Кіркхаймер — один з моїх улюблених представників "Франкфуртської школи". У своїх працях він найбільш зосереджується на питаннях надзвичайного стану, розбіру теорій Карла Шмітта (Кіркхаймер також відомий як представник "лівого шміттіанства" — бо розбирає надзвичайний стан з позиції влади в суспільстві різних державних груп і сили того чи іншого соціального класу), а також його власній концепції, виробленій з досвіду участі в Веймарській політиці — зсуву партій до центру, технократизації, втрати представницької функції — а в цьому, створюючи фундаментальну загрозу самій демократії.

Він став автором концепції "catch-all parties" — центристської партії, яка намагається охопити все суспільством шляхом розмиття своєї ідентичності і ідеології. Він вказує, що тенденції до технократизації і картелізації партій існують в самій логіці парламентської демократії. На жаль, сама теорія не була повністю розвинута автором, як і пошуки виходів з неї, а життя автора (німецького єврея, діяча соціал-демократичної партії, тридцяті роки життя якого припали на прихід нацистів до влади) не сприяло можливостям для спокійної теоретичної праці.

https://telegra.ph/CHomu-partіi-ruhayutsya-do-centru--і-yak-ce-stvoryuye-zagrozu-zrostannya-ultrapravih-ta-totalіtarnih-partіj-04-05

На місці памʼятнику Леніна Альфьоров не хоче ставити фонтан, бо вважає доречніше поставити памʼятник Павлу Скоропадському.

Павло Скоропадського, авторитарного ватажка-монархіста часів уряду в Україні Російської партії Кадетів, Протофіс (російські промисловці, великі власники і фінансисти), при активній підтримці київської «Ради державного обʼєднання Росії» та інших, з незначним представництвом українських авторитарних та олігархічно-землевласницьких кіл.

Політика в культурній сфері Скоропадського полягала у знищенні української програми і зпівставлення її з російською, економічна і військова політика привела армію і суспільство в руїну, абсолютно нездатним протистояти більшовицьким силам. Як тільки німецькі сили вийшли з України, хаос і насилля повністю охопило Україну.

Скоропадський зібрав навколо себе всі антипатріотичні і проросійські сили України тоді.

Досвід урядування Скоропадського досягнув і позитивних результатів — він зміг обʼєднати ліворадикальні, ліві, націоналістичні і демократичні кола разом проти руйнівного режиму. Коновалець, Мельник, Винниченко, Петлюра та ліберальні сили у відповідь дійшли до порозуміння, і виступили як сили за збереження державної незалежності і демократії.

Що що, але памʼять — це неймовірно важлива складова громадського життя. Треба розуміти кому ставити памʼятники. Бо героям ставити памʼятники небезпечно для еліти — вони щось значать. А Скоропадський?

Поставте памʼятник звичайному українському солдатові — січовику, республіканцю, повстанцю, атошнику, учаснику війни зараз — людям які здебільшого жили нормальне життя, але знайшли себе в надзвичайних обставинах війни.

Митцям, письменникам і музикантам, що формували українців як спільність. Художникам. Та хоч Махну — той при всій критиці був людиною енергійною, ризикуючою, яка обʼєднувала навколо себе багатьох людей. Чи взагалі відійти від людей — і мати символічні памʼятники. Місце вимагає подібного значного ставлення.

От йому пам'ятник, до речі.

Мовою оригіналу. Павло Скоропадський згадує, як Винниченко відговорював від федерації з Росією.

Сам Винниченко був прихильником федерації як принципу, бо вважав, що майбутній світ буде складатися з федеративних союзів — таких от, якими зараз є ЄС — але противником тої федеративної Росії. Бо "русские ничего не дадут" і обманять — як переказує власне сам Скоропадський слова Винниченка.

Людина, яку Альфьоров пропонує увіковічнити в пам'ятниках, того не послухала — і з жалю згадує це в споминах.

Як оцінювали повернення більшовицької влади “незалежні уесдеки” (майбутня Українська Комуністична Партія)?

На це питання дає чітку відповідь їхній часопис “Червоний прапор”:

“Тепер іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант, джерело якої Росія… До нас — під гаслами боротьби за владу рад — іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо”.

Причини такого ставлення добре описані в “Декларації фракції незалежників”, де міститься резолюція про ставлення до більшовицької партії:

“…Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі… що йде не до диктатури пролетаріяту та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріяту і своєї партії, і через те глибоко насильнича… Ця партія своїм незадуманим, безладним способом заведення соціалістичних реформ псує й руйнує господарство Росії і наміряється зробити те і з господарством України…”

З нової статті Артема Клименко.

"Ми не бачимо, щоб політика щодо національного питання проводилася правильно. Ніколи не було такої національної ворожнечі, яка є в даний момент…Робітничий Уряд мусить зробити так, щоб не було ворожнечі між націями. Цей Робітничий Уряд України цілком має бути українським, а ми бачимо колосальну русифікацію, і напрям, котрий проводить Уряд — це напрям централізації, тієї ж централізації, яка була при цараті”, – підсумовував “незалежник” Авдієнко. Виступ був перерваний шумом та викриками із залу: “долой, довольно”. (Березень 1919 р.)

“Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

Ми добре памʼятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”, ми маємо факти, які місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають “контрреволюційну дисципліну”

З нової статті Артема Клименко.

​​Як ліві 100 років тому першими дали клич до автокефалії і української церкви — створення Кирило-Методіївського товариства 1918-го року.

Вперше відомий текст М. Костомарова "Книга битія Українського народу" був опублікований у 1918 р. українськими церковними дослідниками. Революція дала поштовх новому розвиткові християнства в Україні, і зокрема в тому ж 1918 р. в Києві було зорганізоване нове Кирило-Методіївське товариство "українським прогресивним духівництвом" учасниками всеукраїнського православного собору.

Як стверджував М. Мороз, «ця ліва частина цього собору і організувала т. з. Кирило-Мефодіївське брацтво для подальшого продовження українізації Церкви». «До цієї течії, – зазначає Мороз, – належали, як я чув, св[ященики] Липківський, Шараєвський, Тарнавський, Ходзицький, Поспіловський, Богданович»

У протоколі допиту В. Чехівського від 1 жовтня 1929 р. серед братчиків засвідчено протоієреїв Ботвиновського, Пилипенка, П. Тарнавського, В. Липківського, Н. Шараївського, М. Грушевського, Мик. Крамаренка, Маричева та инших

«Оскільки мені відомо, це брацтво друкувало листівки, щодо церковної справи, що закликали до українізації Церкви, до утворення автокефалії та соборноправного її устрою»

16 серпня 1919 р. у присутності 83 членів братства було затверджено «Посланіє Кирило-Мефодіївського Братства Православним Християнам на Україні».

Автори «Посланія» підкреслили, що московські владики і
царі «повернули український народ в єгипетське рабство», а тому «насильне підданство Української Київської Церкви владі московського Патріарха» має бути скасованим. При цьому братчики закликали усіх молитися «за єднання всіх Церков»

"Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могучим, спільним чуттям любови до неї. Кождий з нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але, поки що, ніхто з нас його не має зокрема, а чи маємо всі його разом?..

Кождий має право на це, але губить це право з хвилею, коли другому одмовляє в праві ще палкіше кохати народ і Україну"

Симон Петлюра "Про патріотизм", 1921

Журнал «Соціальна Республіка» який я співведу зазнав таргетованої атаки з боку російських хакерів. Унаслідок злому були видалені всі матеріали, а на сторінці розміщено стороннє рекламне оголошення.

Завдяки нашому співредактору, сайт і матеріали на ньому вийшло відновити.

Хочу зазначити: сайт «Соціальна Республіка» — відкритий для блогів і матеріалів і грає важливу роль презентації поглядів, занедбаних олігархічним домінуванням в України. Підписуйтеся на відповідну сторінку в телеграмі, пропонуйте матеріали і слідкуйте за новинами.

До дня народження знайомого, активіста, бійця, анархиста та талановитої щирої людини.

Ми з Чичканом не були близько знайомі. Ми бачились на подіях, і обговорювали історію в фейсбуці, її тяжкі моменти і точки порозуміння, сильні і слабкі сторони — Січових Стрільців, анархізм, УНР.

Багато в чому, для Давида це був громадний проєкт переосмислення української історії — від як правих, так і лівих стереотипів. Як він заявляв в інтервʼю перед армією:

Моє давнє завдання полягало також у тому, щоб показати, що неонацисти й неофашисти воюють на боці Кремля, але тепер це вже неактуально, оскільки всі це і так зрозуміли. Натомість найважливішим завданням я бачу спадщину УНР та Гуляй-Польської республіки 1917–1921 років.

Вихід з сектантських і зовсім неактуальних ділень, субкультур «Махна» проти «Петлюри», перейняття і анархістського і республіканського досвіду стало останньою історичною темою і питанням політичного розвитку неймовірно талановитої людини. Можливо, далеко не єдиним, і можливо, я надто підкреслюю теми близькі мені, проте, на мою думку — це той дороговказ, який багато людей, які виросли в українській культурі відчули за останні роки, як вихід з певного дискурсивного застою.

Питання добробуту українців, свого персонального включення в питаннях загальної відповідальності, масштабних процесів захисту від імперіалізму були питаннями важливими для Чичкана. Соціальний добробут, класова боротьба, боротьба з бідністю, і одночасно захист Вітчизни, в чомусь не просто захист як пасивна дія — а захисту разом з думкою про майбутнє держави (чи недержави) в найбільш широкому розумінні цього.

Я знаю багатьох людей, нового покоління, молодих, і деяких раніше навіть не лівих, яких надихнув, переконав, змінив Чичкан. І навіть ця трагічна історія дала поштовх для рефлексії, переоцінки, спогадів, для багатьох людей.

Я мало пишу про Чичкана — через острах просувати «свої теми» через трагедію і в цьому плані не надати балансовану позицію, і через те, що ми не були так довго чи близько знайомі.

Тому я прикріпляю інтервʼю, яке персонально мене вразило ще у 2024, а пост закриваю своїм щирим співчуттям друзям, близьким, товаришам. Всіх обійняв🫂.

​​"З екстремістами нема співпраці!" — Заява легітимної ОУН (ОУНз) супроти спроб співпраці з правими радикалами ЗЧ ОУН (фракції ОУН за кордоном, що хотіла повертатися до людиноненависницької і антидемократичної ідеології)

На рішенні опозиції заважило і те, що УККА під керівництвом Л. Добрянського став організацією з програмою живцем запозиченою від американських правих екстремістичних кіл. Не диво, що «Білий дім» і президент США Л. Джонсон трактують українську громадськість централів в Америці, як ланку політичного консерватизму і духовного назадництва.

Ілюстрацією на це є те, що президент Л. Джонсон відмовився від участи при посвяченні пам’ятника Т. Шевченкові у Вашінґтоні, і не вислав привітання для конвенції Українського народного союзу і УККА. Подібно трактують УККА і Стейт департамент і весь американський уряд. Наші праві екстремісти і їх речник Добрянський ізолювали українську громаду від усіх впливових кіл Америки, зв’язуючи її лише із спорідненими право-екстремістичними колами, які, хваля Богу, не мають жодного впливу на політику.

Зрозуміле, що наші демократичні сили не можуть підтримувати такої політики. Вони прагнуть до того, щоби привернути нашій громаді в США і взагалі українській справі престиж поваги, достойності і відповідальности.

Організації, які відмовились увійти до складу Екзекутиви УККА, будуть далі співпрацювати між собою і займатися становищем до всіх питань нашого політичного і громадського життя, не виходячи повністю з системи УККА.

Р. ІЛЬНИЦЬКИЙ, Український самостійник, 1968 (958)

Батько Ідель-Уралу — письменник, соціаліст-мусульманин Гаяз Ісхаки (1878 — 1954 рр.)

У 1904 р. татарський письменник Гаяз Ісхаки випустив антиутопію "Вимирання через двісти років." В цьому тексті мусульмани Казані, татарська культура і мова зникає через реакційну, відсталу політику релігійно-консервативної інтеллігенції, якщо на перекір їм не постане дійсно народна освіта для всього татарського народу.

Сам автор також плідно і міцно співпрацював і з кримськотатарським визвольним рухом.

У 1917 р., очоливши групу соціалістичного крила мусульманського з'їзду, Гаяз Ісхаки стане лідером ідель-уральського руху, руху за незалежність регіону Ідель-Урал, який буде відстоювати як в часи громадянської війни, так і стане одним з національних лідерів мусульман Росії на еміграції.

За собою він залишив спогади під назвою "Ідель-Урал" (які також є в перекладі російською).

Кейнс у 2030: Есе британського журналіста Пола Мейсона про економічне бачення прогресу в світі інформаційних технологій і неолібералізму (2015).

Ще в 1990 році Пол Ромер заявив приголомшливо очевидне: інформаційні товари можна нескінченно копіювати, і якби діяли звичайні закони ринку, їх ціна швидко знизилася б у бік собівартості виробництва, яка дорівнює нулю або майже дорівнює нулю.

Зростання інформаційних товарів, чий надлишок, ймовірно, є важливою непрямою причиною нашого нинішнього стану низького зростання, високої нерівності та зростання соціальних заворушень. І це може бути рішенням.

Перейдемо до соціальних наслідків: якщо вартість інформаційних благ прямує до нуля, а виробництво матеріальних речей дешевшає завдяки стандартизації та віртуалізації, тоді падає і реальна вартість праці — через надлишок пропозиції та зниження витрат на її відтворення.

Це може пояснювати неочікуваний результат неоліберальної революції — зубожіння робітничого класу в розвинених країнах. Воно виглядає як поразка в класовій боротьбі, але водночас може бути наслідком технологічної трансформації.

Раніше капіталізм долав такі кризи через створення нових потреб і ринків, що вимагали складніших товарів і кваліфікованішої праці. Саме це протягом двох століть спростовувало уявлення про межі капіталу.

Сьогодні ж, хоча нові потреби виникають, незрозуміло, як їх комерціалізувати. Якщо інформація прагне бути вільною, а товари дешевшають, попит має зміщуватися в енергію та послуги — але й вони піддаються автоматизації.

У результаті можливий сценарій, який описував Андре Горц: капіталізм почне комодифікувати саму людську взаємодію — турботу, співчуття, спілкування. Але така економіка матиме тенденцію до зниження цінності всього.

Якщо цей аналіз правдивий, капіталізм стикається з межою: нові потреби більше не здатні породжувати стабільні та високовартісні економічні моделі.

Сила позицій праці ослабла: стагнація зарплат, зникнення складної роботи, зростання інтенсивності та контролю. Довіра до політиків падає, що веде до частих криз і протестів, які супроводжуються дедалі жорсткішими репресіями. У центрі цього — олігархічна влада.

У пізньому неолібералізмі прибуток дедалі більше набуває форми ренти: через монополізацію ресурсів, політичні маніпуляції та уникнення податків. Це супроводжується глибокою нерівністю не лише багатства, а й влади.

Попри це, технології можуть одночасно підсилювати сили знання та відкривати можливість світу достатку, але не в рамках традиційного зростання ВВП. Йдеться про перехід до посткапіталізму — не через державне придушення ринку, а через його поступове розмивання надлишком інформації та відокремлення праці від доходу.

Ключове питання — не економіка, а влада: хто здатен уявити і створити інший спосіб життя. Сьогодні формується масова інтелігенція, яка вже стала рушієм нових соціальних рухів і здатна виробляти знання, культуру та ідеї.

Класичний поділ на пролетаріат і буржуазію змінюється: існує освічений демос і маргіналізований нижчий клас, інтегровані в систему, де життя підпорядковане фінансам і монополіям.

Автоматизація загрожує значній частині робочих місць, і без нових джерел попиту купівельна спроможність більшості падатиме. Це ставить питання про радикальне переосмислення суспільства.

Можливість полягає в переході до економіки, де неекономічне домінує над економічним, а "етика" поступово витісняє "етику праці"

https://www.ippr.org/articles/keynes-and-our-grandchildren-recapturing-an-alternative-vision-of-economic-progress

Значна нереалізована ідея Кейнса, окрім як соціалізації інвестицій, була т. зв. «Приспанням рантьє», тобто значне регулювання можливості заробляти з «пасивного» непродуктивного доходу — того доходу, який не вкладається в щось, а навпаки слугує обмеженням для розвитку, тобто оренда, збір відсотків, приватні займи, тощо.

Оренда в її як широкому, так і вузькому сенсі, означала обмеження споживання, виробництва, розвитку — без позитивних наслідків — і була тим елементом капіталізму, який Кейнс, слідкуючи за класиками, такими як Адам Сміт, вважали абсолютним злом.

Нині дуже багато капіталу існує як пасивний дохід з обмеження чогось, монополізації сфер, які без монополій цілком можуть надавати результати, але з меншим чи відсутнім прибутком. Ці монополії по суті так само отримують основний прибуток за рахунок ренти, і скоріше обмежують інновації, технологічне зростання і споживання. В чомусь Варуфакіс в своїй концепції «технофеодалізму» таки правий.

Артилеристи 47-ї ОМБр продовжують збирати на ремонт техніки. З вас — пожертва від тисячі гривень, з нас за це, як завжди — фірмовий патч у подарунок!

Цього разу дизайн натхнений естетикою чудової гри Clair Obscur: Expedition 33. Дякуємо студії Sandfall Interactive за цю ідею в стилі ар деко!

🫙Банка

💳 PayPal: [email protected]

📃 Для отримання