"Лисенко прийшов до українства з привілейованої кляси, зробився гарячим прихильником демократичних мас народу і до смерти залишився вірний народницьким ідеалам, якими він, як шестидесятник, перейнявся в роки формування свого світогляду. При цьому активна участь в громадсько-національному житті з роками дедалі більше зростала, і сам він в громадському розумінні ніби зростав.

Українські шестидесятники — це перше українське покоління, що видало з свого середовища цілий ряд визначних національних діячів, які взялись до пляномірного вивчення різноманітних сторін минулого й сучасного їм життя українського народу (...) Лисенко-шестидесятник присвятив себе вивченню духової творчости українського народу, що знайшла свій вираз у пісні та музиці. Записавши старовинні пісні, він зберіг для нас, створені колективним творцем-народом мелодії, і дав можливість, за допомогою своїх записів та музичних обробок, пізнати й відчути душу народу в давні часи, відсунені від нас на цілі сторіччя"

— Симон Петлюра про Миколу Лисенка

Коли Мусоліні спитали про сутність фашизму, він відповів: фашизм це як Новий Курс Франкліна Делано Рузвельта в США.

В перші роки фашистів при владі, Італія посилювала профспілки і соціальні програми, дозволила вперше в історії країни жінкам голосувати на муніципальних виборах та приймала участь в антирасистській агітації. Головним слоганом фашистів був фактично анархістський: "Me ne frego" (дослівно — "мені похуй").

В Британії фашизм з'явився з розчарування лівого крила Лейбористської партії "компромісами з буржуазією" та вимагав знищення "тих, хто заробляє на війні".

Зовсім невипадково, що фашисти нам подарували те, як ми наразі аналізуємо нерівність. Коррадо Джіні, фашистський профспілковець і статист, став автором всесвітньо відомого "Коефіцієнту Джіні", який ми використовуємо і нині.

Все це погано в'яжеться з популярним розумінням фашизму, тою існуючою карикатурою на фашизм — через що демократичні активісти знаходять себе беззбройними в період зростання фашизму, зосереджують свої атаки по сильним місцям фашизму, ігноруючи слабкі, не помічають фашизм, неправильно визначаючи його якості, і втрачають свою популярність на користь ультраправих партій.

Щоб перемогти фашизм — треба зрозуміти фашизм. На напрям роздумів, я написав пост, який на жаль вийшов занадто великим для телеграм формату. Тому публікую його в телеграфі.

Класна культурна подія в Києві. Як хто має змогу —

Цього дня: Перший політичний страйк в Україні — львів'яни вийшли супроти псевдовиборів.

На страйку виступив відомий дисидент Михайло Горинь:

"– Ми є свідками народження нового експлуататорського класу, який за будь-яку ціну охоронятиме свої незаконні привілеї. Чи мають Ради зараз якусь реальну силу?
З натовпу почулось одноголосне "Не мають".

– А якщо Ради не мають реальної влади, то чи можна говорити, що в СРСР існує реальна влада? Її підмінює партійно-бюрократична машина.

Одностайним вигуком "Правильно" мітинг схвалив думку оратора".

По слідам цієї події, мітинг був організований і на день праці — де вперше за роки Радянського контролю і російської окупації був на мирному масовому протесті піднятий український прапор.

Історія махновщини проходила через невизначенне протиріччя — між драгоманщиною і російським анархізмом. Між союзом з більшовиками і українськими республіканцями.

Так звані Вільні території під «контролем» анархістів зіткнулися з жорсткою реальністю: їхнє місцеве самоврядування могло скоро припинити існування, і перед ними залишалося лише два варіанти співпраці.

Махно розумів, що як лідер регіонального рівня він не зміг знайти справжніх союзників на загальноукраїнському рівні — і саме тому його рух був приречений на поразку ще від самого початку.

Як анархістський проєкт існував між прочитріччями, національними ідеями, між рухами більшовиків і республіканців-українців? Описуємо в статті Ленс Бреддлі і я.

https://www.rosalux.de/en/news/id/54611/ukrainian-anarchism-the-legacy-of-huliaipole

​​Вчора була річниця незалежності Білорусі — важливої дати проголошення Білоруської Демократичної Республіки третьою статутною грамотою. Представники Білоруської Соціалістичної Громади наголошували на необхідності проголошення повної незалежності.

25 березня 1918 р. таке рішення було прийнято остаточно. Білорусь проголосила про свою повну незалежність. У 1991 р. суверенітет Білорусі знову був відновлений — проте ненадовго.

Вже у 90-х роках білоруські і українські активісти писали про нове поневолення Білорусі проросійським і авторитарним режимом. Навіть саме свято стало табу — білоруський диктатор всіляко намагався заборонити святкування незалежності (дня волі), а також розповсюджував конспірологію, нібито незалежність Білорусі — це "німецький витвір". Проте навіть не дивлячись на арешти і репресії супроти святкуючих — свято проводилось кожен рік.

Для українців нове поневолення Білорусі було застереженням — який сценарій може бути. Білоруські ж активісти надавали нам важливий досвід, знання, і вміння, біларуська діаспора приймала участь в усіх основних протестах незалежної України. Білорусь ж, на жаль, не мала часу і можливості організувати міцне громадське суспільство. Це громадське суспільство було змушене знову розвиватися і міцнішати в умовах авторитарного поневолення — ліберально-націонал демократичні, соціал-демократичні і анархістські сили були змушені діяти проти проросійського силового режиму в самому початку свого зародження.

Зараз так само всі ці сили представлені в обороні України (наприклад, вчора проходила виставка одного з білоруських добровольців)

Білоруська незалежність пройшла тернистий шлях, зі своїми героями, видатними поетами, солдатами, політиками, діячами, і цей шлях ще незавершений. Всіх білоруських знайомих і дотичних до білоруської свободи — вітаю, хоч і з запізненням. Сил вам.

Верховна Рада України 25 березня 2026 року прийняла Закон щодо підготовки громадян до національного спротиву.

Замість БЗВП, заклади профосвіти, виші та інші освітні заклади будуть мати нові дисципліни і вдосконалений курс Захисту України, курси які за законом будуть враховувати особливості релігійних поглядів та осіб з інвалідністю. Курси також будуть інклюзивні — і проводитися як для хлопців, так і для дівчат.

Новий закон означає, що нове покоління може не проходити "Десну", а замість того навчитися хоча б частину того ВОС 100 в комфортних умовах в рамках освітнього процесу, з залученням до стрільб і адекватних курсів домедички.

Наразі те що є — солідне. Справа за малим — змушувати заклади освіти, МінОсвіти і МінОборони відповідати прийнятим нормам, і справді надавати ЯКІСНЕ, масове навчання військовим навичкам, яке б відповідала сучасним реаліям війни. Це вже справа здобувачів та працівників освіти, громадського контролю.

Початок закладено. Тепер треба контролювати, щоб прийняте відповідало практиці.

Сьогодні – 27 років з дня смерті видатного українського політика, дисидента, багаторічного політв’язня, лідера українського національно-визвольного руху кінця 80-х – початку 90-х років В’ячеслава Чорновола.

Саме в цей день у 1999 році сталася "ДТП", в результаті якої Чорновіл загинув. Тодішня кучмівська влада одразу безапеляційно заявила про "нещасний випадок", попри величезну підозрілість обставин "аварії". Згодом кримінальну справу то відкривали, то знову закривали, а керівники правоохоронних органів годували суспільство пустими обіцянками, що "розслідування скоро завершиться". Очевидно, що цю справу просто "спускали на гальмах".

Особисто я впевнений, що В’ячеслава Чорновола вбили. Саме він був провідним опозиційним політиком на той час та загрозою для правлячої олігархії.

В’ячеслав Чорновіл рішуче виступав проти тієї олігархічної системи, яку вибудував Кучма. «Народу — справедливість, бандитам – тюрми» – заявляв він і переконував, що в Україні має бути «…сила закону, а не закон сили, добробут народу, а не всенародні злидні, громадське порозуміння, а не громадська ворожнеча, демократія, а не диктатура». Звісно, що корумпований олігархічний режим був готовий на все, щоб зупинити відомого лідера з такими поглядами.

Наша партія людей праці Народовладдя послідовно заявляє, що всі винуватці вбивства, незалежно від займаних на той час посад чи сьогоднішнього становища у суспільстві, мають понести суворе покарання. Кучма має сидіти у вʼязниці, як за цей, так і за всі інші його злочини проти українського народу! Утім, звісно, цього не станеться за нинішньої олігархічної влади, як не відбулося й за минулих, зокрема з огляду на те, який величезний вплив на них всіх має зять Кучми – одіозний олігарх Віктор Пінчук, якого останніми роками ще й все активніше відбілюють за брудні гроші різноманітні "лідери громадської думки".

Пам’ятаймо В’ячеслава Чорновола і продовжуймо його справу – боротьбу за побудову сильної, соціально справедливої, правової та справді демократичної держави!

Вітаю всіх причетних з Днем Національної Гвардії України. Дякую вам за службу. Ваші навички, вміння, смілість безцінні🫡

«Демократичні країни, як правило, є країнами з високими податками, оскільки оподаткування та демократія підсилюють одне одного», — пише Ванесса Вільямсон. Тим часом тирани «уникають введення податків, тому що бояться зобов’язань, пов’язаних із будь-якою залежністю від податкових надходжень».

Доволі провокативний матеріал "Чому демократії люблять оподаткування, а автократії його ненавидять?" від Ванеси Вільямсон

«З Петлюрою я бачився переважно під час конспіративної ночівлі в його помешканні, здається на М. Благовіщенській, недалеко від двірця, — згадував майбутній прем’єр УНР Ісаак Мазепа. — Жив він по студентському в одній кімнаті. В розмовах зо мною більше цікавився питаннями літератури та мистецтва.

Особливо його цікавили літературно критичні статті Луначарського, що друкувалися тоді в різних журналах; на цю тему він говорив з захопленням. Я спостеріг, що в питаннях теоретично-політичних і особливо економічних він не почував себе сильним. Цим я пояснив собі той факт, що в петербурзькій “Вільній Україні” Петлюра вів головний огляд внутрішнього життя та літературну хроніку, тоді як майже всі статті теоретично-програмового характеру належали іншим авторам.

Поза всім цим Петлюра справляв враження дуже скромної й симпатичної людини, для якої загальні інтереси стояли на першому плані»

Девід Ґребер — один з найкращих авторів на тему грошей, природу боргу, і нової кафкіанської бюрократії в приватному секторі і безсенсовної роботи. Проте він також і автор антропологічно-історичних книжок. Одну з таких, "Піратське Просвітництво, або Справжня Ліберталія" — про піратську республіку на Мадагаскарі у 18 ст. переклали українські анархісти. 31 березня — відбувається презентація в антикафе "Підпілля". Прийдіть послухати і підтримати український переклад.

Щоб боротися з нацизмом, одна з фракцій СДПН прийняла інклюзивний, республіканський дух патріотизму, зосередила свою риторику на етиці, сенсі та низовій мобілізації.

Вони будували свій соціалізм на моральних засадах — світських або релігійних, надихалися романтичними письменниками, утопістами та Бернштейном і скептично ставилися до того, що ортодоксія здатна зупинити нацизм.

Як невелика група інтелектуалів мобілізувала Reichsbanner Schwarz-Rot-Gold і створила масову антинацистську мілітарну організацію "Залізний фронт", як вони бачили нацизм і що ми можемо в них навчитися для нашої сучасної боротьби з ультраправими та втратою сенсу.

Читати тут. (На жаль, наразі за пейволлом)

Романтики СДПН проти нацизму (до посту згори)​​

Ця фракція отримала назву "молоді праві" — праві, бо вони відмовилися від марксизму на користь етичного соціалізму, багато з них походило з кіл близьких до екзистенціалістської філософії чи релігійних соціалістичних організацій, наголошували радше на ідеалах французької революції, радикального лівого лібералізму та реформізму, патріотизму, недолюблювали партійну бюрократію і часто акцентували на необхідність мобілізувати вулицю. Вони були палкими прихильниками спільної праці з християнськими і ліберальними партіями у спільному "республіканському фронті" проти нацизму.

З цієї фракції вийшов Курт Шумахер, видатний лідер соціал-демократичної партії в післявоєнній Німеччині.

Хоч вони діяли з вкрай різних перспектив, зазвичай найближчими їх союзниками були "молоді ліві" — обидві фракції розділяли нелюбов до партійної бюрократії та підкреслювали необхідність вуличної мобілізації і "низової" політики. Можливо, у вільний час я напишу матеріал і про них. З "молодих лівих" пішов інший важливий лідер СДПН — Віллі Брандт — лідер Німеччини у 1970-х роках, лаурет Нобелівської премії миру.

————————————————————————————-

"Ліве крило СДПН і праве крило Республіканської організації Рейхсбаннер (напівмілітарна культурно-просвітницька організація, створена для захистів ідеалів демократичної республіки) співпрацювали у скоординованих зусиллях, щоб переконати Виконавчий комітет СДПН створити «Залізний фронт».

Перебуваючи на вершині організаційної ієрархії партії, але в середині її політичного спектра, Виконавчий комітет тримався доволі абстрактного марксизму, водночас зосереджуючись майже виключно на парламентській арені.

Співпраця між периферійними течіями проти цього потужного центру виникла стихійно у 1931 році; лише на початку 1932 року активіст Рейхсбаннеру і інтелектуал Карло Мірендорф відкрито закликав до «нового ревізіонізму», який мав об’єднати старих лівих і нових правих проти зашкарублого економічного реформізму та тривожного легалізму керівних органів СДПН.

Втілюючи власні ідеї на практиці, Мірендорф об’єднався із самопроголошеним революційним марксистом Сергієм Чахотіним, щоб розробити стратегічний підхід, заснований на сучасній психології масового переконання. «Залізний фронт», спершу зустрів опір з боку керівництва СДПН, але був з ентузіазмом підхоплентй Рейхсбаннером та партійними організаціями СДПН, контрольованими або лівими, або новими правими.

Під тиском лідерів Рейхсбаннера Виконавчий комітет СДПН раптово вирішив у середині червня дозволити «Залізний фронт» — під новим стилем, який намагався вибити з-під ніг у нацизму їх основні елементи масової психології та політичних компаніях заснованих на причетності, емоціях, єдності та силі — і поставити їх під службу демократичного табору"