По Гуріну можна прослідкувати «дух» цього скликання. От він в твіттері пише, що не буде голосувати проти закону, що обмежує цивільні права і дозволяє «дерибан» землі, бо спікер образиться.

Це до питання кого захищає, і чиї інтереси представляє це депутатське скликання.

Таких настільки відкрито корумпованих, некомпетентних і непредставницьких скликань, в Україні, напевно ніколи за всю історію і не було.

Зараз УІНП робить все для легітимізації правих проросійських діячів, що виступали проти демократичних політик. Міф щодо Болбочана — Болбочан нічого немає спільного з його образом, який пропагується ("визволитель Криму," нібито талановитий командувач) і ще гірший міф про Скоропадського (якого маніпуляціями УІНП сьогоднішнім постом намагається презентувати як українізатора).

Це певна партійна, сектантська, і частково зрадницька політика певних українських політиків (ми робимо культ героїв зі зрадників, які пішли проти України, були ворогами демократії і громадського суспільства, і мали значні проросійські симпатії!), яку підбивають під політичну кон'юнктуру. Право-консервативній політиці потрібне право-консервативне історичне міфотворення.

До цього хочеться згадати як Євген Коновалець, тоді видатна людина в Стрілецькій Раді, якій складно закинути ідеологічо-ліву перспективу, згадувала про ці події.

Майже одночасно дістали ми відомості, що на Липках нашвидко організуються відділи з російських старшин, які звуть себе «гетьманцями» і що в будинку був. міністра здоровля Любінського є головна кватера Скоропадського. У військовому міністерстві я найшов заступника військового міністра генерала Грекова, якому теж запропонував негайно вислати проти московських добровольців і обезброїти їх. Генерал Греков однак не згодився і казав лише спитати німецьке Оберкомандо, як воно ставиться до цього перевороту. Таке становище ген. Грекова надзвичайно погано вплинуло на настрій Стрільців і цілком здезорієнтувало старшинство. Це виявилось напізно.

1\2

Того ж самого дня зміцнення сторожі біля Центральної Ради завізано з касарні при Львівській вулиці сотню скорострілів, якою командував бл. п. сотник Черник.

Як відомо, сотник Черник переходив з 12-ма скорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани.

Лише безоглядна військова карність сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано явитися перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан. Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо німці не булиби встигнути прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям.

Прогаянням того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду і президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихсь ширших директив. Безпосередньо після помазання почули ми від німецького командування вже цілком інші слова, говорені цілком іншим тоном: що всякий виступ проти Гетьмана Скоропадського вони, німці, вважатимуть виступом проти них; що вони домагаються дати свободу розвиткові започаткованих подій та що наказують підчинення Січових Стрільців Гетьманові. Ми відмовили й знову ждали наказів, або бодай поради з гори.

2\2

Склався Український Національно-Державний, потім: Український Національний Союз, який саме поставив собі повищезазначену мету та який зараз же почав користуватися великим авторитетом і довір’ям найширших кол свідомого українства. Військова організація Січових Стрільців стала за порозумінням і згодою з Українським Національним Союзом і мала собі основну думку, що при тому складі військового елементу, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й на скрізь українські, національно свідомі і бойово вишколені військові частини.

Бо справа організації української армії представлялася непевною. Творено вправді штаби і військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю до організації кількості української армії. Але всю ту роботу вели не-українці, а навіть в великій більшості люди ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже праця гетьманських штабів була з фахово військового боку дуже гарна, але з національного цілком непродуктивна а що більше — небезпечна.

Насправді дуже цікаві спогади Коновальця — вони розбирають багато міфів якраз про всю цю нині ідеалізовану гетьманщину, яка тоді знищувала як засади української державності, так і української армії.

Україна вижила багато в чому всупереч Гетьманату, а не через нього. Паралельно зросіянізованій знову армії Української Держави, патріотичні кола, навколо демократичних партій, в першу чергу партії українських соціалістів-революціонерів, формували українську армію, фактично в опозиційному середовищі.

Випущені ці спогади вже за часів організації Українських націоналістів — тому мали скоріше ухил в праву сторону ніж об'єктивний виклад — і навіть в таких умовах, відповідь і оцінка Скоропадщини була очевидна — як абсолютно негативного, антиукраїнського явища.

А найсмішніше в історії про Цивільний Кодекс, що це все існує фактично з ініціативи одного лібертаріанця, як він каже, і його друга — лоббіста забудовників і затятого гомофоба, автора "закона Мазепи" та автора ініціативи щодо закриття реєстрів нерухомого майна — тобто минулого закону про легалізацію нелегального поділу, фактично "віджиму землі" землі — який забороняв забирати назад нелегально відчужені землі, якщо пройшов певний термін з часу злочина. — а у випадку, якщо вкрадену територію таки треба повернути — то виплатити порушнику ринкову ціну цієї території.

Як часто виходить, що проштовхування антинародних, гомофобних, протижіночих та інших ініціатив пов'язано з проштовхуванням бізнес-інтересів певних груп українського великого бізнесу чи кримінальних елементів.

«Уряд не може “вичерпати” долари. Так само, як тесля не може “вичерпати” дюйми».

— Стефані Келтон, радниця Берні Сандерса з економіки.

Келтон написала дуже цікаву книжку, до якої в мене колись дійдуть руки: "Міф дефіциту". Згідно з цієї книжки, Келтон пропонує державам витрачати враховуючи не "баланс" між податками і витратами, а інфляцію.

«Якщо уряд намагається витрачати надто багато в економіці, яка вже працює на повну потужність, інфляція прискориться. Існують обмеження. Однак ці обмеження полягають не в здатності уряду витрачати гроші "в дефіцит", а в інфляційному тиску та ресурсах у реальній економіці. Сучасна монетарна теорія відрізняє реальні обмеження від поведінкових і непотрібних самонав’язаних обмежень»

Підсумування основних тез.

​​Ізраїльські війська, діячи в порушення міжнародного права, перехопили гуманітарні корабля волонтерів і активістів, що прямувал у Газу.

Серед них були і українські активісти, зокрема Андрій Мовчан, організатор «лівої солідарості з Україною в Іспанії» — які останні рік, якщо не більше, організовують збори для Збройних Сил України, а також роботу проти дезинформації серед іспанських і каталонських лівих, де російська пропаганда особливо сильна.

Самі ці експедиції набрали навколо себе достатньо скандалів, через великі ризики та різних людей, які протягом всього часу приймали в них участь — і їх є багато за що вкрай справедливо критикувати. Проте це не дає право їх затримувати ізраїльською армією.

Як і загалом, не дає це право Ізраїлю перекривати морське зʼєднання з іншою нацією, заперечувати право палестинської нації на свою державу і своє життя.

Нагадаю, всі ці події відбуваються в контексті, по найбільш консервативним міркам, організацією Ізраїлем «акти колективного покарання, що прирівнюються до військових злочинів і включають використання штучного голоду як засобу ведення війни» (Human Rights Watch)

Зовсім нещодавно Ізраїль купляв зерно, яке було викрадено з України російськими військами, що особливо обурює, якщо згадати, що українці це народ, який пережив Голодомор-геноцид.

Деякі журналісти пишуть, що людей затримали в міжнародних водах, зламали двигуни і звʼязок, та так і залишили. — проте це ще не підтверджена інформація.

​
До річниці «Дивізії» багато хто написав пости і матеріали, прославляючи СС-івців. З усіх тих постів, що я побачив, спільним була відсутність хоч якогось фактажу і критичності, і насправді, історичності загалом.

Багато в чому пости про Дивізію цікаві різним лідерам думок не з історичної точки зору, а з суб- чи контркультурної, і зводяться, по суті, до простого «дайте нам зігувати!».

І чим менше розмова про Дивізію стає якоюсь підпільною спробою протовкнути ультраправизну і толерування нацизму — тим менше ця тема стає цікава просувачам та їм опонентам.

Про «Дивізію» я вже писав. Там, як і всюди, були різні люди. Ліві звідти згодом стали співтворцями ліво-революційної УРДП Івана Багряного і Майстренка, націоналісти пішли в тоді вже антифашистську УПА. Якісь віруючі в расу і «тисячолітний райх» продовжили свій шлях каральними операціями нацистів.

Проте подавляюча більшість була все ж молоддю, ще несформованими, доволі наївними і ідеалістичними патріотами, які хотіли будувати силу для українського визволення. Більшість з них не мала нічого спільного з нацизму або ба більше ненавиділи нацистів і діяли вкрай опортуністично.

Німці так само використовували «Дивізію» вкрай опортуністично. Те, що зараз називають «мʼясним штурмом» було вкрай характерним підходом нацистів до українських молодиків. Основна стратегія була одночасно винищити і українські війська, і радянські — при умові до того ж значної недоукомплектованості.

В рамках дискусії щодо «Дивізії» і з розумінням трагедії молодиків, які були використані в імперіалістичних цілях пише Іван Багряний. УРДП (а також її члени ще до заснування), так як мала в собі достатньо «дивізійників», часто посилалася на цей досвід, приймала участь в полеміці.

Супроти романтизації «Галичини» І. Багряний у 1944 р. пише «Огненне коло. Повість про трагедію під Бродами» — де описує, як український нарід знаходився «в колі приреченості і самознищення», займаючись братовбивствам в однаково чужих народу арміях, де обидва тоталітарних режими використовували бездержавну-поневолену націю як ресурс для себе.

Всім «Огненне коло» я дуже рекомендую. Дуже трагічна історія, насправді. Романтизувати там мало чого.

Що ж друзі, з першотравням — днем інтимно пов'язаним з нашею історією і незалежністю. Згадаймо сьогодні, як українські соціалісти у 1890 р. включали Україну в загальносвітовий контекст, відстоюючи соціально-економічні права українців, і як РУХівці у 1989 р. вперше в тоталітарних реаліях масово, публічно підняли стяг української незалежності саме на свято праці.

Про перше травня писав багато. Про його історію шукайте на "Поступі" за ключовими словами.

На честь Дня Праці пропонуємо вашій увазі дуже цікаве відео про те, як влада "слуг" планує ще більше урізати трудові права мільйонів українців.

Олігархія хоче, щоб українці працювали більше, а трудових прав у найманих працівників було ще менше.

Урядовий проект Трудового кодексу, зареєстрований у Верховній Раді за №14386, містить положення, що суттєво погіршують становище мільйонів найманих працівників порівняно із чинним Кодексом законів про працю, але його вже погодив Комітет соцполітики сумнозвісної Галини "неякісні-діти" Третьякової.

Коли наша партія людей праці Народовладдя випустила статтю з детальною критикою цього антинародного законопроекту, матеріал широко розійшовся соцмережами й Уряд був змушений випустити так зване "спростування", а насправді черговий набір брехні про свої злочинні наміри.

Тому у цій великій розмові з експертом в галузі трудового права - офіцером ЗСУ Ігорем Токовенком ми відповідаємо на це брехливе "спростування" та детально пояснюємо, що поганого готує українцям проект Трудового кодексу України №14386.

Закликаємо всіх додивитися до кінця (адже велика тривалість відео обумовлена не "водичкою" в ньому, а детальним розбором всіх тих злочинних пропозицій влади), та максимально поширити це відео, адже лише шляхом великого суспільного розголосу й тиску зʼявиться хоча б шанс на зупинку цього злочину!

📣 А якщо Ви хочете, щоб до Вашого голосу дослухалися - від робочого місця до кабінетів влади, приєднуйтеся до партії людей праці Народовладдя! Разом зупинимо трудове безправ'я!

Шарль Пеґі (1873 — 1914) — войовничий соціаліст, оспівувач Жанни Дарк і поет покоління

На цьому каналі я часто пишу про соціалістичну та ліву історію. На жаль, велика традиція часто зводиться до партійно-марксистської історії, простих і нецікавих схем, залишаючи мало для натхнення на краще майбутнє чи більш критичне або глибоке розуміння світу.

Кожна історія про соціалізм, яка зосереджується на Марксі, Леніні, Каутському та далі, неповна без розмови про Еттлі, Багряного, Гюго, Міцкевича.

Загалом забутою в схематичних розмовах про історію соціалізму (а і також взагалі — про історію) є фігура французького поета-соціаліста, католика, Шарля Пеґі. Людини, що почала свою політичну кар'єру як радикальний Дрейфусарець (захисник єврейського офіцера проти антисемітських нападок за нібито шпигунство на користь Німеччини), і протягнувши цю традицію захисту людяності, поглибляючи її, протягом всього свого життя.

Одночасно, на відміну від партійних соціалістів і його друзів по справі Дрейфуса, він ніколи не став на захист "лінії партії" — він захищав армію супроти несправедливих нападок збоку соціалістів, В дискусії з партійними соціалістами, він писав: "Дехто хоче ображати й паплюжити армію, бо нині це вигідна позиція... Якщо ти не дотримуєшся цієї лінії, то не виглядаєш достатньо прогресивним… і ніколи не стане відомо, скільки вчинків боягузтва було спричинено страхом виглядати недостатньо прогресивним."

Пеґі був під значним впливом Берґсона, а основний його посил був захист і розвиток чеснот робітника і селянина Франції, які він вбачав в гордості за свою працю. Він присвятив більшість свого життя боротьбі з бідністю і захисту цієї простої, вірної чесноти подавляючої більшості людей супроти нової капіталістичної моралі, заснованої на визиску і егоїзмові. Щоб арґументувати свою позицію, Пеґі викривав міфічну французьку історії, її великих героїв і романтиків, обидва з католицької і республіканської традиції.

В цьому сенсі він був націоналістом. Центральною фігурою, яка поєднувала французькість, католицьку і республіканську мораль для нього стала Жанна Дарк.

Він не просто любив її історію, він був відданий тому, що для нього ця історія значила в сучасний час: французької героїні, про яку можна було розповідати нові історії, щоб сформувати водночас антишовіністичний патріотизм і антиматеріалістичний соціалізм. Історія, яку він хотів розповісти, мала б містити необхідність боротьби — навіть насильницької боротьби проти сил, що виснажували життєвість Європи, зокрема, але не лише, проти гніту реакційного уряду, внутрішньо притаманної капіталізму крадіжки та насильства колоніалізму (пише Джек Хенсон в біографічній записці)

Тож вертаючись до Берґсона, він припускає, якщо наш безпосередній досвід складається з пам’яті, то саме життя зрештою є актом інтерпретації — тобто тривалою спробою артикулювати ситуацію, що є поєднанням спадку й новаторства. Отже, спроба відкрити те, що перебуває у динаміці, не є простою заміною готового, ніби за наказом; радше це визнання того, що готове — лише звичка, яка склалася, певна варіація стану, що міг би бути іншим.

Він був католиком. Проте, антиклерикалом і непрактикуючим. Сам він був бісексуалом, одружений на атеїстці. Його католицтво скоріше служило певним розвитком його соціалізму, республіканства. Як потім про нього напише наступне покоління поетів: «він був доброю, святою людиною, що жив у гріху, бо вважав, що якщо бодай одна душа може бути навічно проклятими, то він хоче бути з ними.»

Хоч його націоналізм часто намагалися присвоїти расисти і авторитарні діячі — його думки можна розглядати лише як протиотруту проти авторитаріїв, що прагнули цей націоналізм привласнити. Як Пеґі сам пише: «Справжній філософ добре знає, що він розташований не на протилежному боці з супротивником, а поряд із супротивником, перед лицем реальності, завжди більшої й таємничішої».

Загалом, Шарль Пеґі був забутий за межами французької традиції, хоч обидва філософ Жиль Дельоз та французький генерал Шарль де Голль вважали його одним з найвеличніших французьких авторів.

Соціалізм для Пеґі був пов'язаний з поверненням гідності для людини праці, поваги. Загалом, в усеоб'ємному значенні слова — поваги в умовах праці, в забезпеченні, в політичній владі, в самій праці, у ставленні в суспільстві і моралі. Багато в чому його праці мали конфлікт між старою мораллю гільдійських працівників, і капіталістичною. Ось що він писав:

"Ці давні робітники не служили — вони працювали. Вони мали абсолютну честь, тобто честь у власному сенсі слова. Поперечка стільця мала бути зроблена добре. Це було само собою зрозуміло. Це було найперше.

Не тому, що поперечка стільця мала бути добре зроблена заради платні чи з огляду на платню. Не тому, що її добре робили для хазяїна, чи для знавців, чи для клієнтів хазяїна. Вона мала бути добре зроблена сама по собі, в собі, для себе, у самій своїй сутності. Традиція, що йшла, що проростала з глибини роду, історія, абсолют, честь вимагали, щоб ця поперечка стільця була добре зроблена.

Кожна частина стільця, якої не було видно, була зроблена так само досконало, як і частини, які можна було бачити. Це був той самий принцип соборів… Тут не йшлося про те, чи тебе бачать, чи не бачать. Сама внутрішня сутність праці вимагала, щоб її було виконано добре.

До цієї прекрасної честі ремесла сходилися всі найтонші, всі найблагородніші почуття — гідність, гордість. «Ніколи нічого ні в кого не проси», — казали тоді… У ті часи робітник не знав, що таке випрошувати. Це буржуазія, перетворюючи робітників на буржуа, навчила їх просити"

В цивільному кодексі знайшли ще одне нововведення — урізання прав військовим (і так, найбільш безправній і схоже неповажної з боку влади групі населення в Україні)


У вівторок всіх чекаю на протестах проти, хто у Києві.

Змагання українського народу йде й ітиме далі спільно з усима тими прогресивними антикомуністичними силами всіх поневолених народів СССР і цілого світу, що борються за великі принципи соціяльної упорядкованости, національної та людської свободи та справжньої демократії. Тому боротьба українського народу за свою незалежну соборну державу є складовою частиною визвольної боротьби всіх поневолених Москвою народів Сходу Европи, а в ширшому розумінні — також складовою частиною всесвітньої боротьби колоніяльних і поневолених народів та прогресивного руху трудящих до справедливого соціяльного ладу.

- Програма Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП Багряного), затверджена у 1970 р.

​​УРДП і загалом "Багрянізм" — а вплив Багряного в еміграції складно переоцінити — напевно була найбільш унікальною, політично релевантною українською організацією другої половини XX століття.

Сама УРДП змогла вийти від полону якоїсь усталеної ідеології, і відмовилась як від марксизму старих українських партій, так і від етнічного націоналізму, так і від європейської соціал і християнської демократій.

Коли одні були надто догматичні, інші авторитарні, а соціал-демократія надто поміркованою, на думку "Багряністів," УРДП запропонувало справді питому, недоктринальну програму, засновану на концепції "трудового народу," яка виділяла різні за інтересами і вміннями, потребами класи, але одночасно відкидала марксистську концепцію про "лідуючий клас" який би повів інші. І очевидно відкидала будь-яку реакційну, капіталістичну, централізовано-командну чи монархічно-аристократичну концепцію України.

Таким вони протиставляли свою — концепцію "трудової демократії" — економічно кооперативно-державницької, соціальної держави; політично оперту на найкращі традиції лібералізму, республіканізму і елементів анархізму чи громадівства.

Детальніше можна ознайомитися тут. Програмові засади та світоглядні ідеї УРДП під проводом І.Багряного

Легіон ім. Симона Петлюри — ветеранська та військово-вишкольна організація Української Революційно-Демократичної Партії

УРДП мала молодіжку — Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), і ветеранську організацію — Легіон ім. Симона Петлюри

Ветеранська організація складалась з учасників всіх армій — західних, полонених, радянської, партизанки Бульби-Боровця, членів "Дивізії" і УПА. Об'єднувала їх прихільність до революційної демократії, описаної згори, безкомпромісний антинацизм, антикомунізм і лівий прогресивізм.

Вони публікували такі матеріали як "Лист людожеру Гітлеру від онуків великих запорожців землі української," "Антисемітизм в радянській армії," згадували свої найбільші бої, від оборони Києва до партизанки в Карпатах, розбирали військові новації і проводили аналітику конфліктів холодної війни, проводили мілітарні тренування. Петлюру леґіонери любляче називали "безсмертним лицарем"

За символ "Легіон" мав вінок з мечем і портретом Симона Петлюри, а їх газета носила ім'я — "Штурм."