою At the Sea — в якого рівень сценарної й режисерської оригінальності, суголосний його беззмістовному заголовку.

А от увечері показали My Wife Cries Анґели Шанелек — і це справді розкішна картина, можливо, найкраще з усього побаченого. Шанелек увійшла в золоту еру Хон Сан Су: із елементарною кінограматикою та доволі нетиповою для неї емоційною вразливістю, що вона виконує у відтінках літніх сутінків німецького урбанізму зі статичними сценами по 5-7 хвилин. Так і вийшов ще один ідеальний фільм про любов.

Далі буде трошки текстів і залишки скрінерів.

The opening sequence of Marie Wilke’s Scenario (2026) plunges us into the spectacle of warfare: a wounded female soldier sprawled on a field in front of a tank, is screaming her lungs out for medical help. Such mise-en-scène could be associated with a documentary from the Ukrainian frontline; however, this is far from real combat. We are in Germany’s Altmark region, home to Europe’s largest military model city of Schnöggersburg, where war is meticulously rehearsed and taught. Since the Russian invasion of Ukraine, the significance of this six-square-kilometre training ground has only intensified. As one commander explains to visiting civilians, the German Army has reached a turning point and is now doing its best to prevent and prepare for potential conflict.

The military training grounds of Altmark are thereby saturated with activity of different kinds: press briefings are conducted, enthusiastic recruits are sworn in, and civilians are instructed in weapons operations. But beneath the site’s theatrical atmosphere, darker historical layers begin to surface as Wilke reveals how that very same land once served as a testing ground for the Wehrmacht’s weaponry. The past inserts an unsettling layer of context into today’s rehearsal of future threats.

Для Filmmaker Magazine написала Берлінальский репорт, про БРАТчу і Лабубу, але більше про мої документальні хайлайти. Абсолютно ненавмисно - всі вони з секції Forum й зняті жінками.

Lately on Українська Правда 

Ще в листопаді розмовляла з Хлої Чжао та Меґґі О'Фаррелл про їх чудову роботу над фільмом "Гамнет", а саме про тонкощі перенесення літератури на екран, про спіритуальний вимір роботи з мізансценою та акторами, а також про цінні поради, які їм дав Стівен Спілберг. 

Давно хотіла написати текст про російське антивоєнне, в найзагальнішому сенсі, документальне кіно. Загалом я переглядаю кожен новий фільм з цієї парадигми, хоча насправді загальна кількість мізерна. Виділяю їх структурні, за риторикою й формою схожості, які символічно віддзеркалюються у тайтлі "Mr. Nobody Against Putin".

Протягом березня я написала пару десятків тисяч слів: завершила свою главу про українські 90-ті й наш сучасний coming-of-age, книга скоро має вийти друком; написала пейпер у межах цікавого модуля Cinematic Prop, де аналізую реквізит у "Довгих проводах" Муратової крізь психоаналіз і специфіку радянської матеріальної культури 1970-х; а також написала пейпер з інтенсивного модуля War and Media, яким я особливо пишаюся. Класно що я взагалі пережила цей модуль, який охочим з нашого факультету дали запозичити з Digital Humanities.  Безперечно, радію, що за такого навантаження (дві книги + кілька академічних статей на тиждень + дуже сухий семінар) я тепер набагато впевненіше почуваюся в аналізі воєнної документалістики, а втім, водночас укотре дякую собі, що не пішла вивчати медіа чи антропологію. І славнозвісну книжку Кіттлера Gramophone, Film, Typewriter я в руки більше ніколи не візьму! 

Отже, у курсовій я взялася за цю споконвічну напругу між mediation та immediacy, від якої документальне кіно про війну постійно потерпає у своєму прагненні передати реальний досвід на екрані, — і за те, як жодна технологічна анігіляція апріорі не може цього втілити. Мене цікавило, яку саме позицію ця напруга займає в українській документалістиці на тлі минулих модерних війн і в зіставленні зі state-of-the-art технологіями. Обрала красиве парування — "Real" Олега Сенцова і "A Simple Soldier" Артема Рижикова. Здавалося, ці фільми разюче бінарні в усіх аспектах, але насправді майже ідентичні. У тексті я дійшла до феноменології окопу, де наявні порівняння Першої світової та українського фронту набувають додаткового шару завдяки соматичній силі GoPro; взялася за дуже цікаву гілку пейперів на тему double shooting, що так спектакулярно уособлює Рижиков наприкінці фільму, і багато іншого. Вже шукаю, якому академічному журналу його краще запропонувати, тож сподіваюся, що найближчим часом поділюсь!

Як відпочинок – я відвідала CPH:DOX онлайн(!) і подивилася багато крутого кіно. Документальні фільми про Газу нарешті потужнішають у художній формі, фільми про психоделіки знову в тренді, character-driven доки про складну жіночу молодість продовжують забирати великі нагороди, а фільм Mariinka Пітера-Яна де П’ю, де він знімав Донбас десять років на 16-мм плівку, — це абсолютний шедевр. Детальніше про найкраще я написала для Filmmaker. А ще — виходять рецензії на Modern Times Review.