Батько Ідель-Уралу — письменник, соціаліст-мусульманин Гаяз Ісхаки (1878 — 1954 рр.)

У 1904 р. татарський письменник Гаяз Ісхаки випустив антиутопію "Вимирання через двісти років." В цьому тексті мусульмани Казані, татарська культура і мова зникає через реакційну, відсталу політику релігійно-консервативної інтеллігенції, якщо на перекір їм не постане дійсно народна освіта для всього татарського народу.

Сам автор також плідно і міцно співпрацював і з кримськотатарським визвольним рухом.

У 1917 р., очоливши групу соціалістичного крила мусульманського з'їзду, Гаяз Ісхаки стане лідером ідель-уральського руху, руху за незалежність регіону Ідель-Урал, який буде відстоювати як в часи громадянської війни, так і стане одним з національних лідерів мусульман Росії на еміграції.

За собою він залишив спогади під назвою "Ідель-Урал" (які також є в перекладі російською).

Кейнс у 2030: Есе британського журналіста Пола Мейсона про економічне бачення прогресу в світі інформаційних технологій і неолібералізму (2015).

Ще в 1990 році Пол Ромер заявив приголомшливо очевидне: інформаційні товари можна нескінченно копіювати, і якби діяли звичайні закони ринку, їх ціна швидко знизилася б у бік собівартості виробництва, яка дорівнює нулю або майже дорівнює нулю.

Зростання інформаційних товарів, чий надлишок, ймовірно, є важливою непрямою причиною нашого нинішнього стану низького зростання, високої нерівності та зростання соціальних заворушень. І це може бути рішенням.

Перейдемо до соціальних наслідків: якщо вартість інформаційних благ прямує до нуля, а виробництво матеріальних речей дешевшає завдяки стандартизації та віртуалізації, тоді падає і реальна вартість праці — через надлишок пропозиції та зниження витрат на її відтворення.

Це може пояснювати неочікуваний результат неоліберальної революції — зубожіння робітничого класу в розвинених країнах. Воно виглядає як поразка в класовій боротьбі, але водночас може бути наслідком технологічної трансформації.

Раніше капіталізм долав такі кризи через створення нових потреб і ринків, що вимагали складніших товарів і кваліфікованішої праці. Саме це протягом двох століть спростовувало уявлення про межі капіталу.

Сьогодні ж, хоча нові потреби виникають, незрозуміло, як їх комерціалізувати. Якщо інформація прагне бути вільною, а товари дешевшають, попит має зміщуватися в енергію та послуги — але й вони піддаються автоматизації.

У результаті можливий сценарій, який описував Андре Горц: капіталізм почне комодифікувати саму людську взаємодію — турботу, співчуття, спілкування. Але така економіка матиме тенденцію до зниження цінності всього.

Якщо цей аналіз правдивий, капіталізм стикається з межою: нові потреби більше не здатні породжувати стабільні та високовартісні економічні моделі.

Сила позицій праці ослабла: стагнація зарплат, зникнення складної роботи, зростання інтенсивності та контролю. Довіра до політиків падає, що веде до частих криз і протестів, які супроводжуються дедалі жорсткішими репресіями. У центрі цього — олігархічна влада.

У пізньому неолібералізмі прибуток дедалі більше набуває форми ренти: через монополізацію ресурсів, політичні маніпуляції та уникнення податків. Це супроводжується глибокою нерівністю не лише багатства, а й влади.

Попри це, технології можуть одночасно підсилювати сили знання та відкривати можливість світу достатку, але не в рамках традиційного зростання ВВП. Йдеться про перехід до посткапіталізму — не через державне придушення ринку, а через його поступове розмивання надлишком інформації та відокремлення праці від доходу.

Ключове питання — не економіка, а влада: хто здатен уявити і створити інший спосіб життя. Сьогодні формується масова інтелігенція, яка вже стала рушієм нових соціальних рухів і здатна виробляти знання, культуру та ідеї.

Класичний поділ на пролетаріат і буржуазію змінюється: існує освічений демос і маргіналізований нижчий клас, інтегровані в систему, де життя підпорядковане фінансам і монополіям.

Автоматизація загрожує значній частині робочих місць, і без нових джерел попиту купівельна спроможність більшості падатиме. Це ставить питання про радикальне переосмислення суспільства.

Можливість полягає в переході до економіки, де неекономічне домінує над економічним, а "етика" поступово витісняє "етику праці"

https://www.ippr.org/articles/keynes-and-our-grandchildren-recapturing-an-alternative-vision-of-economic-progress

Значна нереалізована ідея Кейнса, окрім як соціалізації інвестицій, була т. зв. «Приспанням рантьє», тобто значне регулювання можливості заробляти з «пасивного» непродуктивного доходу — того доходу, який не вкладається в щось, а навпаки слугує обмеженням для розвитку, тобто оренда, збір відсотків, приватні займи, тощо.

Оренда в її як широкому, так і вузькому сенсі, означала обмеження споживання, виробництва, розвитку — без позитивних наслідків — і була тим елементом капіталізму, який Кейнс, слідкуючи за класиками, такими як Адам Сміт, вважали абсолютним злом.

Нині дуже багато капіталу існує як пасивний дохід з обмеження чогось, монополізації сфер, які без монополій цілком можуть надавати результати, але з меншим чи відсутнім прибутком. Ці монополії по суті так само отримують основний прибуток за рахунок ренти, і скоріше обмежують інновації, технологічне зростання і споживання. В чомусь Варуфакіс в своїй концепції «технофеодалізму» таки правий.

Артилеристи 47-ї ОМБр продовжують збирати на ремонт техніки. З вас — пожертва від тисячі гривень, з нас за це, як завжди — фірмовий патч у подарунок!

Цього разу дизайн натхнений естетикою чудової гри Clair Obscur: Expedition 33. Дякуємо студії Sandfall Interactive за цю ідею в стилі ар деко!

🫙Банка

💳 PayPal: [email protected]

📃 Для отримання

Привіт! Мене звати Валерія Прорізна. Я працюю над відео / коротким фільмом про внесок транс жінок в електронну музику та їхню видимість в українській історії.

Однією з найважливіших постатей ранньої електронної музики є композиторка Венді Карлос — транс жінка, яка почала гормональну терапію у 60-х, пізніше зробила камінг-аут у журналі Playboy.

У фільмі ми уявляємо подібну жінку в 60-х, але в Україні. Зйомка відбуватиметься у Києві у форматі інтерв’ю про гендерну ідентичність, музику та політику. Частину можна говорити від себе, частину — імпровізувати в заданих умовах. До цього ми підготуємось разом.

Це не комерційний проєкт. Одна з його задач окреслити видимість транс жінок у мистецтві, музиці, технологіях й українському минулому — без сексуалізації та стереотипів. За знімальний день передбачена символічна компенсація (1500 гривень).

Щоб взяти участь у кастингу (коротка розмова та тестова зйомка), надішліть, будь ласка, 2–3 свої фото й кілька речень про себе: вік, чим займаєтесь, ваші стосунки з музикою, чи живете ви наразі відкрито чи захищаєте свою ідентичність:
[email protected]

Ми працюємо невеликою командою, де немає місця трансфобії. Усе обговоримо перед зйомкою, щоб атмосфера була комфортною та безпечною. Можемо зідзвонитись до зустрічі, щоб підтвердити особу.

Мій інстаграм: @prorizna

Важлива петиція щодо зміни дискримінаційної податкової політики щодо жінок — наразі необхідні товари жіночої інтимної гігієни оподатковуються загальним ПДВ у 20%, тоді як медичні, необхідні вироби оподатковуються ставкою ПДВ у 7%.

Інакшими словами, в нинішньому законодавстві існує фактично податок на жінок розміром у 13% щодо базових товарів, які необхідні на регулярній основі. Ці додаткові 13% — удар по споживчим спроможностям українських сімей і жінок.

Олігарх-мільярдер Рінат Ахметов купив найдорожчу квартиру в історії — його нова квартира в Монако була придбана за шокуючі $554 мільйони. Раніше він купив віллу за $200 мільйонів на Французькій Рив’єрі.

Нова квартира українського надбагатія Ріната Ахметова коштує приблизно 277 000 (277 тисяч) нових дронів Mavic або близько 923 000 (923 тисячі) нових FPV-дронів.

Наразі українські кордони справедливо закриті, оскільки від людей очікується участь у обороні країни, якщо людину буде мобілізовано. Ахметов звільнений від мобілізації та від обмежень на виїзд. Від початку війни жоден з українських мільярдерів не був мобілізований. Жоден із надбагатих не пережив, що означає бути піхотинцем або принаймні оператором дрона.

Вони звільнені від будь-яких суспільних обов’язків, однак мають більше влади та впливу, ніж будь-яка особа в суспільстві.

Контроль над економічною владою належить людям, які буквально структурно виховані бути найбільш безвідповідальними (іншими словами — звільненими від будь-якої відповідальності).

Для розвитку України необхідно повернути контроль над економічною владою на користь більшості, під публічний нагляд.

https://www.bloomberg.com/news/articles/2026-04-21/ukraine-s-richest-man-bought-monaco-flat-for-record-550-million

Трохи непокараної гомофобії. Людина кинула щось на ЛГБТК+ кінофестиваль. Чи понесе людина якусь відповідальність за спробу погіршити життя співгромадянам?

Воно так завжди — якщо якесь безаконня вчасно не покаране і не присіяене — то інші думають, що мають право таким займатися, в усіх сферах.

Хто знає англійську і має час розібратися, нещодавно вийшла цікава браузерна гра: Соціальна демократія: Народний фронт — про уряд Леона Блюма у Франції (1936 — 1937) — вкрай рекомендую.

Гра моделює складнощі, які виникли для соціалістів, що урядували Францією у передвісті Другої Світової війни, які прийшли до влади з провалом правих справитися з великою депресією. Уряд Народного фронту зліва підпирався сталіністською Комуністичною Партією Франції, що у 1938 р. виступала як патріотична і мілітаристська сила, що підтримувала переозброєння, а у 1939 р. різко зайняла зрадницьку пронімецьку позицію з директив СРСР, і справа — Радикальною Партією, яка підтримувала відносно неоліберальні політики.

Все це в умовах вигнання профашистської фракції Соціалістичної партії ("неосоціалістів"), дебатів щодо економічної політики (коли Кейнсіанство ще не закріпилось як домінантна ідеологія — і було дуже радикальною ідеєю, яку більшість економістів відкидали), а також протистоянню між пацифістськими і мілітаристськими лівими, революціонерами і реформістами, а також сталіністами і їх супротивниками (коли всі з названих категорій перетікали одна в одну і в свою протилежність).

Гра йде від обрання Народного Фронту і до початку Другої світової війни — де дії гравця прямо впливають на те, чи встоїть Франція супроти нацизму, чи ні, а також знайомить з дискусіями тих часів і політичними фракціями.

Розробник гри до цього випускав симулятор в тому ж дусі під назвою "Соціал-демократія: альтернативна історія" — де гравець бере роль Соціал-демократичної Партії Німеччини від 1928 р. і до 1933 р., коли німецький парламент підписав "акт про надзвичайні повноваження," закріпивши владу нацистів. Ціль гравця — не допустити перемогу нацистів.

Обидві гри мають однакові механіки, розібратися в яких займе певний час, але одночасно мають надзвичайно великий освітній потенціал — знайомлячи з політиками (в тому числі висвітлюючи роль жінок в політиці, дискусії щодо ЛГБТК+, тощо), фігурами, подіями того часу, і різними підходами до лівого урядування, аналізу фашизму, переозброєння того періоду. Роблячи альтернативні рішення, автор також в чомусь репрезентує свою думку в дискусії, які помилки не дали ефективно побороти фашизм в 30-х роках і призвели до світової війни.

Радіо Культура до 135-и ліття націонал-комуністичного повстанського генерала, сценариста, кіноавтора, і співорганізатора як виступу проти гетьманату, так і зимового походу армії УНР покликало до свого ефіру Олександра Кучерука, завідувача відділу Національного музею історії України.

Розмова про Юрка Тютюнника — "Трагічний Генерал"

Після програшу УНР Тютюнник працює у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, де товаришує з Йогансеном, Довженком, Яновським, ходить на події ВАПЛІТЕ. До того відомий своєю харизмою і приязню до солдат, організацією партизанських загонів воювати на користь Української Народної Республіки.

Доповідач розповідає про міфи і факти відомої постаті генерала-хорунжого і партизана, письменника і кіноентузіаста-сценариста Юрка Тютюнника.

«Багато нарад відбулося потім про те, які цілі поставити перед новим січовим стрілецтвом, — згадував В. Кучабський. — Усім, і старим, і новим січовим стрільцям, дуже боліла ворожість селянського населення до армії УНР взагалі, зокрема, до стрілецтва, та закиди, буцімто січові стрільці хочуть іще раз “призвести скоропадщину”». (М. Ковальчук)

13 березня 1919 р. вийшла заява Стрілецької Ради січових стрільців, де січовики заявляють, що обстоюючи самостійність України, вони підтримують владу Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів на місцях. Ця заява з'являється на фоні дискусій про природу влади в Україні — парламентської чи радянської (але самостійницької), чи певної комбінації з двох.

Ця заява також була підписана Є. Коновальцем.

Одна квартира Ріната Ахметова може покрити половину (!) дефіциту всієї Укрзалізниці.

​​Французький спротив, в який входила значна кількість профспілківців, соціалістів і комуністів, частина з яких діяла під організаційною парасолькою Вільної Франції де Голля — сформувала дуже цікаву політичну течію, — голлізм. Консервативна офіцерська верхівка навколо де Голля, і соціалістичні та профспілкові низи сформували доктрину, яку сам де Голль описував фразою: "Реформам — так, безпорядку — ні."

Це поєднання лівих і правих кіл і їх участь в спільному націєтворчому проєкті антифашистського спротиву призвела до формування змішаної політичної системи — з доволі авторитарною, президентською вертикаллю, але з елементами регіоналізму і низової участі, значних державно-економічних проєктів, направлених на соціальний розвиток і економічну ефективність (т.зв. дирижизм).

Через взаємодію з профспілковими лідерами в часи спротиву, де Голль формує концепцію "партисипації" — яка, за його думкою, була необхідною для побудову стабільної і міцної національної держави. Вона полягала в розбитті великого бізнесу, і передачі у власність профспілкам на паритетних засадах по суті половини приватної економіки. Для управління такими підприємствами, де капітал і профспілки мали однакову вагу і владу, де Голль пропонував створити арбітражні організації, які б сприяли пропрацьованому прийняттю рішень в інтересах обох сторін.

Хоч ця концепція не була прийнята в буревії французької політики, її обговорення було знову піднято організацією "Молоді Голлісти" у часи Травневої революції 1968 р. — боючись йти як ідейно, так і практично, проти консервативного голлістського естаблішменту, який повернув вправо — але дивлячись на протести з прихованою симпатією, ці політики і активісти розширили вимогу "партисипації" до студентського життя, університетів, молодіжної політики.

Заявляючи студентів як один з основних рушіїв розвитку нації, вони вимагали повернення до вимоги "партисипації" в економіці, і її розширення на університети — з наданням значного студентського самоврядування і формування "комітетів студенства і професорства" в кожному університеті, а також на національному рівні.

Зараз читаю відносно нову (2024) і феноменальну книгу за авторством Марко Брешіані — "Навчаючись у ворога: інтелектуальна історія антифашизму у повоєнній Європі"

Книга зосереджується на інтелектуальному аналізі і рефлексії руху Giustizia e Libertà, однієї з найбільш унікальних антифашистських організацій. GL фактично першою підняло гасло "навчатися у ворога." Її діячі, здебільшого ветерани, соціал-демократи, які були незадоволені марксистською ортодоксією, та анархісти прудонівського кшалту — вони вважали, що фашизм порушував реальні політичні та соціальні питання часу (криза демократії, необхідність оновлення еліт, масова політика, націоналізм).

Антифашисти відкидали фашистські відповіді, але вкрай серйозно ставилися до проблем, які піднімав фашизм, що змушувало їх переосмислювати власні ідеології. Ефективна опозиція фашизму означала розуміння привабливості нового масового руху, який охопив селян, робітників і солдатів. Таким чином, книжка показує як антифашизм зародився не як протилежність фашизму, а як рух, який був в постійному діалозі з фашизмом — в такому самому, як дві армії, де одна сторона прагне зірвати перевагу з іншої.

Антифашизм зародився не як заперечення фашизму, і тим паче не як рух за збереження минулого порядку, а як інтелектуальний проєкт який активно вчився у фашизму. Антифашисти дотошно вивчали сильні сторони фашизму, і підпорядковували їх проєкту войовничої, інклюзивної і соціальної демократії — такої, яка була б здатна відповісти на кризи епохи, вибити з-під фашизму ґрунт і презентувати кращий постфашистський порядок.

Книга розбирає як антифашизм народився з цієї дискусії, як перші антифашисти часто амбівалентно ставились до раннього фашизму до походу на Рим (жовтень 1922), поділяли гасла «оновлення нації від старої еліти», військової організації і ветеранського досвіду, романтики, волюнтаризму, і масових методів сучасної пропаганди.

На висновках цієї рефлексії були викладені засади доктрини т. з. "ліберального соціалізму" Карла Росселлі, головного ідеолога GL а активісти-антифашисти, починаючи з волюнтаристських дій, замахів, втеч з в'язниць, змогли зорганізувати спочатку групу добровольців у війні на користь республіканської Іспанії, юніт з анархістів, соціалістів і лібералів (частина якого потім була репресована комуністами), а в часи Другої Світової Війни, сформували Народно Визвольницький Комітет Північної Італії, який став основою всього антифашистського спротиву в Італії, а також організували декілька повнорозмірних антифашистських бригад. Рух GL охоплював добру третину антифашистських партизан в Італії, а його члени стали фундаторами повоєнної Італії і її антифашистської конституції.

Дуже рекомендую книжку. Marco Bresciani, Learning from the Enemy: An Intellectual History of Antifascism in Interwar Europe

​​До теми минулого поста

Продовжуючи цю тему, можна згадати Джона Стрейчі, раннього прихильника британського політика Освальда Мозлі (коли той ще не став фашистом), використав надбаний ним досвід участі в русі для організації логістики британських повітряних сил. Прихильники французького соціаліста Деята, який агітував за військову солідарність, французький націоналізм і планову централізовану економіку, коли той ж Деят підтримав Віші (колаборантський уряд), його ранні прихильники «обернули» його ж тези для створення нового націєтворчого процесу, ребрандування Франції як «антифашистської, партизанської нації», а їх прихильність до планізму була використана для побудови постфашистської Франції.

Головний принцип Міжнародної організації праці, «трипартизм» був розроблений Альбертом Томой, французьким синдикалістом, з його споглядань за досвідом в першу чергу індустріальної політики фашистської Італії.

Він підкреслював що досвід «інституціоналізації профспілок», «колективних перемовин» і «обовʼязкових арбітражів між робітниками і капіталом» — повинен бути перейнятий всіма країнами, не дивлячись на те, що він був започаткований фашистськими синдикалістами.

Всі роки своєї діяльності як засновника Міжнародної Організації Праці (ILO) Альберт Тома провів, намагаючись розробити систему на основі синдикалістської італійської економічної політики, але яка б давала профспілкам інструменти захисту проти держави і диктатури.

Напрацювання Томи були активно використані вже в Британії часів другої світової та у повоєнній соціал-демократії Скандинавів, практикуючи політики, які не «підкоряли», а посилювали профспілковий рух.

Про кейс «Залізного фронту» я писав окрему статтю — де соціалісти Соціал-демократичної партії Німеччини прийняли вуличну боротьбу, емоційні методи пропаганди, республіканський, інклюзивний націоналізм, і натхнення з романтичних форм соціалізму, релігії і екзистенціалізму для того, щоб дати фінальну битву нацизму і мобілізувати сотні тисяч людей буквально за місяці до встановлення нацистської диктатури.

Тема дуже цікава — і неймовірно обширна. Ці пошуки вкрай сильно повпливали на післявоєнну і воєнну соціал-демократію, і частково відповідальні за 30 років добробуту після другої світової в Європі. Це також цікава тема для того, щоб аналізувати і шукати способи протистояння ультраправим силам зараз.