​​Для міцної національної ідентичності потрібна міцна регіональна ідентичність.

В нас в Україні, як і всюди, є величезна кількість регіональних ідентичностей — «східняки», «західняки», всі приблизно розуміють, що слова «одесит», «харківʼянин», «киянин», «криворізький», «гуцул», «з закарпаття» несуть в собі купу культурно-політичного забарвлення, звичок, образів, поведінки і привʼязки до місця.

Проте одночасно з тим, ці ідентичності в нас не набули визнання і нормального розуміння, і скоріше майже всі політично стидні, або пейоративні: ідея регіональності подається як щось протилежне національному патріотизму чи загальному розумінню: ці з заходу нас не розуміють, ці зі сходу нас зраджують, тощо, ці на закарпатті — небезпечні сепаратисти, а ті — русофіли.

Але це значне упущення, бо будь-яка національна ідентичність не слабшає, а кріпшає від сильної регіональної ідентичності. Так само як наявність вашої рідної квартири чи сільської хатини, рідної альма матер, сімʼї, «місць сили», тощо — дуже локальні досвіди і привʼязаності, загалом включають людей в контекст місця, і загальний контекст, формують почуття привʼязаності, почуття спільності, як ці почуття і розуміння стають основою для національного сприйняття, і посилюють його, так само це робить і регіональна ідентичність.

Парадоксальним чином, локальна включенність стає основою загальної включенності. Так само як справжній національний патріотизм стає основою для розуміння інших народів і спільнот.

В нас є певний страх щодо таких процесів — через російські проєкти Одеської і Харківської «народної республіки», загрози сепаратизму, проте така лояльність до певного регіонального проєкту, на мою думку, лише посилює протисепаратистську впевненість, і прибирає певну ізоляцію.

В цьому, Україні є чому повчитися у британського Манчестра, і загалом британської політичної дискусії, в центрі якої зараз посилення самоуправління міст, інституцій міського самоврядування, створення локальної культури на основі міських музеїв, футбольних і музичних клубів, галерей і місць зібрань, унікальної історії і місцевого бізнесу, яке не планує розширюватися за межі міста, цим вибудовуючи інтимний звʼязок зі своєю спільнотою.

В нас важливу роль в цьому починає грати Харків. Багато в чому через Хартію, яка вирішила визначити себе як регіонально-вкорінений підрозділ; а також завдяки місцевим культурним діячам (чого можна сказати лише про любовоненависть до Гамлета!). (Так само, наприклад, Одеса в культурних колах чимось памʼятається своєю спільнотою на СРЗ)

Економічно теж зосередження на регіональному розвитку і самоуправлінні показує значну перевагу, ніж орієнтація лише на загальнонаціональні проєкти. Політично — це побудова міцних самоврядних клітин держави, військово — створення бази підтримки армії, волонтерства, тощо. Культурно — місцем нового ренесансу (бо що насправді може культура без вкорінення до місця?)

Декомунізаційні і дерусифікаційні процеси також дають величезні можливості для творчого переосмислення простіру, для бібліотек ім. Багряного, вулиць видатних локалістських діячів, поетів, лівих романтиків і патріотів. Або ж для локальних історій (як от у Вінниці, вулиця на честь підпільного напівдисидентського бітлз-бару за часів СРСР!)

Іншими словами — є що робити, є на що зверати увагу. Важливий напрямок, бажаний для будь-якого національного розвитку, та і для будь-якої політичної стратегії.

Питання трудового права — людину принизили в правах і виключили з робочого процесу через факт служби.

Отака неприємна ситуація сталась з адміном каналу. Нагадаю - я був вчителем і міг взагалі не йти воювати. А воюю я в РВБЗ і маю посвідчення УБД. Гадаю, це достатньо контексту. Буду вдячний за розголос) Пишіть, що думаєте з цього приводу або якщо треба ще якийсь контекст
Апд: так, це в столиці, ліцей ЛПЕПІМ

"Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України є гіпноз самого імені Росія. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці (Північні Штати) та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу покою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав"

(З листа до прем'єра А. Лівицького від 14 травня 1922 р. // Симон Петлюра та його родина / Упор. Михальчук В.-К., 1996. – С. 68.) Цитую з фейсбука Віталія Скальського

Політика може бути смішною, дивною і неідеальною, а нові думки і громадська залученість народжуються в хаосі.

І. Голуб поговорив з авторкою зіну "Політика для початківців". Ми звикли, що хороший текст — це той, до якого складно причепитися. А що, якщо навпаки? Що, якщо зробити зін, де люди діляться своїми думками — з ціллю посміятися, викликати дискусію, висловити думки, сумніви?

У розмові з авторкою багато про те, як складно це підтримувати: коли люди не пишуть, коли все тримається буквально на ентузіазмі, коли очікування відрізняються від реальності. Але водночас — про те, чому це все одно має сенс.

https://respublica.social/zhurnal-iakii-khochie-shchob-vi-spieriechalisia-i-smiialis-intierviu-z-avtorkoiu-politiki-dlia-pochatkivtsiv/

Хто був одним із найважливіших лідерів Української революції — Володимир Винниченко? Стаття про літературні й життєві пошуки керманича Української Народної Республіки.

Від революціонера до веганського фермера — неймовірне життя українського автора Володимира Винниченка

"Як зазначає Тамара Гундорова, якщо дивитися крізь призму конкордизму Винниченка, «Сонячну машину» можна читати як еко-соціальну утопію. Однак, поєднуючи це бачення з реаліями суспільства, роман набуває темнішого відтінку: утопія ризикує бути зіпсованою масами, які перетворюють ідеалізм на фетиш, а дисципліну — на диктатуру.

«Цей роман — спроба переосмислити уроки недавньої історії, принаймні у формі спекулятивної прози», — пояснює Гундорова.

«Винниченко осмислював травму революції 1917–1921 років, у якій сам був одним із ключових учасників. У цьому сенсі “Сонячна машина” функціонує як своєрідний постскриптум до Української революції».

Винниченко не лише заклав підвалини української наукової фантастики. Протягом своєї кар’єри він експериментував із жанрами — у новелах, романах, п’єсах і філософських есеях. Його ранні твори є показовими прикладами натуралізму й реалізму. Згодом же його письмо змістилося до глибших досліджень людської психіки, порушуючи питання морального релятивізму. Він прокладав нові шляхи для своєї епохи, особливо у зображенні людських вад.

Роман Винниченка 1917 року «Записки кирпатого Мефістофеля» занурює нас у темний світ Якова Михайлюка — адвоката, який присвячує себе повільному руйнуванню людських життів. Він зізнається читачеві, що отримує задоволення від того, щоб «звести людину на саму вершину», а потім зруйнувати її, і що жах, який приходить на зміну надії та захопленню, — це «найкраще відчуття».

«Мораль — це стіна, збудована між основними законами життя та його вищим проявом — розумом, припудреним косметикою», — пояснює Михайлюк. «Увесь моральний прогрес людства полягає в тому, що люди, камінь за каменем, намагаються розібрати цю стіну, створену ними ж самими. Але еліти, зі свого боку, ретельно її зберігають, за допомогою дурнів, яких вони доять».

Михайлюк відкидає ідею існування абсолютного добра чи зла у світі, переконаний, що, відмовляючись її приймати, він є вільнішим за більшість. Але чи справді він вільний? Упродовж роману він дедалі більше зіштовхується з відчуттям порожнечі, яке визначає його життя. І він — як і читач — змушений замислитися, чи не є його дії проявом не справжньої свободи, а радше залежності від власних найпримітивніших інстинктів"

https://kyivindependent.com/volodymyr-vynnychenko/

🙌Вітаємо!

Наступної середи, 25 березня, відбудеться онлайн-лекція активіста Ігоря про його участь у профспілковій діяльності.

✊Він поділиться своїм 10-річним досвідом захисту трудових прав, профспілкового органайзингу та проведення протестних кампаній.

Лекція насамперед буде корисна тим, хто планує займатися профспілковою діяльністю, зокрема розбудовувати профспілки в Україні з нуля, і бажає вчитися цьому на чужих, а не своїх помилках.

👉Щоб зареєструватися, пишіть на бот: @chrnzm1event_bot

25-го березня у київському барі «Карма» відбудеться фотовиставка мого друга, білоруського добровольця, що стоїть правдою і силою за український народ і принципи та ідеали свободи.

Подія буде цікава всім зацікавленим в побуті і житті, настрої, вайбі, досвіді білорусів та і навіть анархістів на війні, та і загалом, людського живого життєвого досвіду людини в наші часи тотальної війни.

Як підете — поділіться зі мною фоточками :)

Копіюючи за формою старі ОУНівські пропагандистські агітки, в доволі гумористичному стилі автор лівого видання "Нігіліст" виступає за залучення анархістів до оборони України — текст написаний ще аж у 2017 р., коли ці дебати були актуальними.

Публікую його — як справді якісну іронію, і як нагадування, що далеко не серед всіх царила атмосфера пацифізму чи заперечення обов'язків — навпаки ж, анархісти, соціалісти і соціал-демократи проходили і АТО, і повномасштабне вторгнення.

"7. Попереду російські окупанти, позаду - українська поліцейська держава, праворуч - українські нацики, ліворуч - пацифістська погань. Отже, тобі пощастило - можна стріляти у будь-якому напрямку.

8. Але давай почнемо все ж таки з російських окупантів. "