Євген Петруняк, депутат Слуги Народу — який голосував проти НАБУ і САП, та був підозрюваний на хабарстві — розповідає що новий Цивільний кодекс потрібен, бо в Україну вже «провозять мігрантів» (Яких? Куди? Хто?) і далі пише — не можна змінювати ЦК під впливом «маргінальних меншин» та «грантоїдних лівацьких організацій»

Євген Петруняк пише, що «займеться цим» — «і тими, хто та з якою метою це організовує».

Євген Петруняк схоже готує суспільство до Орбанівсько-Грузинського сценарію дій від «Слуги Народу». Ігор Фріс, автор власне Цивільного Кодексу — повторює ці тези.

​​Сходив сьогодні на могилу Кирила Осьмака на його річницю.

Кирило Осьмак — член Української Центральної Ради і її співзасновник, який більшість свого вільного життя присвятив кооперативній діяльності. Він займався роботою стосовно сільської кооперації, і фактично все життя був повʼязаний з кооперативним ремеслом.

Був прихильником Української партії соціалістів-революціонерів, приймав участь у протигетьманівському страйку держслужбовців, двічі репресований, по справі «селянської партії» і по справу СВУ. Проте був звільнений достроково.

Під час Другої світової війни, Осьмак бере участь в Українській Національній раді та продовжує свою кооперативну діяльність. Будучи близьким до ОУН, він виступає проти ідеї партійної диктатури і агітує за створення багатопартійного уряду для всіх, хто збирається відстоювати незалежність України.

У 1944 р. демократичні якості, досвід 1917 року та соціальна діяльність сприяють призначенню Кирила Осьмака головою УГВР — упівської політичної організації, тимчасовим урядом. УГВР займає позицію близьку до соціал-революційної, а Кирило Осьмак стає автором її основоположних документів.

Проте вже у вересні 1944 його арештовують. Подальше життя Осьмак проведе в увʼязнені, де і застане смерть у 1960 р.

«Але й сьогодні, й на все дальше моє життя – завжди буде прикро згадати, що ти зростала без мене, не знала моїх турбот за тебе, не відчувала кожної хвилини, що батько любить тебе над свою власну душу і радніший усе зробити для твого добробуту і твого щастя. На протязі тих довгих десять літ не було днини, коли я багато разів не згадував би тебе і щоб серце не обливалось крів’ю за твоє тяжке дитинство». — пише він у письмі свої доньці у 1954 р.

Коли батька затримали, їй було 2 роки — вона його ніколи вживу не знала.

«Але листи так і не дали мені відповіді, які ж Батькові дії оцінили 25річним ув’язненням? За що Йому «приділили більшу ціну». І тільки тоді, коли Україна виборола свою Незалежність, я змогла дізнатися, ким був мій Батько (…)

Вперше я прочитала, що Кирило Осьмак був Президентом УГВР, коли мені випадково потрапив до рук 8ий том “Літопису УПА” «УГВР». Сталося це в червні 1992 року». Пише Наталія Осьмак — «… Дізналася про невідомі мені сторінки його життя»

​​Універсал УГВР був написаний під великим натхненням від Універсалів УЦР, особливо четвертого. Його автором був Кирило Осьмак.

"(...) В Українській Головній Визвольній Раді зібрані всі представники активно-діючих революційно-визвольних сил сучасної України та передові одиниці з українських політичних середовищ (...)

Будемо боротись за те, щоб усьому Українському Народові забезпечити участь у визначенні майбутнього державного устрою УССД та її конституції. Будемо боротись за справедливий соціяльний лад без гніту і визиску, без большевиків і капіталістів, проти накинених ворогами кріпацьких систем.

На вівтарі цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя. Віримо в Твої здорові сили. Український Народе, вони є запорукою нашої перемоги.

Вітаємо боротьбу інших поневолених народів за своє визволення.

З ними, зокрема з нашими сусідами, бажаємо жити в добросусідських взаєминах та працювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольних змагань Українського Народу.

Всі національні меншини, що живуть на українських землях, закликаємо включатись в українську визвольну боротьбу, їм забезпечуємо повні громадські права в українській державі. (...)

Ми свідомі того, що грядуща боротьба буде вимагати від Тебе ще більше завзяття та героїзму, а перш за все непохитної віри в свою правду.

Віримо, що не посоромиш землі своєї!

Віримо, що будеш гідним спадкоємцем княжих дружинників і козацької слави!

Героїчна боротьба твоїх предків за Українську Державу – це для Тебе наказ. (...)

Слава Україні!"

Нова реформа зарплат погрожує державному секторові, знищує мінімалку, та змушує вас приховувати вашу зарплату — загрози законопроєкту №14387 .

"Стаття 6 проєкту пропонує надати роботодавцю право забороняти працівникам розкривати інформацію про власну заробітну плату третім особам через трудовий договір або правила поведінки

Така норма є прямим порушенням Директиви (ЄС) 2023/970 Європейського парламенту та Ради від 10 травня 2023 року, яка, навпаки, зобов’язує держави-члени забезпечити прозорість оплати праці для подолання гендерного розриву.

Найбільш тривожною для кожного українського працівника є стаття 9 законопроєкту, яка де-факто легалізує виплату заробітної плати у розмірі, що є нижчим за мінімально встановлений державою рівень. Проєкт передбачає таку можливість у разі «невиконання норм виробітку, виготовлення браку чи з інших причин, передбачених законодавством, що мали місце з вини працівника».

Окрему увагу привертає право президента України своїм указом відносити до відповідного рівня Виконавчого табеля до 34 осіб на посадах публічної служби. Це створює систему прямого фаворитизму, де лояльність до глави держави може бути винагороджена переведенням на вищий рівень оплати праці без жодних об’єктивних критеріїв

Законопроєкт №14387 завдає нищівного удару по принципах децентралізації та автономії місцевого самоврядування. Пропонується встановити, що стороною роботодавця у колективних угодах на державній службі є виключно Кабінет міністрів України. Будь-які доплати, премії чи соціальні пакети, що раніше могли бути предметом переговорів між колективом і керівником установи, тепер залежатимуть від волі Кабміну

Профспілки працівників освіти і науки вже висловили рішучий протест проти законопроєкту №14387. Оскільки проєкт скасовує статтю 98 КЗпП, яка регулює оплату праці працівників установ, що фінансуються з бюджету, вчителі та лікарі втрачають чіткі законодавчі гарантії щодо своїх окладів

Навпаки, запровадження граничних розмірів оплати праці та обмеження колективних договорів на місцях можуть призвести до заморожування зарплат освітян на нинішньому низькому рівні, позбавивши їх можливості боротися за кращі умови через галузеві угоди

Законопроєкт №14387 від 19.01.2026 не є реформою у повному розумінні цього слова. Це спроба системного перегляду суспільного договору в Україні, де держава та великий капітал намагаються мінімізувати свої зобов’язання перед найманими працівниками" — з матеріалу на дзеркалі тижня.

https://zn.ua/ukr/reforms/jevrointehratsija-navpaki-zarplatna-reforma-lehalizuje-te-shcho-jes-katehorichno-zaboronjaje.html

🎧 Самоврядні бізнеси – вигадка, хаос чи реально працююча модель, у якій працівники самі ухвалюють важливі рішення та впливають на правила гри?

⚖️ У новому випуску «Гончарова Подкасту» Тетяна Гончарова та Георгій Сандул розбираються, як ця система працює на практиці і з прикладами реальних компаній.

Протягом вже декількох років уряд шантажував Федерацію Профспілок України (найбільше профспілкове об'єднання, фактично успадковане від "державних профспілок" СРСР) загрозою націоналізації їх власності, а саме будинку профспілок на Майдані Незалежності.

Основний аргумент був таким: раніше будинок профспілок належав державі, і був незаконно присвоєний ФПУ. Будинок арештували у 2025, і протягом року арешт то знімали, то продовжували. Наразі, як мені зрозуміло, процес іде — проте ФПУ дозволили повернутися до Будинку профспілок.

https://unn.ua/news/sud-povernuv-budynok-profspilok-u-stolytsi-federatsii-profspilok

До річниці Стефаника

“Що кому говорити так, як головою о мур! А я вже тільки бив головою о мур мужицький впертости до просьвіти і злуки... і –мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закрівавленим серцем. І нам, що вас любим і для вас працюєм, лишає ся одно: або зробимо з вас мужиків народ, або упадем [...] Подумайте, яка завдача: з мужиків – народ!”

Сьогодні річниця українського письменника, соціального діяча і лівого реформатора, поета боротьби проти бідності, селянського експресіонізму, Василя Стефаника. Він глибоко описував життя українського селянства і його проблематику, був членом Української Радикальної Партії, депутатом.

Василь Стефаник парадоксально будучи одним з найбільш "класовим" і "мужицьким" поетом (але не варто це використовувати як синонім простоти і відсутності глибокого розуміння і сприйняття!), не був соціалістом, хоч і був ліворадикалом. Він сам признавався, що не розбирається в політичних теоріях, або може навіть і розбирається, але не вважає їх собі цікавими чи важливими для праці. Йому не було великою різниці — називатися "соціалістом" чи ні. Він був представником бідного селянства і виконував цю задачу краще багатьох народних представників.

"Стефаник більше робить для нас в повіті, як неодин посол у Відні – говорили мені нераз набожно селяни"

Стефаник писав: «Наша нація, це самі робучі мужики. По цьому прийдемо до заключення, що економічно ми, русини, усі майже рівні. На цій точці усім нам рівна і та сама дорога: добиватися такого життя, аби воно було життя повне, таке, до якого нас цивілізація довела.»

Так само як і для Грушевського, Костомарова, Драгоманова для Стефаника ідея "мужицької нації" була центральною, і її загальне підняття, замість опертя на групу якоїсь просвіченної торгівельної аристократії і привілейованих верств — в якому він вбачав смерть української національної ідеї — досягнення загального блага на всіх. Це та максималь, за якою прослідковуються всі дії Стефаника.

Будучи депутатом, Стефаник завжди як з початку, так і до кінця своєї політичної діяльності зберігав певну антисистемність. Не "легальність" чи "нелегальність" були основними керманичами його дії, а загальне благо українського народу, української бідноти.

За антисистемну поведінку навіть потрапив на кільканадцять днів під арешт. Не дав себе залякати та майже прямісінько з тюрми прибув на чергові партійні збори, «щоб мужикам показати, що за “бунтацію” не гниється довго в криміналі, а так, потрошки». За зразок для української інтеліґенції він згадував діячів польського соціалістичного руху, серед котрих, як із подивом підкреслював В.Стефаник, упродовж вісімнадцяти років було «160 інтеліґентних жертв [...], 7 повішених, а решта в Сибірі і австрійських криміналах» (М. Вавжонек, Стефаник як представник галицьких радикалів)

Сьогодні 155 річниця нашого видатного народного письменника.

​​Вперше українською виходить всесвітньо відома економістка Маріана Маццукато!

"Ми звикли вважати державу бюрократичним тягарем, а приватний бізнес — головним джерелом інновацій. Маріана Маццукато переконливо доводить: це небезпечна ілюзія. Саме державний сектор часто стає найсміливішим інвестором і рушієм технологічного прогресу" — пише в анонсі "Наш Формат"

Книга Маццукато справді феноменальна. Вона показує, що добробут можна досягти лише колективною працею на загальне благо, а не індивідуальною працею на приватне благо. В своїй феноменальній праці, Маццукато розбирає історію інтернету, GPS, сенсорних екранів та інших технологій — що з'явилися з державно-мілітарного сектору і завдяки талановитому плануванню ринків з боку держави, змогли знайти свій розвиток і в цивільному секторові. Проте, Маццукато вказує, що ці державні — тобто колективні досягнення — були приватизовані, а прибуток від них пішов в кармани приватним акторам, а не громадянам країни.

Маццукато розбирає найбільш популярні міфи про державну роль в економіці, прослідковує як з'являвся пропагандистський міф про "неефективність державних корпорацій" паралельно з тим, як статистичні данні разюче показували інакший результат. В своїх інтерв'ю і подальших працях вона розкриє, як у 70-х проходила медіа-кампанія для дискредитації державних інституцій на користь приватизації — і наскільки вона базувалася на просуванні певних приватних інтересах, а не фактів.

Це дуже важлива книжка, і вона потрібна для прочитання, на мою думку, всім лівим, ліберальним і соціальним активістам.

До того ж, скоро Маццукато планує випустити нову книжку, "Загальне благо", за якою я дуже уважно слідкую. З її виходом (на платформах на кшалт лібгену) буду публікувати виноски щодо нового прогресивного підходу щодо того, як повинна функціонувати економіка — для загального блага.

До 80-и річчя АБН ми поговорили з Юрієм Кимйотиком — виконавчим директором Американських друзів Антиімперського блоку народів.

Це велика розмова про деколонізацію росії, поневолені народи, спадщину УПА та АБН, український націоналізм, права людини, діаспору, культурні війни й те, якою має бути українська політична думка в час великої війни.

Ми зачепили значний ряд тем, від історії і хвиль діаспори, її сучасної політики, до точок перетину лівої і націоналістичної думки, важливості боротьби як за індивідуальні права і демократичні свободи, так і за колективні права народів.

Ознайомитися можна за посиланням:

https://respublica.social/do-stolittia-abn-rozmova-pro-dekolonizatsiiu-spadshchinu-natsionalizm-prava-liudini-i-diasporu/

​​Найцікавіші фрагменти з інтервʼю:

Для українця, який поїхав з України, було б краще знайти громаду й активно в ній брати участь, аніж під час спроби долучитися почути дорікання за те, що він поїхав з України. З таким менталітетом Україна втрачає не лише одну людину, а й її сім'ї, дітей і їхнє майбутнє (…)

Групи з фінансовою привʼязкою до нафти часто підтримують кампанії проти дій для збереження клімату, прав ЛГБТ, «рожевого капіталізму» та оновлюваної енергії тому що ці питання відвертають увагу громадськості від законів про захист навколишнього середовища та відповідальності за викопні палива. Дослідження, наведене Атмос та НЕАТЕД, показує, що близько 80% найбільших анти-трансгендерних організацій у Сполучених Штатах отримували гроші від компаній з викопних палив або мільярдерів зі звʼязками з цією індустрією (…)

При цьому небезпечно було б приймати будь-яку ідеологію, яка конкретно не стосується українського народу, особливо крайню праву, що не відповідає природі українського народу: єдиного, працьовитого, мислячого, демократичного, культурно-матріархального і волелюбного. (…)

Прикладом, де підтримка таких іноземних радикалів, про яких багатьом відомо, спричинила руху більше шкоди ніж користі, є про-палестинські групи, які були і ще існують у США, після нападу Хамас на Ізраїль 7 жовтня. Цей приклад показує не ідеї або мотиви, а те як активізм з добрими намірами в поганому виконанні суттєво підриває, і в цьому випадку безповоротно, підтримку певних рухів. (…)

Якщо в післявоєнний період відбудови в Україну будуть допущені іноземні фірми й компанії без належних обмежень, це може створити в країні іноземну олігархію, за якої значна частина українців працюватиме на чужоземний або приватний український бізнес. (…)