У 2010-у році соціальні активісти «Чорного Комітету» активно виступали проти корупціонера (і тепер вже учасника багатьох секс-скандалів), ректора КНУ Бугрова. Тоді він вигоняв і шантажував опозиційних до Януковича студентів.

Відео-спогад запостив в себе в фейсбуці Богдан Тицький

До дня видимості трансгендерних людей

публікую одну з моїх улюблених політичних історій — та, що також надихаюча для мене щодо мого підходу до політичного активізму — історія трансгендерного пастора, досвіду взаємодопомоги в часах катаклізмів і розʼєднаності

Люди різні, і ці [політичні] поділи не працюють (…). Я живу в регіоні, де багато MAGA-республіканців, але як пастор я відданий усім людям незалежно від їхніх політичних виборів. Я готую для них, запрошую на спільні трапези, будую довіру (…). Так само я запрошую і прогресивних демократів.

Слідування Духові наприкінці імперії означає будувати стосунки з будь-ким, хто відкритий до можливого майбутнього (…) навіть із тими, хто спершу здається ворогом.

Це також пов’язано з моїм досвідом як транс-активіста (…) і тим, як ці ролі — теолога, пастора, транс-людини — поєднуються в реальному житті. У цих умовах важливо не відступати в ізоляцію, а шукати зв’язки, навіть там, де вони здаються неможливими.

Бути відданим людям означає також бути відданим місцю (…). Потрібно будувати правильні стосунки із землею, з людьми, які вирощують їжу, з усім живим довкола. Коли ми вкорінені у спільноті й ландшафті, виникає можливість створювати середовище турботи (…) де важливі і люди, і світ поза людиною.

Слідувати Ісусові в Дусі зараз означає бути уважними до всіх різних форм інтелекту, мислення, навичків і здібностей які є у абсолютно всіх людей, щоб будь-яке відновлення тканини нашого суспільства водночас прагнуло і до процвітання природного світу. (…)

І ця уважність вимагає вірності в малому. Ми повинні намагатися робити невеликі кроки проти руйнівності,

чи будемо ми любити Бога і через цю любов відкриватися до інших? Якщо Бог є в усьому, чи шукатимемо ми правильних стосунків із землею і всім сущим? Наскільки добре ми зможемо встановлювати зв’язки одне з одним у час, коли ізоляціонізм посилюється?

(…). Саме якість цих зв’язків — між різними людьми, між людьми і місцем — стає основою надії і можливості іншого світу.

Дисципліна в духовному житті допомагає втримати надію, щоб страх не поглинув нас. Об’єднаймося, щоб іти за Христом у Дусі у часи кінця імперії.

https://christiansocialism.com/2024/11/15/following-jesus-at-the-end-of-empire/

І загалом, до дня трансгендерної видимості скажу — цей канал це те місце, яке завжди є безпечним місцем для трансгендерних, небінарних людей, «драг-квінів», квірів і всіх інших.

Для мене важливо вибудовувати інклюзивну концепцію громадянства — у всіх людей різні історії, прагнення, способи життя, всі люди самі по собі різні. Проте всі ми поділяємо спільну землю, народ, досвід, державу, обовʼязки. Ось цим ультраправим «культурним війнам» нема місця ні в Україні, ні в світі.

Національна політика — це все ж вміння жити разом, у спільнотах, з сусідами, тощо.

У певному сенсі економічна політика революційної Туреччини 20-го століття, дисципліна та досвід деяких її адміністративних діячів, економістів та бюрократів є чимось, з чого варто повчитися. Це приклад успішного проєкту модернізації та революційного громадянського націоналізму, який дисциплінував чиновників.

Ми можемо навчитися з цього, відкидаючи водночас ксенофобські та авторитарні елементи, які були широко присутні в турецькій революції.

Є чому повчитися.

Про (не)рішучість і потенціал студентської молоді: чому Бугров (поки) не злякався?

Крім матеріалів, на «Республіці» є й блоги — майданчик для тих, хто хоче поділитися думкою, досвідом або позицією.

1 квітня біля стін Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася акція протесту проти ректора Володимира Бугрова. Серед учасників був Артем Ремізовський — культуролог і колишній профспілковий активіст. Після події він поділився власними спостереженнями та запропонував аналіз проблем сучасних студентських протестів, а також окреслив, що бракує, аби вони могли стати справжнім рушієм суспільного розвитку.

Ознайомитися з блогом Артема можна на сайті журналу «Республіка». Приємного читання!

https://respublica.social/pro-nie-rishuchist-i-potientsial-studientskoyi-molodi-chomu-bughrov-poki-nie-zliakavsia/

​​Аджемоглу: світові потрібен «робітничий лібералізм» — лібералізм, який виступає проти нерівності і піклується загальним добробутом.

Дарон Аджемоглу, лауреат нобелівської премії з економіки, у своїй новій книжці «Куди ділась Ліберальна демократія» розміруовує, що ж сталось, як ми дійшли від революціонерів, що боролися за рівність та визнання до ліберального естаблішменту, що насаджує нерівність.

На думку Аджемоглу, саме забуття лібералізмом своєї обіцянки спільного процвітання і загального блага призвели його до занепаду. Лібералізм не адаптувався з опозиційної до правлячої ідеології. Відвернення освіченних еліт від більшості суспільства, розширення нерівності разом зі спробою навʼязати новий тип культурного порядку — став причиною занепаду ліберального суспільства. Натомість, шлях вперед Аджемоглу бачить в тому, що він називає «робітничий лібералізм» чи «лібералізм робочого класу» — який позбудеться зверхності і замінить нерівність на підтримку загального блага.

«Дарон Аджемоглу стверджує у цій неймовірно цікавій книзі, що ліберальна демократія процвітала тоді, коли дотримувалася своїх ключових обіцянок — спільного добробуту, демократичного врядування та вільного пошуку знань.

Однак лібералізм, як філософія, створена для того, щоб кидати виклик владі, так і не зміг повною мірою пристосуватися до ролі істеблішменту. Так само він не впорався з економічними та соціальними зрушеннями, спричиненими цифровими технологіями. Більше того, у постіндустріальній економіці лібералізм відвернувся від власних базових обіцянок.

У міру того як частина високоосвічених еліт здобула політичне домінування й відокремилася від решти суспільства, вона посіяла зерна масштабної нерівності, водночас посилюючи спроби переформатувати масову культуру та цінності»

4 квітня 1949 р. — день заснування Північноатлантичного альянсу (НАТО)

Альянс існував для захисту Західної Європи від Росії, і був створений в умовах, коли радянські війська перебільшували всі європейські армії разом узяті у пропорцій 12:1. Європейські уряди — більшість яких були соціал-демократичними та соціалістичними, за ініціативою британського лейбориста і профспілковця Ернеста Бевіна намагались знайти гарантію свого суверенітету в умовах радянської загрози.

Основою альянсу стали домовленості між двома соціалістичними урядами — Леона Блюма (Франція) і Клімента Еттлі (Британії), який потім був доповнений країнами Бенелюксу (які також мали соціалістичні уряди). Цікавим чином, альянс, який зараз не має популярної асоціації з лівими був створений майже повністю соціалістичними силами, за виключенням Люксембургу, Португалії, а також Канади і США (де був уряд соціальних лібералів).

Ця історія тим цікавіше, що США було проти свого членства в альянсі — бо не хотіли бути втягнутими в Європейську війну знову. В свою чергу, для європейських країн основною стратегію стало "утримати хоч одну американську дивізію на континенті між Росією і Європою" — як стримуючий фактор від Радянського вторгнення.

Після довгих дискусій між американськими і європейськими дипломатами, європейський альянс таки був розширений і включив в себе США, прийнявши назву Північноатлантійський (натомість раніше — дюнкірського і брюсельського).

На сьогоднішній день, частково старі дискусії повторюються — питання захисту від Росії дедалі більш актуальне для Європи, тоді ж як політика Трампа фактично підважило основну запоруку ефективності НАТО (американські захисні гарантії), і питання обороноздатності континенту залишається знову відкритим.

Кіркхаймер — один з моїх улюблених представників "Франкфуртської школи". У своїх працях він найбільш зосереджується на питаннях надзвичайного стану, розбіру теорій Карла Шмітта (Кіркхаймер також відомий як представник "лівого шміттіанства" — бо розбирає надзвичайний стан з позиції влади в суспільстві різних державних груп і сили того чи іншого соціального класу), а також його власній концепції, виробленій з досвіду участі в Веймарській політиці — зсуву партій до центру, технократизації, втрати представницької функції — а в цьому, створюючи фундаментальну загрозу самій демократії.

Він став автором концепції "catch-all parties" — центристської партії, яка намагається охопити все суспільством шляхом розмиття своєї ідентичності і ідеології. Він вказує, що тенденції до технократизації і картелізації партій існують в самій логіці парламентської демократії. На жаль, сама теорія не була повністю розвинута автором, як і пошуки виходів з неї, а життя автора (німецького єврея, діяча соціал-демократичної партії, тридцяті роки життя якого припали на прихід нацистів до влади) не сприяло можливостям для спокійної теоретичної праці.

https://telegra.ph/CHomu-partіi-ruhayutsya-do-centru--і-yak-ce-stvoryuye-zagrozu-zrostannya-ultrapravih-ta-totalіtarnih-partіj-04-05

На місці памʼятнику Леніна Альфьоров не хоче ставити фонтан, бо вважає доречніше поставити памʼятник Павлу Скоропадському.

Павло Скоропадського, авторитарного ватажка-монархіста часів уряду в Україні Російської партії Кадетів, Протофіс (російські промисловці, великі власники і фінансисти), при активній підтримці київської «Ради державного обʼєднання Росії» та інших, з незначним представництвом українських авторитарних та олігархічно-землевласницьких кіл.

Політика в культурній сфері Скоропадського полягала у знищенні української програми і зпівставлення її з російською, економічна і військова політика привела армію і суспільство в руїну, абсолютно нездатним протистояти більшовицьким силам. Як тільки німецькі сили вийшли з України, хаос і насилля повністю охопило Україну.

Скоропадський зібрав навколо себе всі антипатріотичні і проросійські сили України тоді.

Досвід урядування Скоропадського досягнув і позитивних результатів — він зміг обʼєднати ліворадикальні, ліві, націоналістичні і демократичні кола разом проти руйнівного режиму. Коновалець, Мельник, Винниченко, Петлюра та ліберальні сили у відповідь дійшли до порозуміння, і виступили як сили за збереження державної незалежності і демократії.

Що що, але памʼять — це неймовірно важлива складова громадського життя. Треба розуміти кому ставити памʼятники. Бо героям ставити памʼятники небезпечно для еліти — вони щось значать. А Скоропадський?

Поставте памʼятник звичайному українському солдатові — січовику, республіканцю, повстанцю, атошнику, учаснику війни зараз — людям які здебільшого жили нормальне життя, але знайшли себе в надзвичайних обставинах війни.

Митцям, письменникам і музикантам, що формували українців як спільність. Художникам. Та хоч Махну — той при всій критиці був людиною енергійною, ризикуючою, яка обʼєднувала навколо себе багатьох людей. Чи взагалі відійти від людей — і мати символічні памʼятники. Місце вимагає подібного значного ставлення.

От йому пам'ятник, до речі.

Мовою оригіналу. Павло Скоропадський згадує, як Винниченко відговорював від федерації з Росією.

Сам Винниченко був прихильником федерації як принципу, бо вважав, що майбутній світ буде складатися з федеративних союзів — таких от, якими зараз є ЄС — але противником тої федеративної Росії. Бо "русские ничего не дадут" і обманять — як переказує власне сам Скоропадський слова Винниченка.

Людина, яку Альфьоров пропонує увіковічнити в пам'ятниках, того не послухала — і з жалю згадує це в споминах.

Як оцінювали повернення більшовицької влади “незалежні уесдеки” (майбутня Українська Комуністична Партія)?

На це питання дає чітку відповідь їхній часопис “Червоний прапор”:

“Тепер іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант, джерело якої Росія… До нас — під гаслами боротьби за владу рад — іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо”.

Причини такого ставлення добре описані в “Декларації фракції незалежників”, де міститься резолюція про ставлення до більшовицької партії:

“…Ідучи супроти національно-політичних прав українського народу, є то партія ворожа українській державі… що йде не до диктатури пролетаріяту та революційного селянства, а до диктатури частини пролетаріяту і своєї партії, і через те глибоко насильнича… Ця партія своїм незадуманим, безладним способом заведення соціалістичних реформ псує й руйнує господарство Росії і наміряється зробити те і з господарством України…”

З нової статті Артема Клименко.

"Ми не бачимо, щоб політика щодо національного питання проводилася правильно. Ніколи не було такої національної ворожнечі, яка є в даний момент…Робітничий Уряд мусить зробити так, щоб не було ворожнечі між націями. Цей Робітничий Уряд України цілком має бути українським, а ми бачимо колосальну русифікацію, і напрям, котрий проводить Уряд — це напрям централізації, тієї ж централізації, яка була при цараті”, – підсумовував “незалежник” Авдієнко. Виступ був перерваний шумом та викриками із залу: “долой, довольно”. (Березень 1919 р.)

“Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

Ми добре памʼятаємо плакати з написом “Смерть буржуям и украинцам”, ми маємо факти, які місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають “контрреволюційну дисципліну”

З нової статті Артема Клименко.

​​Як ліві 100 років тому першими дали клич до автокефалії і української церкви — створення Кирило-Методіївського товариства 1918-го року.

Вперше відомий текст М. Костомарова "Книга битія Українського народу" був опублікований у 1918 р. українськими церковними дослідниками. Революція дала поштовх новому розвиткові християнства в Україні, і зокрема в тому ж 1918 р. в Києві було зорганізоване нове Кирило-Методіївське товариство "українським прогресивним духівництвом" учасниками всеукраїнського православного собору.

Як стверджував М. Мороз, «ця ліва частина цього собору і організувала т. з. Кирило-Мефодіївське брацтво для подальшого продовження українізації Церкви». «До цієї течії, – зазначає Мороз, – належали, як я чув, св[ященики] Липківський, Шараєвський, Тарнавський, Ходзицький, Поспіловський, Богданович»

У протоколі допиту В. Чехівського від 1 жовтня 1929 р. серед братчиків засвідчено протоієреїв Ботвиновського, Пилипенка, П. Тарнавського, В. Липківського, Н. Шараївського, М. Грушевського, Мик. Крамаренка, Маричева та инших

«Оскільки мені відомо, це брацтво друкувало листівки, щодо церковної справи, що закликали до українізації Церкви, до утворення автокефалії та соборноправного її устрою»

16 серпня 1919 р. у присутності 83 членів братства було затверджено «Посланіє Кирило-Мефодіївського Братства Православним Християнам на Україні».

Автори «Посланія» підкреслили, що московські владики і
царі «повернули український народ в єгипетське рабство», а тому «насильне підданство Української Київської Церкви владі московського Патріарха» має бути скасованим. При цьому братчики закликали усіх молитися «за єднання всіх Церков»

"Ми по черзі любимо Вітчизну, але ще ніколи не любили її разом, не горіли одним, могучим, спільним чуттям любови до неї. Кождий з нас часто для себе лише хоче придбати патент на патріотизм, але, поки що, ніхто з нас його не має зокрема, а чи маємо всі його разом?..

Кождий має право на це, але губить це право з хвилею, коли другому одмовляє в праві ще палкіше кохати народ і Україну"

Симон Петлюра "Про патріотизм", 1921