​​Сьогодні — символічна річниця заснування Української Повстанської Армії.

(далі — машинний переклад мого поста в фейсбуці з англійської)

Почавши як авторитарна націоналістична сила, вже за рік вона прийняла демократичну й ліво-радикальну програму та об’єднала тисячі українців у боротьбі проти нацистського й радянського режимів.

УПА існувала з 1942 до 1954 року й була найбільшою силою, що воювала за незалежність України. Від перших боїв із німецькими військами до останніх сутичок під час жорстоких репресій проти Угорської революції — тоді УПА прийняла свій останній бій.

За своїми цілями, ідеологією та методами вона була близькою до польської Армії Крайової. Обидві сили вдавалися до етнічних репресій одна проти одної. Почавши як вкрай репресивна та сектантська структура, УПА організувала масштабну каральну кампанію проти представників німецької окупаційної влади, пацифістів, конкурентних українських націоналістичних угруповань і «ненадійних етнічних елементів». Ці репресії розгорталися на тлі народного невдоволення асиміляційною політикою польського уряду (хоч були і не тільки проти польської національності), його окупацією, етнічними репресіями, пацифікацією, воєнними злочинами в Західній і Карпатській Україні, що створювало простір і ентузіазм для радикалів, особливо, але не тільки, для Служби Безпеки українських націоналістів.

Існують припущення, що СБ ОУН убили більше членів УПА, ніж німецькі чи радянські війська.

Водночас УПА зростала, багато загонів діяли автономно, а більшість її учасників засуджувала, хоча б формально, дії волинських підрозділів. УПА поширилася на більшість українських регіонів — навіть у невеликих кількостях, формувала осередки спротиву, випускала пропаганду, нападала на радянські й німецькі сили. Найважливіше те, що до УПА приєднувалися люди, які жили під тоталітарним режимом і не бажали приймати жоден тоталітаризм.

УПА розширилася, інтегрувавши багатьох соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, а також націонал-комуністів — людей різних політичних і етнічних переконань та досвіду. Завдяки цьому поштовху УПА вже не могла існувати з авторитарною програмою, і в 1943–1944 роках вона висунула ліворадикальну програму, засновану на ідеях «багатопартійної безкласової демократії» та «дружби народів». Не відмовляючись повністю від попередньої критики слабкості демократії, вона виступала за сильну виконавчу владу, подібну до тієї, що у Франції де Голля, але більше ніколи не висувала ідеї однопартійної держави чи монополії ідеології ОУН.

Ця фундаментальна зміна створила нові напрямки діяльності: УПА почала працювати з національними меншинами, створювати союз народів, підкорених Росією, видавати агітаційні матеріали навіть російською мовою, розглядаючи всі етнічні та національні групи СРСР, включно з росіянами, як союзників у боротьбі проти нацизму й більшовизму. Вона також програмово закріпила демократичну економічну систему, засновану на «справжньому робітничому володінні засобами виробництва» тощо.

У такій формі УПА існувала до свого кінця. Багато партизанів приєдналися до неї й віддали життя за незалежність України та за краще життя для свого народу, за антиколоніальну боротьбу. Водночас вона так і не змогла повністю позбутися культури репресій, що породило всередині неї паралельний репресивний апарат, який значно послаблював потенціал армії. Але, попри це, УПА змогла вижити в період найжорстокіших репресій тоталітарних держав і діяти між двома найстрашнішими силами людства — Третім Рейхом і СРСР.

Сьогодні ми згадуємо цих відважних повстанців і їхній внесок у нашу боротьбу за незалежність.

Труханов - все?

Нарешті так чи інакше бандита, корупціонера і проросійського політика, що значно послабив Одесу перед загрозою Росії, знімають з поста. Проте тут ми бачимо справжню проблему української політики - знімають не легітимними інструментами, розслідуваннями щодо корупції і злочинів - розслідуваннями, які можуть повалити не одну мережу кримінальних банд та місцевих економічних еліт в Одесі, а шляхом конституційно спірних мір, та ще й за російське громадянство (якщо в даному випадку це справедливо, такі міри вимагають негайно чітко визначити статус насильно паспортизованих українців на окупованому сході і Криму, щоб в майбутньому не мати конституційного лімбо).

Одночасно з цим, у нас присутня криза демократії і легітимності. Військова адміністрація є прямою формою контролю ОП, і не повинна ручатися за регуляцію такої значної кількості цивільних питань. Інакшими словами, не справа це військової адміністрації визначати історичну політику, організовувати ярмарки, керувати громадським транспортом, захищати навколишню середу, відновлювати аварійні будинки, тощо.

Секретар як ТВО - ще більша криза легітимності. От хто його обирав?

Логічним висновком може бути розширення контролюючих органів самоврядування. В умовах, якщо муніципальні вибори неможливо провести (а на мою думку - цілком можливо. Партії мунради можуть висунути кандидата єдності, наприклад), то в нас є ще плеяда форм контролю за елітами - асамблеї жеребкуванням, "таунхоли", ба навіть обрання тимчасових представників від районів, компаній, громадського суспільства і профспілок як консультативного органу для муніципальної ради. Вже певні спроби, в дуже обмеженому форматі, організувати асамблею, були успішно проведені в Житомирі - і справді, є позитивний досвід навіть у нас.

Але поки - питання відкрите.

Сьогодні річниця народження Петра Григоренка, радянського генерала - дисидента, правозахисника і друга кримсько-татарського народу.

"Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей..."

Всім привіт, я Владислав. Цей канал був створений як мій персональний блог, щоб публікувати мої напрацювання і знахідки з історії, прогресивні політико-економічні теорії та думки про політику. Однією з цілей цього каналу було і є розвиток прогресивної лівої ідентичності, яка була б глибоко демократичною, близькою до українців, прагматичною і ідеалістичною.

Допоки я не почав активно дописувати і займатися лівої політикою і історією розмова про Українську Народну Республіку лівими була майже табуйована, проходили святкування "жовтневої революції", знання щодо кооперативного і лівого руху в Україні були мінімальними, а орієнтиром були — західні і російські ліві. Я радий бачити який неймовірний прогрес в цьому плані стався за останні роки, і сподіваюсь далі докладатися до теми.

Одночасно, я радий бачити підписників з поміркованих правих, націонал-демократів, лібералів та націоналістів. Це не те місце, де "ліберал" буде звучати як пейоратив чи образа. Це — хороша взаємодія і розвиток громадянського суспільства. Цей канал має особливу любов і повагу до покоління націонал-демократів, що вийшли з дисидентського руху, до Народного Руху України, до профспілкових активістів і до правозахисників, завдяки яким Україна наразі — не Білорусь.

Я дотримуюсь соціал-демократичних позицій, і вважаю, що ми всі повинні працювати на забезпечення загального блага, повинні брати на себе більше відповідальності, в першу чергу за себе, і обмежувати пориви експлуатації і егоїзму, що домінують в суспільстві. Я прихильник держави загального добробуту, планово-індикативної економіки і кооперативного ринку — позицій, доволі традиційних для українського руху — схожі або ідентичні тим, що висловлювали Шевченко, Франко, Петлюра та Винниченко, Шаповал, Багряний, Боровець, Кук, Полтава, Дзюба і Бадзьо, та інші.

Я вважаю за необхідним введення стелі багатства, в районі 100 мільйонів гривень. Надбагатство створює перепони до вільної демократичної конкуренції і створює несумісний з демократією баланс сил. Окрім того, не додає людині значно до щастя (людина, що має 50 мільйонів менше покращить своє життя і щастя від нього, якщо отримає ще 50 мільйонів. Людина, яка немає нічого, і отримає десять тисяч буде мати можливість набагато сильніше змінити своє життя на краще і стати щасливішим), так само надбгатство морально шкодить і людини, і спільноті, в якій людина знаходиться, роз'єднує цю спільноту і протиставляє її на класи багатих і бідних.

Я підтримую рівність прав, вибору життєвого шляху, тощо. Будь-які спроби перенести в Україну західну боротьбу з "воук" та інші охоти на відьом, цькування "не таких як всі" я вважаю принизливим до громадянського духу і свідомості, і загалом ницістю.

Вважаю нашу національну державу найбільшим досягненням, яке на жаль, захоплено олігархічною владою. Вважаю, нам треба розвивати українську та кримськотатарську та інші культури і нарешті займатися розвитком просторів культур народів України, а не українізацією лише на папері.

Вважаю основною проблемою теперішнього часу — бідність і олігархію, і прикладаю всі сили для боротьби з цими двома золами України. Але для того, щоб їх побороти, громадяни повинні переосмислити себе як спільність, як народ (як страшне слово — нація), і нарешті перестати мати хату скраю. Я друг кожного, хто бореться проти бідності і олігархії, та поважає базові права інших людей.

В принципі, це основне. В каналі більшість постів не втрачає актуальності — так як вони історичні. Я рідко повторююсь, тому завжди має сенс пролистувати канал і читати матеріали аж з дня створення — там особливо багато документів і цікавостей з історії УНР та діаспорської Української Революційно-Демократичної Партії Багряного.

УГВР — демократична фракція ОУН/УПА в еміграції випустило ряд критики Багряного — багато за що — за диктаторство, за емігранщину без підпори в України, за одночасно недостатню революційність і соціалізм. На що Іван Багряний випустив відповідь. Цитую.



«Що це за такі найпоступовіші демо­крати-(неемігранти)?

Як відомо, ця групка т. зв. ЗП УГВР не найліпші демократи, а не ким іншим, як недавніми найвищими провідниками ОУН(р), отими найліпшими, що керу­вали ОУН(р) під час війни й після війни, що були справжніми натхненниками й організаторами братовбивства, натхненниками терору супроти неоднодумців, а потім утекли від відповідальности перед історією під плащиком «демо­крати», очистившись ОУН(р) від себе. Хіба імена Лебедя-Рубана, Орловича і деяких інших не говорять самі за себе?

Ці герої, утікши на еміграцію так, як і всі інші, поміняли тут шкуру, як ніхто інший, і бавляться в «революційніших за всіх», бачу, навіть «керують» ще й всією Україною з редакції. Втирають очі. Це одна частина тих «революційних» демаговів, відламок колишнього проводу ОУН(р), гіршої (бо заляпані братньою кров’ю!) його частини (організатором і начальником СБ, організатором убивств, зрештою, був не зокрема, «фашист» Бандера, а уга­верівський «демократ» Лебедь-Рубан!

Друга частина цієї групи «революційних» демагогів — це ті комунізуючі елементи, що були свого часу викинуті з УРДП за марксистсько-ленінсько-сталінську ідеологію.

Ці вихідці з УРДП та ОУН зійшлись на спільній платформі боротьби за «безкласову Україну». Дивно, але факт — вони зійшлися на прокомуністичній платформі.

Чи, може, ні? Чи, може, теорія безкласового суспільства це не комуністична теорія?

(…) Дійсно, ідеологія т. зв. ЗП УГВР є сполучення більшовицько-гриньовського вчення про нацизм з майстренківським комунізмом. Причому крен зроблено в комунізм, де для яконайрадикальнішого замаскування вчорашнього «грішного місця» панів з ЗП УГВР» (р-революційна демагогія, 1952 р, Іван Багряний)

Всім привіт. Поки я на фронті, мені складно вести Республіку, зовсім нема часу писати публікації.

Республіка — соціально-прогресивний журнал, відкритий для ваших матеріалів, як статей, так і блогів. В тому числі художніх. Єдина рамка - це матеріали повинні бути політичними прогресивного спрямування.

Для подачі статті чи блога - пишіть мені, чи під цим постом.

Республіка

В Хартії воюють білоруські добровольці. За свою і нашу свободу.

Талановиті медійники Хартії записали про це сюжет. Слава Україні, Живе Беларусь!

youtu.be/bx4HVCQpOHU

Створення економіки, орієнтованої на загальне благо, вимагає фундаментальних змін у нашому розумінні створення цінності, структурі відносин між державним і приватним секторами та вимірюванні економічного успіху.

Нова лекція Маріанни Маццукато, всесвітньо відомої економістки.

https://www.youtube.com/watch?v=O2kHmVcoehY

У вигляді статті: https://open.substack.com/pub/marianamazzucato/p/directing-economic-growth-a-common

Маццукато, одна з напевно найвідоміших прихильниць теорій «республіканства» і «комунітаризму», тобто ідеї, що ми повинні будувати суспільство засноване на громадському обовʼязку і досягненню загального блага, на противагу колективному егоїзму.

Її стаття йде в філософію, етику, релігію, для того щоб пояснити, чому нам потрібна економіка націлена на загальне благо, як нам повернути мораль і дирекцію, взаємоповагу і співпрацю в наше суспільство, і як, іншого варіанту для процвітання в нас нема. Я дуже рекомендую.

Вона ж посилається і на одного з моїх улюблених політичних теоретиків — Сандела, інтервʼю з яким я публікував тут.

Отже, моє бачення «Економіки спільного блага» передусім полягає у трансформації самого розуміння блага в економіці — від спроб виправляти економіку до перетворення створення економіки цілі: як нам перестати лише «лагодити» і почати формувати, ставити сміливі цілі й дбати так само про те як так само як і про те що

Це критично вимагає пам’ятати, що ми маємо свободу дії. В економіці немає нічого наперед визначеного — це результат наших виборів і взаємин. Феноменальна книга Карла Поланьї «Велика трансформація» показала, що сам «вільний ринок» був насильно створений — тож питання в тому який саме ринок ми хочемо, і як зробити так, щоб спосіб управління всіма економічними організаціями — у державному, приватному та громадянському секторах — був осмисленим і мав сенс.

Спільне благо має прокласти шлях до нового набору засад, які ставлять добробут людей і планети в центр економічної діяльності, а не на її узбіччя. Щоб моральні настанови вказували напрям, у якому ми справді хочемо рухатися (що), і допомагали нам вибудовувати такі людські взаємини, які зроблять цей рух можливим (як).

Маццукато

Каутський показує, як війна і внутрішні потрясіння, зміщення соціальних і економічних сил тісно пов'язані між собою. У той момент, коли війна охоплює все суспільство, коли вона є чимось більшим, ніж просто кабінетна війна і війна найманців, залучені народні маси в тій чи іншій, часто мінливій, соціально і політично не завжди рівноцінній формі домагаються змін у формах внутрішнього правління. Соціальні та політичні процеси змін, які зазвичай охоплюють цілі континенти, часто самі по собі, хоч і несвідомо та, здавалося б, випадково, є причинами, що спричиняють військовий конфлікт, але під час війни вони набувають незвичайної інтенсивності, дають видимі та тривалі результати. Було б бажано, щоб Каутський, доповнюючи створену ним картину, включив до свого розгляду також ті війни, які як кабінетні та наймані війни лише опосередковано зачіпають соціальні порядки і тому, очевидно, належать до іншого порядку. Це доповнення було б бажаним не тільки з міркувань повноти. Воно могло б показати, що війни не одні й ті самі, що війни відбуваються в різних соціальних сферах і за певних обставин можуть відбуватися виключно в ізольованій верхній зоні соціального порядку, звідки решта соціальної структури не діє, а лише страждає.

Однак важливим є усвідомлення того, що війна, коли вона охоплює маси і стає народною війною, є не тільки елементом сатанинського руйнування, але й революційним фактором особливого роду. У народній війні прості люди також навчаються мистецтву володіння зброєю, від якого вони часто позбавлені через соціальний порядок у мирний час — більше того, вони навчаються мистецтву ведення бою та мистецтву організації. Звичні соціальні оцінки руйнуються, парії нижчих верств, які сьогодні ще зневажаються, завтра стають героями поля бою, без яких ніхто не може обійтися. У народній війні, як чітко показує Каутський, з'являються перші ознаки зміненої самосвідомості нижчих верств, солдат знає, що він і йому подібні потрібні. Якщо війна триває деякий час, перевага вищих верств у збройних силах швидко зникає. Формації мирних армій, наскільки вони існували, тануть, кваліфіковані та досвідчені командири швидко зникають, і все швидше на поля бою просуваються люди з поля бою, селяни, ремісники та робітники, які займають нижчі, середні і, зрештою, вищі командні посади. Такі потрясіння соціальної структури іноді тимчасово скасовуються після укладення миру, особливо після переможного миру. Дослідження прусських воєн за свободу могло б це чітко продемонструвати. Отже, війна з точки зору її соціальних наслідків аж ніяк не завжди є однозначною, вона не є суто революційною, як, можливо, вважав ще Пауль Ленш, вона також не є суто контрреволюційною, як її зображує поширена думка в робітничому русі. Існує важлива різниця між народною війною з масовими арміями і загальним призовом на військову службу, з одного боку, і кабінетним війною з найманими або професійними арміями, з іншого. Крім того, соціальні наслідки війни залежать від її тривалості, інтенсивності зіткнення та сили її кривавих наслідків. Загалом, війну не можна однозначно оцінити ні з соціального, ні з морального погляду, і її не можна ні героїзувати, ні сентименталізувати, ні романтизувати, ні намагатися відмахнутися від неї простими висловлюваннями про огиду. Якщо соціалістична теорія взагалі має сенс, то вона повинна зобов'язувати до пізнавального проникнення в соціальну реальність без емоційних прикрас, і це потрібно робити заново в кожному новому випадку. Вже сьогодні можна сказати, що перший том Каутського містить такі результати, хоча вони ще не сформульовані чітко і остаточно і, ймовірно, будуть наведені лише в кінці всього твору в каталозі окреслених результатів. Але вже сьогодні можна констатувати, що Каутський у своїх дослідженнях у першому томі взявся за той загальноприйнятий пацифізм, який у великих рішеннях останніх двох десятиліть поставив робітництво в стан повної безпорадності та безсилості. Ми нагадуємо, що ані Маркс, ані Енгельс, ані Лассаль, ані Бебель не були пацифістами, але вони також не були мілітаристами, не були кровопивцями чи проповідниками сліз.

Прогресивні рухи будуються на солідарності, а міцні і сильні суспільнства на взаємозв'язках. Тому хочу поділитися каналами, які я читаю і рекомендую.

Найбільш активними серед лівого руху є анархісти. Багато з яких пішли на фронт, захищати український народ, інші ж організовують групи взаємодопомоги, як САД, а також Колективи Солідарності. Воюють за Україну і прогресивні білоруси, от як шытпост і воля, вмілого і талановитого білоруського анархіста.

Анархістський журнал "Низовина" і "Чорнозем", що підкреслюють свою тяглість з українською історією, ідеалами Франка і Драгоманова, представляючи унікальні погляди і українське лібертарне бачення. Растаман і порожнеча — персональний блог українського анархіста, який збирається йти у військо. Також зелені анархісти з екоплатформи

Постмодерн і меми на каналі Рубероїда. Також анархістський канал з мемами Анархістські меми.

Соціал-демократичні канали, починаючи з мого близького друга з Хартії, Влада, Драгоманщина, канали центристських лівих СД-Платформи і Прогресильних.

Неймовірно цікавий канал Наші 1920-ті, про покоління, що підіймало Україну в умовах окупації, і через мистецтво створювало нас як народ.

Канал Трудові Ініціативи — боротьба за трудові права українців, та канал Юрія Левченко — політика, що виступає за ідеал Соціально справедливої України. Зі схожою тематикою існує і канал активіста Соціального Руху, юриста трудового права Віталія Дудіна.

Будучи доволі близьким до націонал-демократії, я читаю і канал Народного Руху, Рухаємося до перемоги

Серед більш радикальних каналів, є націонал-комуністичне видання Вперед та українські троцькісти УСЛ, та марксистський "Марксизм і історія".

Доволі близькими за настроєм до мене є соціально налаштовані ліберали з руху Вольт — українська єврооптимістична молодь.

Я не знаю, чи існує ще Чорний Комітет, ліві націонал-демократи і націоналісти, але їх член Тицький, зараз офіцер ЗСУ, все ще дописує на фейсбуці і є неймовірною і важливою для руху людиною.

Також цікавим націоналістичним каналом є Воля Народам, що пише про історію УПА

Цікаві політичні аналізи публікує ПолітКраїна

Зелені рухи Екодія і Розвій не ведуть телеграми, натомість існують в інших соцмережах.

На фейсбуці економічну аналітику пише політекономістка Юлія Юрченко.

Журнал Нігіліст публікує важливі критичні матеріали загалом ліво-опозиційного спрямування.

Важливими також є феміністичні рухи, і на мою суб'єктивну думку, неймовірні і супер ефективні Білкіс, теж існують за межами телеграму.

І звичайно аналітичний центр "Цедос"

Не згадував ліві мем-канали, бо їх надто багато і вони локальні. Написав список з пам'яті, до нього можна дописувати і дописувати. І добре, що все більше з'являється цікавих прогресивних, лівих, соціально орієнтованих і демократичних матеріалів, і розвивається як інтелектуальний, так і просто соціальний простір.

Пишіть канали, які я забув, в коментарі)

24.10. Сучасна війна і дрони: що треба знати, щоб вижити

🇺🇦 Останнім часом, ворог все більше обстрілює українські міста. Майже кожної ночі, кожен із нас, з тривогою спостерігає за повідомленнями про рої дронів.

🪖Учасник бойових дій, пілот сил безпілотних систем, з позивним Гаррі проведе лекцію про БПЛА.

📣 «Вітаю! Мій позивний Гаррі, я понад рік відслужив у різних підрозділах ЗСУ як зовнішній пілот безпілотників, зокрема у складі СБС. Після поранення звільнився і тепер запрошую вас на захід, де я розповім про сучасні БПЛА, їх роль у цій війні, а також про заходи безпеки у прифронтових зонах», - каже наш гість та лектор.

❗️ Ви дізнаєтесь про найбільш поширенні типи БПЛА, їх можливості, тактику та відповідні тактики протидії їм від військових та цивільних громадян.

🌏Де? — м.Київ, Ярославська 35а.

⏰Коли? — 24 жовтня (п'ятниця), 18:00

📌 Зареєструватись

Я теж в СБС. Є що розповісти, і є що послухать

​​У вівторок буду спілкуватися з політичним теоретиком Стюартом Вайтом, одного з лідуючих мислителів т. зв. "республіканської" теорії, тобто лівої теорії, заснованій на ідеї громадського обов'язку і загального благу.

"Враховуючи визначення республіканcтва, ми побачили, що республіканець має обґрунтовані підстави турбуватися про:

(1) безпосередній вплив нерівномірного розподілу багатства на індивідуальну свободу;
(2) вплив приватного контролю над інвестиціями на народний суверенітет, політичні дебати та здатність держави досягати справжнє спільне благо (набір занепокоєнь, пов’язаних із проблемою нерівності, але не зводиться лише до неї);
(3) можливий вплив капіталістичного економічного життя на можливість та готовність громадян до політичної участі, орієнтованої на спільне благо, мораль громадян (це також пов’язане з проблемою нерівності, але не зводиться лише до неї).

Таким чином, ми майже повністю маємо підстави стверджувати, що республіканізм несумісний з будь-якою формою капіталізму типу «laissez-faire» або з сильно «неоліберальною» формою капіталізму — принаймні за розумних емпіричних припущень, що така форма капіталізму:

швидше за все, буде породжувати й підтримувати в довгостроковій перспективі високий рівень нерівності у розподілі багатства;

навряд чи сприятиме демократизації та етичному контролю інвестиційних потоків;

навряд чи спонтанно забезпечить такий баланс між працею і вільним часом, який був би сумісний з потребами республіканської політичної участі.

Водночас, ми також зазначили, що республіканство, імовірно, несумісний і з державною формою соціалізму (принаймні через ризик концентрації контролю над інвестиціями в руках політичної еліти).

Де саме між двома крайнощами — капіталізмом laissez-faire і державним соціалізмом — розташовується республіканська політична економія, потребує подальшого обговорення. Я підозрюю, що тут не існує якоїсь однозначної, чітко визначеної відповіді. Частково це пов’язано з тим, що на практиці між різними бажаними рисами республіканської політичної економії можуть виникати напруження, що змушує республіканця робити вибір на користь одних цінностей ціною інших (і цей вибір не має єдиного раціонального розв’язання).

Очевидно, у дуже загальному сенсі республіканство, схоже, вказує у напрямку певної форми соціал-демократичної економічної системи. Проте, оскільки республіканство вимагає врахування питання про те, хто контролює інвестиції та наскільки цей контроль чутливий до публічних норм, можна стверджувати, що він веде нас далі за межі тих форм «капіталізму держави добробуту», з якими зазвичай асоціюється соціал-демократія" (Стюарт Вайт, Республіканська критика капіталізму)

Пишіть в коментарі свої питання, які я включу в дискусію і інтерв'ю.

​​МІЙ НАРОД

(Магжан Жумабаєв, казаський національний поет, у перекладі Олега Гончаренка)

Інші народи, прагнучи висі безмежної,
в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.
Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,
ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!
Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,
вони намагаються загадки всі розгадати, –
приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.
А де ж наше місце – на вічнім безжурному «святі»?!
Казахи собою таки задоволені вповні:

і їсться, і п’ється, і солодко спиться на вовні.

Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?
В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.

Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, –
прикрити чинами надіються розуму вади!
А тим, хто збіднів, залишається доля печальна –
брехати і красти «на славу державного ладу».
Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.
До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.
А тих, які ще позмагатися з долею бралися,
смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.
Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.
Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!
Яка їм різниця, що під батогами народ?
Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…
Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.
Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.
Злих круків годуємо, браття, ми власною кров’ю!
Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!
Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.
Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.
Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?
Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!
У розбраті сварах, а не у величних трудах,
втопив своє серце і розум мій бідний казах.
Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,
бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.
Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!
Будителі де, які мали б казаха будити?!
Самі «грамотії»… З такими народу – погибель.
Народе, замислись – ким, як наші житимуть діти?!

Держава випускає гроші, а потім збирає податки щоб урегулювати інфляцію, розподіляти владу в суспільстві та регулювати суспільство згідно з певної моралі.

Податки не дають гроші державі, гроші держава робить сама через банки згідно наявних фізичних, реальних ресурсів. Роль податків не стільки фінансування державних програм, скільки створення відповідності між реальною кількістю ресурсів в суспільстві і кількістю грошей.

Це важливо розуміти, бо тоді лімітом для державних програм є не те, скільки ми зібрали податків, а те, скільки в нас є фабрик, заводів, крамниць, робочих рук, навчених технічно-професійних працівників і скільки ми можемо виробити.

Тоді інфляція це не коли «держава друкує гроші», а коли грошей надто більше ніж ресурсів, або коли авторитет держави підважений. Це важливі інсайти для політиків , які дозволяють не обмежувати свої сили і потенціал забобонами.

Перевернута націоналізація — ідея "громадського трасту" лівого ліберального економіста Джеймса Міда

Джеймс Мід стверджував, що суспільна власність на виробничі активи має відігравати центральну роль у «ліберально-соціалістичній» економіці. Хоча він дещо скептично ставився до того, щоб держава безпосередньо керувала окремими підприємствами чи галузями, Мід вважав, що держава повинна володіти значною часткою виробничих активів суспільства та використовувати прибутки від них для забезпечення більш рівного розподілу доходів (через виплату універсального соціального дивіденду).

Центральним елементом ліберального соціалізму Міда є ідея «Громадянського трасту»: держава набуває портфель прибуткових активів, який використовується для фінансування універсальних виплат громадянам. Мід іноді називає це «перевернутою націоналізацією», щоб підкреслити, що, на відміну від післявоєнних націоналізацій у Великій Британії, метою тут є не встановлення державного контролю над виробництвом, а отримання джерела чистого доходу і, таким чином, розширення можливостей впливу на кінцевий розподіл прибутків.

У контексті цієї дискусії Мід був рішучим противником збереження акценту на фізичному плануванні. Він безумовно вважав, що демократичний уряд має життєво важливу роль у визначенні суспільних пріоритетів у сфері економічного життя. Однак Мід відкидав думку, що це повинно набувати форми рутинного фізичного планування. Натомість планування, на його думку, має зосереджуватися на фіскальній та інституційній основі, в межах якої відбувається ринкова економічна взаємодія.

Це становило «ліберально-соціалістичну» позицію, яка, за Мідом, одночасно визнавала роль як ринку, так і держави [Meade, (1948), сс. 5–6]. Ліберальний соціалізм подається як альтернатива як соціалізму фізичного планування, так і класичному лібералізму (або, як ми сказали б сьогодні, неолібералізму) Гаєка (1944).

«Для того щоб грошова та цінова система функціонувала справедливо, — пише Мід, — необхідно досягти справедливого розподілу доходів і власності».

The Brave New Capitalists’ Paradise (новий капіталістичний рай) і як з ним боротися

Мід почав зосереджуватися на тому, які наслідки може мати автоматизація виробництва для нерівності доходів. Він стверджував, що автоматизація може призвести до зниження попиту на робочу силу, що, у свою чергу, тисне на зменшення заробітної плати та/або частки заробітної плати в національному доході [Meade, (1964), сс. 25–26].

З огляду на вже наявну нерівність у володінні капіталом, це призведе до ще більшої нерівності доходів, породжуючи жахливу перспективу того, що він влучно назвав «Райом нових відважних капіталістів» (The Brave New Capitalists’ Paradise).

«Існуватиме обмежена кількість надзвичайно заможних власників майна; частка робітників, необхідних для обслуговування надприбуткових автоматизованих галузей, буде незначною; рівень заробітної плати через це знизиться; відтак відбудеться значне розширення виробництва трудомістких товарів і послуг, що користуватимуться великим попитом серед небагатьох мульти-мульти-мультимільйонерів; ми повернемося у надсвіт зубожілого пролетаріату, дворецьких, лакеїв, кухарок та інших прислужників. Назвімо це “Раєм нових відважних капіталістів”.» [Meade, (1964), с. 33]

Мід вважає, що з цієї дилеми існує чотири виходи:

1. профспілкова корпоративна держава (така, що зараз в певному обсязі існує в Данії) — де профспілки колективно і централізовано визначають заробітні плати в ході прямих перемовин між організованим капіталом і організованою працею.

2. Фіскальний перерозподіл, проте, до якого Мід був скептичний, зазначаючи, що перерозподіляючи податки, ми не перерозподіляємо "вплив і статус", через що результативність такого підходу обмежена

3. Т. зв. "Демократія загальних власників" — значний перерозподіл капіталу і акцій, який б забезпечив кожному робітнику також і часткову власність над капіталом. Це може бути як і капіталістична економіка, де акції компаній широко і відносно рівно розподілені між усіма громадянами; або ж це може бути соціалістична кооперативна економіка, де громадяни володіють акціями лише тих підприємств, на яких працюють, в яких вони мають демократичне управління.

4. Соціалістична держава — економіка, де держава соціалізує чи націоналізує більшість економіки, або ж кооперативна економіка, в обох випадках при розподілі цих ресурсів або доходів з підприємств

Мід був прихильником третього варіанту, а скоріше навіть — змішаної капіталістичної економіки, яка завжди намагалась завдяки державним регуляціям йти до рівного розподілу капіталу. Цей принцип був закладений у програму Ліберально-демократичної партії Британії при її формуванні. Те, що політичний філософ Стюарт Вайт називає "забутим радикалізмом політичного центру"