Складно не пишатися. Якщо думаєте служити — йдіть в К2

К-2 — топ-1 серед підрозділів за поверненням на службу після СЗЧ.

Цифри не брешуть: понад 800 заявок на повернення. Кожного дня в середньому 40. Це цілий взвод людей, які щодня вирішують повернутися — саме до нас.

Чому? Тому що з нами реально норм служити.

Подавай рапорт через Армія+ або на сайті k-2.army.

Виступив на деколоніальній конференції «РУТА» з панеллю про егалітаризм і українську культуру. Я розбирав вірші Тараса Шевченка, і проблематиками та підходами піднятими ними, як вони вплинули на українське націєтворення. Як Шевченко в фактично кожній своїй праці розповідає її з перспективи найбільш вразливих у сцені.

Шевченко піднімав табуйованні теми, а також деконструював російські жанрові канони (Катерина — як реакція на фронтирну романтику — де солдат в чужих землях бореться і підкорює дикарів і в нагороду отримує місцеву жінку — в російській літературі зазвичай в контексті Кавказу)

Ми говорили про «Катерину» та «До Основʼяненка», але й також пройшли рядом віршів Шевченка з проблематикою класовою, національною, соціальною, політичною, проблемою домашнього насильства, які зазвичай розглядалися взаємоповʼязано.

Київ.

Я не поділяю того, щоб це був іменний мітинг, або на чиюсь персональну підтримку. З багатьох причин мені це не подобається.

Та зараз це не так важливо, основний меседж абсолютно правильний – люди не погоджуються з такою всратою кадровою політикою в Уряді. Це набагато важливіше, тому я в цілому вітаю протест людей і що їм не байдуже. Молодці.

Новим премʼєр-міністром назначили підприємця-директора «Укрнафта» та «Укртатнафта», а також голову правління «Нафтогазу». Минулий власник WOG, і нинішній власник кавової мережі «Ідеаліст».

​​В мене є свої резервації щодо Федорова, але резервацій щодо кадрової політики, і щодо Сирського нема — там все очевидно і відкрито. Таких серед білого дня розвалів уряду, зміни курсу МО, потакання консервативному (а точніше — її певній барсовій частині) генералітету — цьому місця бути не має.

Маючи свої резервації (і трохи тіпаючись від федоровоцентричних гасел), українці висловили свій однозначний вотум довіри Федорову. Він повинен бути міністром, а вся траєкторія розвитку штурмових (і особливо створення нових родів) військ повинна бути переглянута. Винуватці мʼясних штурмів і тортур, включно з Сирським — повинні бути розслідувані і заміщені. Гасло третього корпусу: ми тут, щоб жити — повинно розповсюджуватися на всі підрозділи, і в першу чергу на штурмові.

Виконувати задачі можливо з набагато меншими втратами при хорошому плануванні — як показує Азов. Одночасно, ми всі знаємо як працюють ці підрозділи - сточні труби - покарання. Тортурами і закиданням дисципліну не налагодеш, а ресурс зітреш в нуль. Ефективність таких штрафбатсько-дисциплінарних методів близькадо нуля. Перегляд системи покарань і дисципліни також необхіден для реформи підрозділів як Скеля.

Всі хто виходить — наснаги. Я долучаюся у Львові, поки я тут — так що може пересічемося!

​​Те, як і в Росії, і в нас почалося ниття про 1917 рік, звичайно, вражає. Для якогось Корчинського підхопити російську методичку нескладно — навіть попри абсолютну контекстуальну несумісність. Все ж таки, людина зі злим умислом, і кругозором сформованим НБП і околицями. Але інші?

Цікаво, кому буде добре від того, щоб робити головною асоціацією з нашою армією російську імперську армію, а головною «трагедією», яку треба «відвернути», — революцію, що відкрила Україні шлях до відновлення державності й різко прискорила формування модерної української політичної нації.

Солдатські ради, так ненависні деяким політичним коментаторам, разом з іншими інструментами подібного врядування створили українську армію, а частково і державність.

Російська імперія ж була автократичною монархією, яка вела несправедливу війну й трималася на політичному безправ’ї, становій та класовій нерівності. У 1917 році її змели. На її місці постала в тому числі і Україна.

Патріотично налаштованим громадянам боятися 1917-го ні до чого. Від протестів армія не розпадеться. А от коли зникає довіра до держави й командування, коли тягар війни розподілений несправедливо, коли самого процесу виправлення помилок не існує — тоді ж така загроза набагато сильніше підсилюється.

Берлінська нещодавно написала на цю тему допис, на мою думку, глибоко неадекватний — хоча слушна частина в ньому є.

Вона правильно заперечила карикатуру, нібито Федоров — великий інноватор, а Сирський — якийсь печерний «противник дронів». Це має мало спільного з реальністю.

Але замість оцінки нинішнього стану, нинішніх управлінських рішень і ситуацій, і на фоні розслідування Бабеля, що піднялу цілу хвилю про те, що всі і так знали, але колективно самоцензурували, Берлінська оминає практику в своєму пості, яку Сирський не просто не ламав, а дедалі більше закріплював: практику м’ясну, напівтюремну, засновану на безправ’ї рядового військового і майже необмеженій владі командної вертикалі.

І тут вже говори чи не говори про минулі заслуг, яка з цього різниця при створені такої ситуації? А спроби протягнути закон про підвищення відповідальності за СЗЧ і підрив механізмів повернення з СЗЧ в минулому році ми ж всі памʼятаємо? Власне, напрям мислення зрозумілий.

Розмовами про 1917 як ніяк дискурсивно відкривають дорогу руйнівнішим силам. Якщо маємо розмову про «разложение» 1917 — маємо і корнілівщину, маємо претензії на автократичний стилю управління і переконання, що будь-яка критика командування є ледь не заколотом.

Розвал дисципліни й паралізація ухвалення рішень, звичайно, є загрозою. Але яке це має відношення до нинішніх протестів?

Цивільний протест — це ніяк не відмова військових виконувати бойові завдання, чи, насправді, хоч якесь суттєве підваження державних інституцій чи можливості приймати рішення. Публічна вимога оцінити головнокомандувача — це все-таки не ліквідація командної вертикалі. Критикувати кадрову політику це не розвалювати армію.

Протести зараз відіграють роль якого-ніякого суспільного запобіжника щодо негативних рішень влади, а також хоч якоїсь легітимації влади, особливо в умовах централізовано-надзвичайного управління.

Конституційна та правова тяглість влади зберігається, але її популярний мандат не оновлюється.

Протести — чи не єдиний наразі способ легітимації влади і надання їй якоїсь народної суверенності. Коли влада пояснює рішення, виправляє помилки або змінює політику, вона відновлює частину політичної легітимності. Протести таким парадоксальним чином є інструментом посилення влади, збереження елементу демократизму та стабільності держави.

Головнокомандувача не обирають картонками — чи як там Берлінська пише. ГК назначає президент. Президент підзвітний народові, несе конституційні зобовʼязання і політичну відповідальність за свої рішення. Протести мають право вимагати таку відповідальність, підзвітність і зміну рішень.

Всі ж ці гарні «експертні» розмови про те, що головнокомандувача не обирають картонками, бо інакше почнеться 1917 рік і все повалиться, м’яко кажучи, контрпродуктивні.

Якщо вам подобаються пости і публікації тут, ви вважаєте їх цікавими, дискусійними, інформативними, унікальними — розповсюдьте канал «Український Поступ», попросіть підписатися знайомих.

Особливо якщо у вас є знайомі, що цікавляться історією України чи/та історією лівих рухів, громадським активізмом, націонал- чи соціал-демократією та політикою. Всім буду радий!

Кирило Трильовський, засновник січового руху, який потім переріс в рух січових стрільців. Український соціаліст-радикал і невпинний організатор селянської молоді. Графіті у Львові, на Сихові.

Друзі, запрошую вас всіх писати блоги і матеріали, подаватися на https://respublica.social/

​​Між репрезентацією і прямою демократією

Руссо вважав, що демократія неможлива у великих державах. Надто велика кількість людей розмиває локальне розуміння і залученість, і робить пряму демократію набагато складнішою.

Візіонер-революціонер Кондоркет, поміркований якобінець і радикальний жирондист, придумав рішення цієї проблеми. Він вважав вибори природньо аристократичною інституцією, а парламент — формою легіслативної диктатури, яка, сама по собі, все ж створює певний аристократично-політичний клас, який є фактично відстороненим і непідзвітнім.

Кондоркет запропонував геніальне вирішення цієї проблеми, заснуванням асамблей як виразником народного суверенітету. Самі по собі асамблеї не заміняють парламент, але мають можливість виступати проти законів, пропонувати нові, цензурувати депутатів та заміняти їх. Ці асамблеї — регулярні районні зібрання. Як вони б працювали, не може ж один район міняти рішення національного масштабу. Кондоркет пропонує таку схему: якщо один район прийняв рішення, воно автоматично передається сусіднім асамблеям на голосування. Таким чином, рішення найбільшої важливості, швидко розповсюдяться по асамблеям всій країни, а непопулярні чи локальні скоріш за все не вийдуть за муніципальний чи регіональний рівень.

При тому, ці асамблеї принципово не виборні. Кожна людина плюс-мінус вільно може прийти, висловитися, проголосувати. Можливо в цій системі буде потрібно декілька держпрацівників, які б виступали радниками чи медіаторами. Але загалом це вже питання деталей.

Загалом, ефективна демократія потребує парсипативних інституцій контролю та цензури уряду та парламенту. В нас деякі такі інституції є, в більш технократичному форматі. Наприклад, саме таку роль виконує НАБУ. Але подібна практика повинна бути розширена як принцип. Інституції, які б не дозволяли виборним представникам, в муніципалітеті, парламенті, міністерстві, робити все що заманеться, але б одночасно і не саботували. Виступали б по суті корективом, дисциплінуючою силою, та постійним вираженням народного суверенітету.

У націоналістичному Китаї наприклад була наприклад ціла гілка влади, яка називалася Контролюючий Юань. На відміну від нашого НАБУ, це була повноцінна гілка влади з фінансуванням, значним персоналом і формальною незалежністю. Ця інституція займалася: аудитом державних витрат; розслідуванням корупції; експертизою службових проступків; осудом недбалих адміністраторів; процедурою імпічменту; перевіркою праці провінційного та місцевого самоврядування.

Тобто це не просто оцінка корупції, але також ефективності, відповідності, народного контролю і поведінки депутатів, наскільки вони взаємодіють зі своєю локальністю, як якісно виконують роботу. Чи ведуть вони достойно своєї посади? Тощо тощо тощо.\

«Існує чимало інших поєднань пригнічених соціальних інстинктів, які можуть слугувати вихідною точкою для формування соціалістичної ментальності.

Таких відтінків може бути стільки ж, скільки існує поєднань різних людських характерів із різними людськими долями.

Так, серед соціальних інстинктів, які породжують соціалістичну ментальність, ми завжди виявлятимемо бойовий інстинкт у більш-менш сублімованій формі.

Людина, схильна до боротьби, за інших рівних умов тяжітиме радше до соціалізму, ніж до консерватизму чи лібералізму, адже наявні в соціалізмі елементи бунту й агресивності краще задовольнятимуть її потребу в боротьбі.

Саме тому люди винятково войовничої вдачі можуть так легко перейти від соціалізму до фашизму, щойно останній починає здаватися їм таким, що дає більше простору для реалізації їхніх бойових інстинктів».

— Генрі Де Ман, «Психологія марксового соціалізму»

Ця праця Де Мана загалом дуже цікава і я її вкрай рекомендую. Вона розбирає соціалізм з точки зору моралі, імпульсів, відчуттів неповноцінності, пригніченності чеснот ітд ітд. Це вкрай сильна праця для того, щоб більш «глибоко» розуміти ліву доктрину, ніж з детерміністськими схемами класових цивілізаційних битв. Ще раз, дуже рекомендую

«За даними міжнародних організацій, вона третій рік поспіль погіршує позиції в Індексі верховенства права за критерієм "Рівне ставлення та відсутність дискримінації": з 30-го місця у 2022 році до 43-го у 2025-му серед 143 країн.

Ця тенденція показує, наскільки ефективно держава захищає людей від нерівного ставлення, дискримінації та проявів нетерпимості. І одна з найбільш чутливих прогалин – злочини на ґрунті нетерпимості.

Злочин на ґрунті нетерпимості – це ситуація, коли людину атакують не через випадкову сварку, а через її реальну або припущену належність до певної групи. За расою, мовою, релігією, інвалідністю, станом здоров’я, сексуальною орієнтацією, гендерною ідентичністю чи іншою ознакою.

Проблема в тому, що українська система не завжди бачить цей мотив. 


У випадку "Узу проти України" ЄСПЛ визнав, що держава не забезпечила ефективного розслідування нападу на 16-річного афроукраїнця і не встановила расового мотиву злочину.

У справі "Картер проти України" йшлося про неефективне розслідування нападу, де потерпілий наполягав на гомофобному мотиві»

За матеріалом Європейськоі Правди: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2026/07/23/7241948/