​​Чому насправді «гроші платників податків» нічого не оплачують

Існує міф, що платники податків фінансують бюджет. Він часто використовується ідеологіно, іноді прогресивно: «ніякого оподаткування без репрезентації», зазвичай же регресивно — для підкреслення «я сплачую більше податків, і повинен отримати більше» або ж «я не хочу за свої податки це оплачувати», і також «ми не зібрали достатньо коштів в бюджет»

В чому тут проблема? Звучить нібито логічно. Спочатку треба щось зробити, і лише потім воно буде. Але справа в тому, що ми всі робимо працю. Хтось з нас випускає валюту?

Відповідь: ні. Так що ж відбувається?

Відбувається от що: банки випускають гроші. Завдяки цим грошам, ми оцінюємо скільки коштує (чи не коштує) те, що ми робимо. Податки, а вони зʼявляються лише на цьому етапі, регулюють інфляцію (забирають зайві гроші), підкріплюють валюту і слугують моральнии регулятором, за яким держава визначає правильні пропорції отримання винагороди за щось (наприклад, якщо ми вважаємо, що багато курити — погано, ми оподаткуємо продаж цигарок чи вводимо акцизи).

Таким чином, податки це не формування бюджету, податки — це система, що визначає, що правильно, а що ні, хто за що і скільки вкладається, яка ціна тої чи іншої праці.

Чому це важливо? Це допомагає думати про економіку як морально-політичну систему, не лише менеджеріальну. Це знімає ряд ілюзій і міфів, зачарованих поглядів і високомірства.

Розуміння цього дозволяє краще задуматися над тим, як же ми хочемо в Україні жити.

Пояснення від радника з податкової політики британського конгресу профспілок, короткої тривалості (3 хвилини), яке я знайшов по темі. Можливо відео краще пояснює концепт.

Частковий транскрипт:

Перш за все, уряд створює кожен фунт, який він витрачає, просто доручаючи Банку Англії буквально зарахувати його на свій овердрафт. І щоразу, коли уряд дає Банку Англії інструкцію комусь заплатити — а це відбувається, наприклад, перед тим, як ваша пенсія за віком надходить на ваш банківський рахунок, або якщо ви лікар чи медсестра і ваша зарплата з’являється на рахунку, або коли держава здійснює будь-які інші витрати — щоразу, коли це відбувається, гроші для уряду створює Банк Англії.

Це ніколи й у жодному разі не фінансується платниками податків. Технічно це неможливо.
Але це не означає, що податки не відіграють жодної ролі; відіграють.

Податки використовуються для того, щоб гроші, які створює уряд, поверталися назад до нього і скасовувалися, адже інакше виникла б інфляція, а надмірної інфляції ніхто не хоче.

Тоді чому вони говорять про «гроші платників податків»?

Тому що вони хочуть створити міф. Вони хочуть, щоб ви вірили, ніби вони витрачають ваші гроші, бо тоді ви скажете: «Будь ласка, не витрачайте їх занадто багато». І цим вони виправдовують свої програми жорсткої економії (austerity). Останні приблизно 25 років — і особливо протягом останніх 15 — кожна людина, яка працювала в Казначействі, була там тому, що ненавидить уряд.

Вони ненавидять державні витрати.
Вони ненавидять те, що уряд може зробити для вас.
Вони ненавидять Національну службу охорони здоров’я (NHS).
Вони ненавидять освіту.
Вони ненавидять той факт, що ви отримуєте пенсію.
Вони ненавидять людей, які отримують соціальні виплати.
Вони ненавидять навіть те, що держава повинна витрачати кошти на підтримку збройних сил та інші потреби — тому що вони ненавидять уряд. І спосіб, у який вони можуть зменшити державу, — це переконувати вас, що вони витрачають ваші гроші.

А правда полягає в тому, що навіть коли вони вимагають гроші від вас, вони фактично вимагають назад ті гроші, які спочатку самі витратили в економіку. Бо пам’ятайте: якби вони не витратили гроші в економіку, у вас не було б жодних грошей, щоб заплатити їм податок.

Отже, вони просто просять повернути свої гроші. І роблять це у формі контракту: коли ви платите комусь, кому винні гроші, ці гроші вже більше не ваші — вони належать тому, кому ви їх заплатили. Тому з цієї другої причини уряд також не витрачає гроші платників податків.

Отже, твердження, що існує щось таке як «гроші платників податків», — це повний міф. Його поширюють лише для того, щоб довести, що уряд не повинен мати грошей для суспільних потреб, хоча саме для цього він і повинен їх створювати — на благо всіх нас.

www.youtube.com/watch?time_continue=14&v=mqSBiLfcNS4&embeds_referring_euri=https%3A%2F%2Fx.com%2F&source_ve_path=Mjg2NjY

Навіщо потрібна профспілка і як вона допомагає захищати трудовіправа?

До вашої уваги новий випуск «Гончарова Подкасту» про те, як знання своїх прав допомагає впевненіше почуватися на роботі та знаходити рішення у складних ситуаціях. А також про те:

👉 що таке профспілка і як вона працює;
👉 чому легше захищати свої права разом та чи всі профспілки однаково корисні;
👉 як профспілки вплинули на сучасні трудові стандарти та навіть на становлення незалежної України.

Цього дня 1917-го року була створена Центральна Рада — український революційний центр, що в майбутньому стане основою української державності — Української Народної Республіки.

Центральну участь в боротьбі за незалежність України приймали партії соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Сама Українська Народна Республіка прийняла справді народоправну форму як в політичний системі, що мала під собою демократичність на всіх рівнях, так і в соціально-економічній, підпорядковуючи економіку інтересам українців, та розвиваючи кооперативний рух.

До річниці Української революції ми публікуємо діалог між українським істориком Владиславом Стародубцевим і ірландським істориком Конором Костіком про паралелі між українською і ірландською революціями — як два пригнічених народа боролися за свободу, і які уроки ми можемо винести з цього.

Ознайомитися з матеріалом (англійською) можна за посиланням:

https://respublica.social/interview-with-conor-kostick-ireland-and-ukraines-struggle-for-independence-1916-23/

Сьогодні — 109 років з формування Центральної Ради. Вперше, українці до формування своєї модернової держави.

І невипадково для цього вибрали державу демократичну, соціально-економічну рівну, народоправську. Як заявляли представники Другого Інтернаціоналу «ніде уряд не був так тісно звʼязаним зі своїм народом, як в Українській Народній Республіці».

УЦР, створена українськими соціалістами змогла показати можливість іншого світу, іншого життя, іншої демократії, спільного добробуту, замість індивідуального нещастя. Плюралізму, і патріотизму.

Це важлива дата, і її варто памʼятати.

ПС: картинка за авторством Низовина

"Пане,

Прошу вибачення за затримку з відповіддю на Вашого листа від 01.01.1971 щодо Нестора Махна. Так, я часто зустрічалася з Махно в 1926-1929 роках і можу Вас запевнити, що він був противником українського націоналізму та, більше того, будь-якого іншого націоналізму. Просто ця проблема не існувало в його полі зору.

З ідеологічної точки зору він залишався інтернаціоналістом, як і за часів своєї молодості в Україні. Я пам’ятаю, одного разу він сказав мені, що якби він колись повернувся до України, йому, мабуть, довелося б вивчити українську мову просто з необхідності.

Під час замаху на Петлюру в 1926 році він (здається) проявив себе як противник цього вчинку (мимо того, що вбивця був товаришем Махна) сказавши, що якщо цей вчинок був би дійсно необхідним, то це треба було зробити в Україні, а не в Парижі, де розстріляли Петлюру, коли в нього не було ні пістолета, ні [іншої] зброї.

Нестора Махна не слід плутати з його дружиною Галиною Кузьменко, яка справді була українською націоналісткою. Але між ними не було жодних ідеологічних зв’язків чи дружби.

Це все, що я можу Вам про це розповісти.

Прийміть, пане, мої шанобливі вітання.

Іда Метт

————————————————————————

Іда Метт (Іда Марковна Ґільман 1901-1973) – анархо-синдикалістка. Народилася у Білорусі, вчилася у Москві, де брала активну участь у російському анархістському русі. У 1924 р. була арештована і виселена з СРСР за свою антикомуністичну діяльність. Жила у Парижі, де була співредактором російського анархістського журналу «Дело Труда». Працюючи у журналі, познайомилася з Нестором Махно та допомогла йому з підготовкою до друку його мемуарів. Наприкінці роботи над цією книжкою вони розійшлися. У 1928 р. її виключили з редакції журналу за те, що дотримувалася іудаїстських релігійних практик. Її усні спогади послужили джерелом для декількох біографій Махна"

https://uamoderna.com/history/u-poshukah-naczionalnoyi-identychnosti-nestora-mahna

"🏳️‍🌈 Тейлор Браун стала першою трансгендерною людиною, що керує міським офісом у Нью-Йорку, та найвищою посадовою трансгендерною особою в історії міського уряду.

Мер міста Зохран Мамдані наголосив, що місто захищатиме права та гідність кожного мешканця" — пише радіо "Громадського"

​​Для міцної національної ідентичності потрібна міцна регіональна ідентичність.

В нас в Україні, як і всюди, є величезна кількість регіональних ідентичностей — «східняки», «західняки», всі приблизно розуміють, що слова «одесит», «харківʼянин», «киянин», «криворізький», «гуцул», «з закарпаття» несуть в собі купу культурно-політичного забарвлення, звичок, образів, поведінки і привʼязки до місця.

Проте одночасно з тим, ці ідентичності в нас не набули визнання і нормального розуміння, і скоріше майже всі політично стидні, або пейоративні: ідея регіональності подається як щось протилежне національному патріотизму чи загальному розумінню: ці з заходу нас не розуміють, ці зі сходу нас зраджують, тощо, ці на закарпатті — небезпечні сепаратисти, а ті — русофіли.

Але це значне упущення, бо будь-яка національна ідентичність не слабшає, а кріпшає від сильної регіональної ідентичності. Так само як наявність вашої рідної квартири чи сільської хатини, рідної альма матер, сімʼї, «місць сили», тощо — дуже локальні досвіди і привʼязаності, загалом включають людей в контекст місця, і загальний контекст, формують почуття привʼязаності, почуття спільності, як ці почуття і розуміння стають основою для національного сприйняття, і посилюють його, так само це робить і регіональна ідентичність.

Парадоксальним чином, локальна включенність стає основою загальної включенності. Так само як справжній національний патріотизм стає основою для розуміння інших народів і спільнот.

В нас є певний страх щодо таких процесів — через російські проєкти Одеської і Харківської «народної республіки», загрози сепаратизму, проте така лояльність до певного регіонального проєкту, на мою думку, лише посилює протисепаратистську впевненість, і прибирає певну ізоляцію.

В цьому, Україні є чому повчитися у британського Манчестра, і загалом британської політичної дискусії, в центрі якої зараз посилення самоуправління міст, інституцій міського самоврядування, створення локальної культури на основі міських музеїв, футбольних і музичних клубів, галерей і місць зібрань, унікальної історії і місцевого бізнесу, яке не планує розширюватися за межі міста, цим вибудовуючи інтимний звʼязок зі своєю спільнотою.

В нас важливу роль в цьому починає грати Харків. Багато в чому через Хартію, яка вирішила визначити себе як регіонально-вкорінений підрозділ; а також завдяки місцевим культурним діячам (чого можна сказати лише про любовоненависть до Гамлета!). (Так само, наприклад, Одеса в культурних колах чимось памʼятається своєю спільнотою на СРЗ)

Економічно теж зосередження на регіональному розвитку і самоуправлінні показує значну перевагу, ніж орієнтація лише на загальнонаціональні проєкти. Політично — це побудова міцних самоврядних клітин держави, військово — створення бази підтримки армії, волонтерства, тощо. Культурно — місцем нового ренесансу (бо що насправді може культура без вкорінення до місця?)

Декомунізаційні і дерусифікаційні процеси також дають величезні можливості для творчого переосмислення простіру, для бібліотек ім. Багряного, вулиць видатних локалістських діячів, поетів, лівих романтиків і патріотів. Або ж для локальних історій (як от у Вінниці, вулиця на честь підпільного напівдисидентського бітлз-бару за часів СРСР!)

Іншими словами — є що робити, є на що зверати увагу. Важливий напрямок, бажаний для будь-якого національного розвитку, та і для будь-якої політичної стратегії.

Питання трудового права — людину принизили в правах і виключили з робочого процесу через факт служби.

Отака неприємна ситуація сталась з адміном каналу. Нагадаю - я був вчителем і міг взагалі не йти воювати. А воюю я в РВБЗ і маю посвідчення УБД. Гадаю, це достатньо контексту. Буду вдячний за розголос) Пишіть, що думаєте з цього приводу або якщо треба ще якийсь контекст
Апд: так, це в столиці, ліцей ЛПЕПІМ