Привіт! Мене звати Валерія Прорізна. Я працюю над відео / коротким фільмом про внесок транс жінок в електронну музику та їхню видимість в українській історії.

Однією з найважливіших постатей ранньої електронної музики є композиторка Венді Карлос — транс жінка, яка почала гормональну терапію у 60-х, пізніше зробила камінг-аут у журналі Playboy.

У фільмі ми уявляємо подібну жінку в 60-х, але в Україні. Зйомка відбуватиметься у Києві у форматі інтерв’ю про гендерну ідентичність, музику та політику. Частину можна говорити від себе, частину — імпровізувати в заданих умовах. До цього ми підготуємось разом.

Це не комерційний проєкт. Одна з його задач окреслити видимість транс жінок у мистецтві, музиці, технологіях й українському минулому — без сексуалізації та стереотипів. За знімальний день передбачена символічна компенсація (1500 гривень).

Щоб взяти участь у кастингу (коротка розмова та тестова зйомка), надішліть, будь ласка, 2–3 свої фото й кілька речень про себе: вік, чим займаєтесь, ваші стосунки з музикою, чи живете ви наразі відкрито чи захищаєте свою ідентичність:
[email protected]

Ми працюємо невеликою командою, де немає місця трансфобії. Усе обговоримо перед зйомкою, щоб атмосфера була комфортною та безпечною. Можемо зідзвонитись до зустрічі, щоб підтвердити особу.

Мій інстаграм: @prorizna

Важлива петиція щодо зміни дискримінаційної податкової політики щодо жінок — наразі необхідні товари жіночої інтимної гігієни оподатковуються загальним ПДВ у 20%, тоді як медичні, необхідні вироби оподатковуються ставкою ПДВ у 7%.

Інакшими словами, в нинішньому законодавстві існує фактично податок на жінок розміром у 13% щодо базових товарів, які необхідні на регулярній основі. Ці додаткові 13% — удар по споживчим спроможностям українських сімей і жінок.

Олігарх-мільярдер Рінат Ахметов купив найдорожчу квартиру в історії — його нова квартира в Монако була придбана за шокуючі $554 мільйони. Раніше він купив віллу за $200 мільйонів на Французькій Рив’єрі.

Нова квартира українського надбагатія Ріната Ахметова коштує приблизно 277 000 (277 тисяч) нових дронів Mavic або близько 923 000 (923 тисячі) нових FPV-дронів.

Наразі українські кордони справедливо закриті, оскільки від людей очікується участь у обороні країни, якщо людину буде мобілізовано. Ахметов звільнений від мобілізації та від обмежень на виїзд. Від початку війни жоден з українських мільярдерів не був мобілізований. Жоден із надбагатих не пережив, що означає бути піхотинцем або принаймні оператором дрона.

Вони звільнені від будь-яких суспільних обов’язків, однак мають більше влади та впливу, ніж будь-яка особа в суспільстві.

Контроль над економічною владою належить людям, які буквально структурно виховані бути найбільш безвідповідальними (іншими словами — звільненими від будь-якої відповідальності).

Для розвитку України необхідно повернути контроль над економічною владою на користь більшості, під публічний нагляд.

https://www.bloomberg.com/news/articles/2026-04-21/ukraine-s-richest-man-bought-monaco-flat-for-record-550-million

Трохи непокараної гомофобії. Людина кинула щось на ЛГБТК+ кінофестиваль. Чи понесе людина якусь відповідальність за спробу погіршити життя співгромадянам?

Воно так завжди — якщо якесь безаконня вчасно не покаране і не присіяене — то інші думають, що мають право таким займатися, в усіх сферах.

Хто знає англійську і має час розібратися, нещодавно вийшла цікава браузерна гра: Соціальна демократія: Народний фронт — про уряд Леона Блюма у Франції (1936 — 1937) — вкрай рекомендую.

Гра моделює складнощі, які виникли для соціалістів, що урядували Францією у передвісті Другої Світової війни, які прийшли до влади з провалом правих справитися з великою депресією. Уряд Народного фронту зліва підпирався сталіністською Комуністичною Партією Франції, що у 1938 р. виступала як патріотична і мілітаристська сила, що підтримувала переозброєння, а у 1939 р. різко зайняла зрадницьку пронімецьку позицію з директив СРСР, і справа — Радикальною Партією, яка підтримувала відносно неоліберальні політики.

Все це в умовах вигнання профашистської фракції Соціалістичної партії ("неосоціалістів"), дебатів щодо економічної політики (коли Кейнсіанство ще не закріпилось як домінантна ідеологія — і було дуже радикальною ідеєю, яку більшість економістів відкидали), а також протистоянню між пацифістськими і мілітаристськими лівими, революціонерами і реформістами, а також сталіністами і їх супротивниками (коли всі з названих категорій перетікали одна в одну і в свою протилежність).

Гра йде від обрання Народного Фронту і до початку Другої світової війни — де дії гравця прямо впливають на те, чи встоїть Франція супроти нацизму, чи ні, а також знайомить з дискусіями тих часів і політичними фракціями.

Розробник гри до цього випускав симулятор в тому ж дусі під назвою "Соціал-демократія: альтернативна історія" — де гравець бере роль Соціал-демократичної Партії Німеччини від 1928 р. і до 1933 р., коли німецький парламент підписав "акт про надзвичайні повноваження," закріпивши владу нацистів. Ціль гравця — не допустити перемогу нацистів.

Обидві гри мають однакові механіки, розібратися в яких займе певний час, але одночасно мають надзвичайно великий освітній потенціал — знайомлячи з політиками (в тому числі висвітлюючи роль жінок в політиці, дискусії щодо ЛГБТК+, тощо), фігурами, подіями того часу, і різними підходами до лівого урядування, аналізу фашизму, переозброєння того періоду. Роблячи альтернативні рішення, автор також в чомусь репрезентує свою думку в дискусії, які помилки не дали ефективно побороти фашизм в 30-х роках і призвели до світової війни.

Радіо Культура до 135-и ліття націонал-комуністичного повстанського генерала, сценариста, кіноавтора, і співорганізатора як виступу проти гетьманату, так і зимового походу армії УНР покликало до свого ефіру Олександра Кучерука, завідувача відділу Національного музею історії України.

Розмова про Юрка Тютюнника — "Трагічний Генерал"

Після програшу УНР Тютюнник працює у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, де товаришує з Йогансеном, Довженком, Яновським, ходить на події ВАПЛІТЕ. До того відомий своєю харизмою і приязню до солдат, організацією партизанських загонів воювати на користь Української Народної Республіки.

Доповідач розповідає про міфи і факти відомої постаті генерала-хорунжого і партизана, письменника і кіноентузіаста-сценариста Юрка Тютюнника.

«Багато нарад відбулося потім про те, які цілі поставити перед новим січовим стрілецтвом, — згадував В. Кучабський. — Усім, і старим, і новим січовим стрільцям, дуже боліла ворожість селянського населення до армії УНР взагалі, зокрема, до стрілецтва, та закиди, буцімто січові стрільці хочуть іще раз “призвести скоропадщину”». (М. Ковальчук)

13 березня 1919 р. вийшла заява Стрілецької Ради січових стрільців, де січовики заявляють, що обстоюючи самостійність України, вони підтримують владу Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів на місцях. Ця заява з'являється на фоні дискусій про природу влади в Україні — парламентської чи радянської (але самостійницької), чи певної комбінації з двох.

Ця заява також була підписана Є. Коновальцем.

Одна квартира Ріната Ахметова може покрити половину (!) дефіциту всієї Укрзалізниці.

​​Французький спротив, в який входила значна кількість профспілківців, соціалістів і комуністів, частина з яких діяла під організаційною парасолькою Вільної Франції де Голля — сформувала дуже цікаву політичну течію, — голлізм. Консервативна офіцерська верхівка навколо де Голля, і соціалістичні та профспілкові низи сформували доктрину, яку сам де Голль описував фразою: "Реформам — так, безпорядку — ні."

Це поєднання лівих і правих кіл і їх участь в спільному націєтворчому проєкті антифашистського спротиву призвела до формування змішаної політичної системи — з доволі авторитарною, президентською вертикаллю, але з елементами регіоналізму і низової участі, значних державно-економічних проєктів, направлених на соціальний розвиток і економічну ефективність (т.зв. дирижизм).

Через взаємодію з профспілковими лідерами в часи спротиву, де Голль формує концепцію "партисипації" — яка, за його думкою, була необхідною для побудову стабільної і міцної національної держави. Вона полягала в розбитті великого бізнесу, і передачі у власність профспілкам на паритетних засадах по суті половини приватної економіки. Для управління такими підприємствами, де капітал і профспілки мали однакову вагу і владу, де Голль пропонував створити арбітражні організації, які б сприяли пропрацьованому прийняттю рішень в інтересах обох сторін.

Хоч ця концепція не була прийнята в буревії французької політики, її обговорення було знову піднято організацією "Молоді Голлісти" у часи Травневої революції 1968 р. — боючись йти як ідейно, так і практично, проти консервативного голлістського естаблішменту, який повернув вправо — але дивлячись на протести з прихованою симпатією, ці політики і активісти розширили вимогу "партисипації" до студентського життя, університетів, молодіжної політики.

Заявляючи студентів як один з основних рушіїв розвитку нації, вони вимагали повернення до вимоги "партисипації" в економіці, і її розширення на університети — з наданням значного студентського самоврядування і формування "комітетів студенства і професорства" в кожному університеті, а також на національному рівні.

Зараз читаю відносно нову (2024) і феноменальну книгу за авторством Марко Брешіані — "Навчаючись у ворога: інтелектуальна історія антифашизму у повоєнній Європі"

Книга зосереджується на інтелектуальному аналізі і рефлексії руху Giustizia e Libertà, однієї з найбільш унікальних антифашистських організацій. GL фактично першою підняло гасло "навчатися у ворога." Її діячі, здебільшого ветерани, соціал-демократи, які були незадоволені марксистською ортодоксією, та анархісти прудонівського кшалту — вони вважали, що фашизм порушував реальні політичні та соціальні питання часу (криза демократії, необхідність оновлення еліт, масова політика, націоналізм).

Антифашисти відкидали фашистські відповіді, але вкрай серйозно ставилися до проблем, які піднімав фашизм, що змушувало їх переосмислювати власні ідеології. Ефективна опозиція фашизму означала розуміння привабливості нового масового руху, який охопив селян, робітників і солдатів. Таким чином, книжка показує як антифашизм зародився не як протилежність фашизму, а як рух, який був в постійному діалозі з фашизмом — в такому самому, як дві армії, де одна сторона прагне зірвати перевагу з іншої.

Антифашизм зародився не як заперечення фашизму, і тим паче не як рух за збереження минулого порядку, а як інтелектуальний проєкт який активно вчився у фашизму. Антифашисти дотошно вивчали сильні сторони фашизму, і підпорядковували їх проєкту войовничої, інклюзивної і соціальної демократії — такої, яка була б здатна відповісти на кризи епохи, вибити з-під фашизму ґрунт і презентувати кращий постфашистський порядок.

Книга розбирає як антифашизм народився з цієї дискусії, як перші антифашисти часто амбівалентно ставились до раннього фашизму до походу на Рим (жовтень 1922), поділяли гасла «оновлення нації від старої еліти», військової організації і ветеранського досвіду, романтики, волюнтаризму, і масових методів сучасної пропаганди.

На висновках цієї рефлексії були викладені засади доктрини т. з. "ліберального соціалізму" Карла Росселлі, головного ідеолога GL а активісти-антифашисти, починаючи з волюнтаристських дій, замахів, втеч з в'язниць, змогли зорганізувати спочатку групу добровольців у війні на користь республіканської Іспанії, юніт з анархістів, соціалістів і лібералів (частина якого потім була репресована комуністами), а в часи Другої Світової Війни, сформували Народно Визвольницький Комітет Північної Італії, який став основою всього антифашистського спротиву в Італії, а також організували декілька повнорозмірних антифашистських бригад. Рух GL охоплював добру третину антифашистських партизан в Італії, а його члени стали фундаторами повоєнної Італії і її антифашистської конституції.

Дуже рекомендую книжку. Marco Bresciani, Learning from the Enemy: An Intellectual History of Antifascism in Interwar Europe

​​До теми минулого поста

Продовжуючи цю тему, можна згадати Джона Стрейчі, раннього прихильника британського політика Освальда Мозлі (коли той ще не став фашистом), використав надбаний ним досвід участі в русі для організації логістики британських повітряних сил. Прихильники французького соціаліста Деята, який агітував за військову солідарність, французький націоналізм і планову централізовану економіку, коли той ж Деят підтримав Віші (колаборантський уряд), його ранні прихильники «обернули» його ж тези для створення нового націєтворчого процесу, ребрандування Франції як «антифашистської, партизанської нації», а їх прихильність до планізму була використана для побудови постфашистської Франції.

Головний принцип Міжнародної організації праці, «трипартизм» був розроблений Альбертом Томой, французьким синдикалістом, з його споглядань за досвідом в першу чергу індустріальної політики фашистської Італії.

Він підкреслював що досвід «інституціоналізації профспілок», «колективних перемовин» і «обовʼязкових арбітражів між робітниками і капіталом» — повинен бути перейнятий всіма країнами, не дивлячись на те, що він був започаткований фашистськими синдикалістами.

Всі роки своєї діяльності як засновника Міжнародної Організації Праці (ILO) Альберт Тома провів, намагаючись розробити систему на основі синдикалістської італійської економічної політики, але яка б давала профспілкам інструменти захисту проти держави і диктатури.

Напрацювання Томи були активно використані вже в Британії часів другої світової та у повоєнній соціал-демократії Скандинавів, практикуючи політики, які не «підкоряли», а посилювали профспілковий рух.

Про кейс «Залізного фронту» я писав окрему статтю — де соціалісти Соціал-демократичної партії Німеччини прийняли вуличну боротьбу, емоційні методи пропаганди, республіканський, інклюзивний націоналізм, і натхнення з романтичних форм соціалізму, релігії і екзистенціалізму для того, щоб дати фінальну битву нацизму і мобілізувати сотні тисяч людей буквально за місяці до встановлення нацистської диктатури.

Тема дуже цікава — і неймовірно обширна. Ці пошуки вкрай сильно повпливали на післявоєнну і воєнну соціал-демократію, і частково відповідальні за 30 років добробуту після другої світової в Європі. Це також цікава тема для того, щоб аналізувати і шукати способи протистояння ультраправим силам зараз.

​​Зовсім неочікувано, але читаючи книжку італійського антифашиста Неллі Росселлі (~1930 рік)

В своїй книжці "Мадзіні і Бакунін" Росселлі розбирає дискурс між Республіканською і анархістською фракцією Першого Інтернаціоналу.

Зараз в субкультурних і інтелектуальних лівих колах цей дискурс загалом забутий, але крім "анархістів" і "державних соціалістів," основоположником робітничого руху і першого інтернаціоналу також був рух республіканських націоналістів і християнських реформаторів.

В Україні ця тенденція була ідейно представлена Кирило Методіївським товариством, "Молодою Польщею," прихильниками Міцкевича, тощо.

Ця фракція, на відміну від анархістів і соціал-демократів, виступала за побудову соціально справедливих національних держав, і агітувала за повалення самодержавства і царизму, але інтегрувало соціальне в національний та\або релігійний проєкт, замість їх протиставлення.

В книзі автор розбирає вади і упередження доктрин бакунінського анархізму і мадзініанського республіканства\націоналізму, підкреслюючи вади і історичні обмеження, уроки з обох традицій, очевидно тяжіючи до двох сторін.

Проте що цікаво, і з чого я почав цей допис ("зовсім неочікувано, але читаючи...") в книзі значним джерелом виступає переписка Бакуніна і Драгоманова, і що мене здивувало це те, що Неллі Росселлі, італієць, у 1930-х., протягом книжки посилається на Драгоманова 12 разів.

Чому новий проєкт цивільного кодексу шкодить всім нам — і що треба робити? (Частина 1\2)

Проєкт №15150 слід відхилити або принципово переробити. На мою думку, все, що відбувається навколо корумпованого парламенту і його спроб просунути роз’єднуючий Цивільний кодекс, — повна ганьба.

Але проблема не лише в цьому законопроєкті. Я також думаю, що замість того, щоб повертатися до захисту минулого кодексу, треба вимагати новий — із захистом сімей, гарантіями та додатковими механізмами проти свавільного ставлення як у подружжі, так і з боку держави. Вже давно треба прийняти хоча б помірковану напівміру — цивільні партнерства.

Пасивність нашого уряду й затягування з питаннями цивільних прав уже призвели до того, що ця тема використовується ворогами України для роз’єднання країни. Олігархічні сили, особливо після перемоги Трампа, разом з ультраправими розкручують гомофобну риторику як прикриття для своєї діяльності. Чим довше ми будемо затягувати — або, ще гірше, підігравати цьому, — тим більше буде шкоди для України.

Ми вже бачили цю дикість, коли покази фільмів, де бодай побіжно підіймаються теми стосунків, драґ-квінів, одностатевої любові й самопошуку, охороняють десять поліцейських бусиків, якщо не більше.

Це питання вже давно варто закрити в позитивному ключі. Те, як ми вирішуємо питання щодо "меншин"— а будь-яка більшість складається з багатьох інтересів багатьох "меншостей" — визначає, чи ми будуємо справедливу країну, чи роз'єднану країну: країну, що об’єднує громадян навколо взаємної відповідальності, чи такою, що ділить їх на повноцінних громадян і «якихось не таких».

Юридичне заперечення існування багатьох сімей створює цілий клас людей, залежних від доброї волі інших. Партнер може не мати доступу до лікарні, спадкування, житла, рішень у кризових ситуаціях чи соціального захисту. Це створює напівправовий статус, де є громадяни з одного боку, і є приватні особи, яких у кращому випадку “терплять” з іншого.

Всі ці громадяни однаково воюють, працюють, вирощують нам їжу, будують, кладуть плитку, змушують потяги рухатися країною, платить податки й несуть обов’язки перед державою — всі вони мають бути однаково захищені законом як громадяни, а не сподіватися на милість, залишаючись у підвішеному й принизливому правовому статусі.

Я здебільшого чуйний до консервативних позицій і вважаю, що їх не варто відкидати. Консервативний аргумент не обов’язково має вести до обмеження ЛГБТ. Навпаки: якщо ми кажемо, що сім’я — основа суспільства, то держава має зміцнювати відповідальні, стабільні, взаємно зобов’язані союзи, а не робити їх юридично невидимими і вразливими.

Обмеження прав ЛГБТ не “захищає сім’ю”. Воно підважує сімейну вірність, догляд, спільний побут і відповідальність, а натомість ставить за основу схвалення подружжя не морально-громадські принципи і справедливість, а абсолютно арбітрарні біологічні ділення. Це послаблює сам принцип сім’ї як інституту відповідальності.

Якщо противникам справді цікавий захист українських сімей, а не лише субкультура чи олігархічні інтереси, то потрібна політика, яка підтримує людей, що беруть відповідальність одне за одного.

Якщо двоє людей роками доглядають одне одного, мають спільний дім, несуть взаємні обов’язки, підтримують батьків чи дітей, держава не стає моральнішою, коли надалі обмежує таких людей у правах. Закон, якщо він справді моральний, має підтримувати відповідальність, а не карати людей за те, що вони будують стабільне життя.

Закон має об’єднувати політичну націю, а не створювати внутрішні лінії приниження. Сім’я як інститут стає сильнішою не якщо держава виключає частину відповідальних союзів, а тоді, коли вона захищає реальні зв’язки турботи, вірності й взаємної підтримки.

Ці цінності потім переходять у державну політику, громадянську участь і врешті-решт у принципи, навколо яких ми будуємо суспільство. Навіть простий приклад: люди до 22 років, які мали сім’ї тут і були одружені, виїжджали з країни непропорційно менше, ніж ті, хто таких зв’язків не мав.

Частина 2

Прихильники обмежень часто говорять про демографію: мовляв, треба захищати традиційну сім’ю, народжуваність, майбутнє нації. Але юридична невидимість ЛГБТ-пар не створює жодної додаткової дитини в різностатевій сім’ї. Вона лише робить частину вже наявних домогосподарств менш захищеними.

Сила народу, а також і самої держави (capacity) — це не лише кількість населення. Це і довіра між людьми, соціальний капітал, готовність залишатися в країні, служити їй, будувати тут відносини. Організоване суспільство набагато сильніше неорганізованого і подавленого.

Дискримінаційне право штовхає людей до еміграції, приховування, недовіри до інших, остраху на абсолютно пустому місці й внутрішнього відчуження.

Сім’я — це інститут відповідальності, міцна органічна клітина суспільства. Держава не повинна займатися визначенням, чи подобається їй стать людей у конкретній сім’ї. Держава має передусім створювати умови для стабільних відносин відповідальності, догляду й взаємної підтримки.

Важливо, щоб наша політика все ж віднаходила поняття спільного блага. Його часто неправильно зводять до того, “що подобається більшості” або “що відповідає традиційній моралі”. Але справжнє спільне благо — це умови, за яких усе суспільство стає стабільнішим, відповідальнішим і менш вразливим.

Цю дискусію небезпечно перетворювати на інструмент культурної перемоги однієї, більш консервативної частини суспільства над іншою. Нам потрібне суспільство відповідальне, яке захищає слабких і один одного і зменшує хаос. Наразі ж я бачу різні групки, які набивають собі політичний капітал через атаки на незахищені групи.

Україна в умовах війни потребує не культурних фронтів усередині суспільства, а максимальної інтеграції всіх громадян у спільну справу.

Окрема проблема — нові норми законопроєкту. Вони розмиті й можуть бути використані як інструмент тиску одного партнера на іншого, а також держави на подружжя. Особливо проблемною є категорія “доброзвичайності”. За критикою правозахисників, така норма створює невизначеність і може відкривати простір для дискримінаційного застосування.

Закон має зменшувати свавілля, а не створювати нові поняття, які можна з легкістю експлуатувати. Якщо людина не може передбачити, чи її сімейне життя буде визнане, бо це залежить від “уявлень” про моральність, то людина живе під загрозою свавільності і вибірковості трактування цих розмитих термінів.

Цивільний кодекс має бути “конституцією приватного життя”: він повинен давати передбачувані правила для власності, договорів, сімейних і особистих відносин.

І це питання не лише ЛГБТ чи “нетипових” сімей. Такі розмиті категорії завтра можуть застосовуватися до самотніх матерів, людей у повторному шлюбі, міжконфесійних родин, людей без дітей, військових пар, нестандартних форм догляду, літніх людей, які живуть разом і ведуть спільне господарство.

Якщо закон захищає лише соціально зручні сім’ї, він не моральний, а конформістський.

Спільне благо вимагає боротьби проти моральної паніки і гомофобного популізму. Проти цього треба поставити цінності правової визначеності, соціальної довіри й включення всіх громадян у спільний порядок.

Краща відповідь — показати, що українська політична нація достатньо зріла, щоб цим всім не займатися — не створювати розлами, які нікому нічого не приносять, не атакувати меншості, а разом будувати країну.