​​Зовсім неочікувано, але читаючи книжку італійського антифашиста Неллі Росселлі (~1930 рік)

В своїй книжці "Мадзіні і Бакунін" Росселлі розбирає дискурс між Республіканською і анархістською фракцією Першого Інтернаціоналу.

Зараз в субкультурних і інтелектуальних лівих колах цей дискурс загалом забутий, але крім "анархістів" і "державних соціалістів," основоположником робітничого руху і першого інтернаціоналу також був рух республіканських націоналістів і християнських реформаторів.

В Україні ця тенденція була ідейно представлена Кирило Методіївським товариством, "Молодою Польщею," прихильниками Міцкевича, тощо.

Ця фракція, на відміну від анархістів і соціал-демократів, виступала за побудову соціально справедливих національних держав, і агітувала за повалення самодержавства і царизму, але інтегрувало соціальне в національний та\або релігійний проєкт, замість їх протиставлення.

В книзі автор розбирає вади і упередження доктрин бакунінського анархізму і мадзініанського республіканства\націоналізму, підкреслюючи вади і історичні обмеження, уроки з обох традицій, очевидно тяжіючи до двох сторін.

Проте що цікаво, і з чого я почав цей допис ("зовсім неочікувано, але читаючи...") в книзі значним джерелом виступає переписка Бакуніна і Драгоманова, і що мене здивувало це те, що Неллі Росселлі, італієць, у 1930-х., протягом книжки посилається на Драгоманова 12 разів.

Чому новий проєкт цивільного кодексу шкодить всім нам — і що треба робити? (Частина 1\2)

Проєкт №15150 слід відхилити або принципово переробити. На мою думку, все, що відбувається навколо корумпованого парламенту і його спроб просунути роз’єднуючий Цивільний кодекс, — повна ганьба.

Але проблема не лише в цьому законопроєкті. Я також думаю, що замість того, щоб повертатися до захисту минулого кодексу, треба вимагати новий — із захистом сімей, гарантіями та додатковими механізмами проти свавільного ставлення як у подружжі, так і з боку держави. Вже давно треба прийняти хоча б помірковану напівміру — цивільні партнерства.

Пасивність нашого уряду й затягування з питаннями цивільних прав уже призвели до того, що ця тема використовується ворогами України для роз’єднання країни. Олігархічні сили, особливо після перемоги Трампа, разом з ультраправими розкручують гомофобну риторику як прикриття для своєї діяльності. Чим довше ми будемо затягувати — або, ще гірше, підігравати цьому, — тим більше буде шкоди для України.

Ми вже бачили цю дикість, коли покази фільмів, де бодай побіжно підіймаються теми стосунків, драґ-квінів, одностатевої любові й самопошуку, охороняють десять поліцейських бусиків, якщо не більше.

Це питання вже давно варто закрити в позитивному ключі. Те, як ми вирішуємо питання щодо "меншин"— а будь-яка більшість складається з багатьох інтересів багатьох "меншостей" — визначає, чи ми будуємо справедливу країну, чи роз'єднану країну: країну, що об’єднує громадян навколо взаємної відповідальності, чи такою, що ділить їх на повноцінних громадян і «якихось не таких».

Юридичне заперечення існування багатьох сімей створює цілий клас людей, залежних від доброї волі інших. Партнер може не мати доступу до лікарні, спадкування, житла, рішень у кризових ситуаціях чи соціального захисту. Це створює напівправовий статус, де є громадяни з одного боку, і є приватні особи, яких у кращому випадку “терплять” з іншого.

Всі ці громадяни однаково воюють, працюють, вирощують нам їжу, будують, кладуть плитку, змушують потяги рухатися країною, платить податки й несуть обов’язки перед державою — всі вони мають бути однаково захищені законом як громадяни, а не сподіватися на милість, залишаючись у підвішеному й принизливому правовому статусі.

Я здебільшого чуйний до консервативних позицій і вважаю, що їх не варто відкидати. Консервативний аргумент не обов’язково має вести до обмеження ЛГБТ. Навпаки: якщо ми кажемо, що сім’я — основа суспільства, то держава має зміцнювати відповідальні, стабільні, взаємно зобов’язані союзи, а не робити їх юридично невидимими і вразливими.

Обмеження прав ЛГБТ не “захищає сім’ю”. Воно підважує сімейну вірність, догляд, спільний побут і відповідальність, а натомість ставить за основу схвалення подружжя не морально-громадські принципи і справедливість, а абсолютно арбітрарні біологічні ділення. Це послаблює сам принцип сім’ї як інституту відповідальності.

Якщо противникам справді цікавий захист українських сімей, а не лише субкультура чи олігархічні інтереси, то потрібна політика, яка підтримує людей, що беруть відповідальність одне за одного.

Якщо двоє людей роками доглядають одне одного, мають спільний дім, несуть взаємні обов’язки, підтримують батьків чи дітей, держава не стає моральнішою, коли надалі обмежує таких людей у правах. Закон, якщо він справді моральний, має підтримувати відповідальність, а не карати людей за те, що вони будують стабільне життя.

Закон має об’єднувати політичну націю, а не створювати внутрішні лінії приниження. Сім’я як інститут стає сильнішою не якщо держава виключає частину відповідальних союзів, а тоді, коли вона захищає реальні зв’язки турботи, вірності й взаємної підтримки.

Ці цінності потім переходять у державну політику, громадянську участь і врешті-решт у принципи, навколо яких ми будуємо суспільство. Навіть простий приклад: люди до 22 років, які мали сім’ї тут і були одружені, виїжджали з країни непропорційно менше, ніж ті, хто таких зв’язків не мав.

Частина 2

Прихильники обмежень часто говорять про демографію: мовляв, треба захищати традиційну сім’ю, народжуваність, майбутнє нації. Але юридична невидимість ЛГБТ-пар не створює жодної додаткової дитини в різностатевій сім’ї. Вона лише робить частину вже наявних домогосподарств менш захищеними.

Сила народу, а також і самої держави (capacity) — це не лише кількість населення. Це і довіра між людьми, соціальний капітал, готовність залишатися в країні, служити їй, будувати тут відносини. Організоване суспільство набагато сильніше неорганізованого і подавленого.

Дискримінаційне право штовхає людей до еміграції, приховування, недовіри до інших, остраху на абсолютно пустому місці й внутрішнього відчуження.

Сім’я — це інститут відповідальності, міцна органічна клітина суспільства. Держава не повинна займатися визначенням, чи подобається їй стать людей у конкретній сім’ї. Держава має передусім створювати умови для стабільних відносин відповідальності, догляду й взаємної підтримки.

Важливо, щоб наша політика все ж віднаходила поняття спільного блага. Його часто неправильно зводять до того, “що подобається більшості” або “що відповідає традиційній моралі”. Але справжнє спільне благо — це умови, за яких усе суспільство стає стабільнішим, відповідальнішим і менш вразливим.

Цю дискусію небезпечно перетворювати на інструмент культурної перемоги однієї, більш консервативної частини суспільства над іншою. Нам потрібне суспільство відповідальне, яке захищає слабких і один одного і зменшує хаос. Наразі ж я бачу різні групки, які набивають собі політичний капітал через атаки на незахищені групи.

Україна в умовах війни потребує не культурних фронтів усередині суспільства, а максимальної інтеграції всіх громадян у спільну справу.

Окрема проблема — нові норми законопроєкту. Вони розмиті й можуть бути використані як інструмент тиску одного партнера на іншого, а також держави на подружжя. Особливо проблемною є категорія “доброзвичайності”. За критикою правозахисників, така норма створює невизначеність і може відкривати простір для дискримінаційного застосування.

Закон має зменшувати свавілля, а не створювати нові поняття, які можна з легкістю експлуатувати. Якщо людина не може передбачити, чи її сімейне життя буде визнане, бо це залежить від “уявлень” про моральність, то людина живе під загрозою свавільності і вибірковості трактування цих розмитих термінів.

Цивільний кодекс має бути “конституцією приватного життя”: він повинен давати передбачувані правила для власності, договорів, сімейних і особистих відносин.

І це питання не лише ЛГБТ чи “нетипових” сімей. Такі розмиті категорії завтра можуть застосовуватися до самотніх матерів, людей у повторному шлюбі, міжконфесійних родин, людей без дітей, військових пар, нестандартних форм догляду, літніх людей, які живуть разом і ведуть спільне господарство.

Якщо закон захищає лише соціально зручні сім’ї, він не моральний, а конформістський.

Спільне благо вимагає боротьби проти моральної паніки і гомофобного популізму. Проти цього треба поставити цінності правової визначеності, соціальної довіри й включення всіх громадян у спільний порядок.

Краща відповідь — показати, що українська політична нація достатньо зріла, щоб цим всім не займатися — не створювати розлами, які нікому нічого не приносять, не атакувати меншості, а разом будувати країну.

І це лиш кілька з аспектів цього кодексу, а ще є природоохоронні, питання історичної забудови, відчуження власності і далі по стиску

Всіх нас ошелешило термінове голосування за сраний Цивільний кодекс, тому ми беремо картонки і виходимо на протест у Києві.

Сьогодні, 28 квітня, 18:30, Майдан Незалежності.

Організаторки - Neko Safespace

Розповсюдьте і виходьте.

Сьогодні прийшов на подію-лекції про конкуруючі теорії справедливості: «лімітаріанизм», «суфіцієнтаризм» і «егалітаризм удачі»

Хоч це і три прямо транслітерованих слова — лімітаріанізм від «ліміт, обмеження», суфіцієнтаризм від «достаток, досталь» і егалітаризм доволі загальновживаний термін.

Про дві з цих теорії я писав. Перша зазначає, що надбагатство повинно бути обмежене — в першу чергу, аргументуючи не тільки з питань демократії і рівності, а і з того, що надлишкове багатство банально не приносить набагато більше щастя. Інакшими словами, бідній людині сто доларів привносить набагато більше покращення життя і щастя, ніж пʼята чи шоста яхта мільярдеру-олігарху.

Егалітаризм вдачі — теорія політфілософа Дворкіна. Ця філософія зазначає, що фактори, що базуються на вдачі — особливо нещастя — повинні бути компенсовані. Тобто, хвороби, травми, тощо.

І щодо менш «теоретичних» тем:

По Гуріну можна прослідкувати «дух» цього скликання. От він в твіттері пише, що не буде голосувати проти закону, що обмежує цивільні права і дозволяє «дерибан» землі, бо спікер образиться.

Це до питання кого захищає, і чиї інтереси представляє це депутатське скликання.

Таких настільки відкрито корумпованих, некомпетентних і непредставницьких скликань, в Україні, напевно ніколи за всю історію і не було.

Зараз УІНП робить все для легітимізації правих проросійських діячів, що виступали проти демократичних політик. Міф щодо Болбочана — Болбочан нічого немає спільного з його образом, який пропагується ("визволитель Криму," нібито талановитий командувач) і ще гірший міф про Скоропадського (якого маніпуляціями УІНП сьогоднішнім постом намагається презентувати як українізатора).

Це певна партійна, сектантська, і частково зрадницька політика певних українських політиків (ми робимо культ героїв зі зрадників, які пішли проти України, були ворогами демократії і громадського суспільства, і мали значні проросійські симпатії!), яку підбивають під політичну кон'юнктуру. Право-консервативній політиці потрібне право-консервативне історичне міфотворення.

До цього хочеться згадати як Євген Коновалець, тоді видатна людина в Стрілецькій Раді, якій складно закинути ідеологічо-ліву перспективу, згадувала про ці події.

Майже одночасно дістали ми відомості, що на Липках нашвидко організуються відділи з російських старшин, які звуть себе «гетьманцями» і що в будинку був. міністра здоровля Любінського є головна кватера Скоропадського. У військовому міністерстві я найшов заступника військового міністра генерала Грекова, якому теж запропонував негайно вислати проти московських добровольців і обезброїти їх. Генерал Греков однак не згодився і казав лише спитати німецьке Оберкомандо, як воно ставиться до цього перевороту. Таке становище ген. Грекова надзвичайно погано вплинуло на настрій Стрільців і цілком здезорієнтувало старшинство. Це виявилось напізно.

1\2

Того ж самого дня зміцнення сторожі біля Центральної Ради завізано з касарні при Львівській вулиці сотню скорострілів, якою командував бл. п. сотник Черник.

Як відомо, сотник Черник переходив з 12-ма скорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани.

Лише безоглядна військова карність сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано явитися перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан. Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо німці не булиби встигнути прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям.

Прогаянням того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду і президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихсь ширших директив. Безпосередньо після помазання почули ми від німецького командування вже цілком інші слова, говорені цілком іншим тоном: що всякий виступ проти Гетьмана Скоропадського вони, німці, вважатимуть виступом проти них; що вони домагаються дати свободу розвиткові започаткованих подій та що наказують підчинення Січових Стрільців Гетьманові. Ми відмовили й знову ждали наказів, або бодай поради з гори.

2\2

Склався Український Національно-Державний, потім: Український Національний Союз, який саме поставив собі повищезазначену мету та який зараз же почав користуватися великим авторитетом і довір’ям найширших кол свідомого українства. Військова організація Січових Стрільців стала за порозумінням і згодою з Українським Національним Союзом і мала собі основну думку, що при тому складі військового елементу, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й на скрізь українські, національно свідомі і бойово вишколені військові частини.

Бо справа організації української армії представлялася непевною. Творено вправді штаби і військові управи, що дійсно вели солідну підготовчу працю до організації кількості української армії. Але всю ту роботу вели не-українці, а навіть в великій більшості люди ворожі українцям і всяким інтересам української нації. Отже праця гетьманських штабів була з фахово військового боку дуже гарна, але з національного цілком непродуктивна а що більше — небезпечна.

Насправді дуже цікаві спогади Коновальця — вони розбирають багато міфів якраз про всю цю нині ідеалізовану гетьманщину, яка тоді знищувала як засади української державності, так і української армії.

Україна вижила багато в чому всупереч Гетьманату, а не через нього. Паралельно зросіянізованій знову армії Української Держави, патріотичні кола, навколо демократичних партій, в першу чергу партії українських соціалістів-революціонерів, формували українську армію, фактично в опозиційному середовищі.

Випущені ці спогади вже за часів організації Українських націоналістів — тому мали скоріше ухил в праву сторону ніж об'єктивний виклад — і навіть в таких умовах, відповідь і оцінка Скоропадщини була очевидна — як абсолютно негативного, антиукраїнського явища.