Зараз ми маємо ситуацію, коли російськомовних значно більше, ніж цього хотіли б самі російськомовні українці: ті, хто говорить російською, не мають достатньо сили й енергії, щоб змінити свої давні звички. Але вони хочуть, щоб їхні діти розірвали це коло, щоб вільно говорили українською, писали й співали українською, досліджували українською. Це наше завдання як прогресивних сил — дати цей шанс наступним поколінням.

Здається, єдині розбіжності тут стосуються темпу — наскільки швидко має відбуватися українізація, яким має бути баланс між революційним зламом і тяглістю, як і в який спосіб зберегти суспільну єдність під час реалізації таких революційних політик тощо. Це варта уваги дискусія, і відповіді для різних людей і середовищ можуть і навіть повинні бути різними.

Інше важливе питання — запобігання формуванню протилежної мовно-політично-культурної реакційної ідентичності — тієї, яку так ретельно плекала Росія: поділ українців на «сорти», на українців «першого» і «другого» ґатунку; боротьба за кожну людину, щоб вона не потрапила в полони російської крайньо правої ідеології через таке констроювання ідентичностей. Усунення ідеї про росіян як «старших братів», які мають «учити» українців; недопущення ідеї, нав’язуваної медіа, про окрему проросійську «східну ідентичність»; і найважливіше — не знецінювати людину через мову, якою вона розмовляє.

Зараз усе частіше мова стає політичним вибором — і це абсолютно зрозуміло. Однак у цьому процесі важливо не нав’язувати цю політичну ідентичність людям, для яких мова не є політичним маркером — не ставити дорівнює між тими, хто голосує за ультраправі проросійські сили, відстоює КДБ-Церкву та інше, і ті, які розмовляють російською, і працюють на благо України. І навіть з першими треба вчитися переконувати.

У одному зі своїх виступів український дисидент В. Чорновіл казав:
«Вони хочуть розділити нас за національністю. Я нещодавно повернувся з Луганщини, де більшість говорить російською. Окрім групки партократів — усі мене розуміли! І українці, і росіяни, і україномовні, і російськомовні, й інші. Ми не повинні замикатися у своїх "національних квартирах", ми всі, хто тут живе, є народ України, і всі разом маємо будувати тут добробут і щасливе життя — для себе, для наших синів, для онуків» — такий патріотичний підхід повинен стати в центрі дискусії.

https://english.nv.ua/amp/opituvannya-kmis-radikalna-ukrajinizaciya-priynyatna-dlya-63-ukrajinciv-50549606.html?fbclid=IwRlRTSANMNi1leHRuA2FlbQIxMQABHumjcBzI7fF8MMnpGARDngA5RXbDvTpPzT0-urYXAXy7alRm-dsGfBqaDT6q_aem_Tv5haKSiTZ_czcmH3JDR6w

У 1996 р. група «Oasis» отримує нагороду «найкращий британський гурт». Виступаючи зі сцени з промовою, виконавець Oasis Ноел Галлагер заявляє: «в цій залі є як мінімум семеро людей, що дають трохи надії молодим людям у цій країні». З семи він перераховує шість музикантів і кандидата від Лейбористської партії Тоні Блера — «Тоні Блер наша людина, владу народу!»

Любити його чи ненавидіти — ніколи у лівих, і навіть більше — у політичних сил загалом — не було такої кампанії, ні до, ні після. Змога передати настрій епохи, вловити символізм, ідентичність і бажання людей в моменті, і створити з цього щось, направлене в майбутнє — неймовірна задача для будь-якої політичної кампанії.

Прикріпляю невеличку документалку, як у Лейбор це вийшло.

https://youtu.be/_32q-dhUito?si=JJbwNNRXo7fC-iFB

18 мандатів на виборах у Чехії здобули лівоцентристські Пірати. Вони вітають всіх, і пишуть: «SPD (ультраправі) переможені, Комуністи в парламент не пройшли. Дякую всім!»

З 18 депутатів-піратів, 15 — жінки. Приєднуюсь до привітань🏴‍☠️🇨🇿

Приходьте, цікаво послухати!

💬 08.10 Як вибудувати солідарність з Україною серед західних лівих?

❓Чому частина західних лівих досі скептично ставиться до України?
❓Який образ України викликає симпатію та довіру серед європейських лівих — а який, навпаки, відштовхує?

🧐 В останні часи українські активіст_ки все активніше шукають мову, якою можна говорити з європейськими лівими: не лише про нерівність, соціальну політику, права працівників і боротьбу проти неоліберальних реформ, але й про війну. Втім, цей діалог часто ускладнюють стереотипи, різниця між історичними досвідами та викривлене сприйняття України. Як подолати ці бар’єри та збудувати справжню солідарність — про це поговоримо на лекції.

📅 Коли: 08.10 о 19:00

💻 Де м. Київ, вул. Ярославська 35

🧑‍🏫 Лектор: Михайло Мустафін — активіст «Соціального Руху» та Ukrainische Linke Initiative у Німеччині

Форма для реєстрації

Є можливість підключитись онлайн за умови попередньої реєстрації за посиланням!

Сьогодні дізнався, що перманентно поселився в головах російських лівих пропагандистів, що не дивно — українська історія страшна для росіян, ще більше її лякаються нібито «ліві» росіяни — прихильники або ж то Леніна, або Зюганова, або ж Мозгового.

​​Легалізм, протистояння фашизму, та політична нейтральність в умовах фашизму — як рефлексували прихід нацизму німецькі соціал-демократи.

Приводжу текст Міерендорфа 1933-го року, одного з головних теоретиків ліберально-соціалістичного (також кажуть — республікансько-соціалістичного чи неоревізіоністського) крила Німецької соціал-демократії

"Вірна своїм інтелектуальним традиціям, соціал-демократія прагнула зрозуміти наступ фашизму із соціологічної перспективи. Вона усвідомлювала дрібнобуржуазний і сільський характер цього руху й розуміла, що економічна загроза та соціальні потрясіння, які вразили середній клас і сільське населення, породили щось політично нове — а саме фашизм, — що не мав місця у традиційних марксистських прогнозах. Вона відкидала все явище фашизму як ірраціональне — феномен, який є водночас беззмістовним і незначущим. У своєму захисті від цього руху, який умів поєднувати романтизм своєї ідейної сфери з найжорсткішими засобами, соціал-демократія опинилася у конфлікті між ідеологією та практикою, з якого не змогла вибратися.

Як демократична партія, соціал-демократія сформувала своє уявлення про політичний лад, спираючись на західні демократії Англії та Франції. Унаслідок цього вона зазнала сильного впливу буржуазно-ліберальних ідей правової держави й тому легко та охоче, принаймні що стосується впливового правого крила цієї партії, не помічала буржуазного класового характеру цієї західної демократії. Це спричинило опозицію всередині її власних рядів — опозицію, яка була не менш нереалістичною й навіть більш догматичною, що, правильно розуміючи цю класову структуру, повністю відкидала демократію або ж ставилася до неї з безплідною байдужістю.

Проте керівництво соціал-демократії трималося принципу правової держави, можливого й бажаного лише за стабільного розподілу класових сил. Воно перебільшувало та закріплювало свої тези про поділ влад і формальну рівність перед законом, добровільно визнавало обмеження, які саме ця правова держава накладала на політичну боротьбу, дотримувалося їх сумлінно й навіть педантично — і тим самим значно звужувало можливості та перспективи власної політичної боротьби. Це самообмеження призвело до слабкості й зрештою — до безсилля, адже противниками соціал-демократії були вже не стільки буржуазні партії старої школи, скільки радикальні партії більшовицького та фашистського типу.

Обидва крила радикалізму боролися одне з одним на смерть, але їх об’єднувало спільне — відкидання конституційної демократії, непохитна віра у своє єдине та повне право на владу, а також безкомпромісна рішучість, що не зупинялася перед жодними встановленими законом правилами політичної боротьби. Проти таких супротивників боротися було важко; сили були нерівні, особливо тоді, коли власна воля до влади та її використання була ослаблена ідеологічними й темпераментними стримуваннями.

Конституційна держава й демократична конституція таким чином стали не захисним щитом, а сковуючим ланцюгом, тоді як радикальний опонент, який внутрішньо звільнився від усіх цих обмежень, міг з найбільшою свободою застосовувати всі методи й мистецтво наступальної боротьби. Це призвело до парадоксального результату: фашистський радикалізм, що за своєю природою є смертельним ворогом демократичного народовладдя, краще й ефективніше, ніж будь-яка партія, віддана демократії, зрозумів найелементарніше мистецтво демократії — керування громадською думкою та спрямування мас.

Пропаганда, невід’ємний елемент демократії, таким чином стала головною зброєю фашистського наступу проти демократії. Самі демократи — соціал-демократи та інші — залишалися замкненими в межах своїх «правил гри», метафізували право й у дусі справжньої ліберальної моралі зневажали насильство як захисний метод".

Мієрендорф, травень 1933 року

Дякую Стефану з ФЕС за надання тексту.

Наш полк вже майже бригада. Радий бути його частиною. Рекомендую послухати нове інтервʼю від нашого командира

https://m.youtube.com/watch?si=qE8uJlb5wcXgNcp-&v=yrcx9bB90IY&feature=youtu.be

Мої друзі роблять гру — вона виглядає неймовірно. Кому таке цікаво, підписуйтесь

Хочу поділитися цим постом лівого активіста з Німеччини. Загалом в нього цікавий канал, але в цьому випадку цікавіше вийшла дискусія в коментарях — справді, з документами, цитатами, допитами, і іншими матеріалами, які підтверджують наявність все-таки сильного ліво-реформістського крила ОУН і УПА, і причетність до цього крила Василя Кука (що доволі очевидно тим, хто вивчає тему)

Такі дискусії дуже корисні, а тема важлива для України, але маловідома, у лівих вона викликає страх і відразу, а ті праві, що в курсі, намагаються від ОУН і УПА відсторонитися, як від неправильних.

Як же я обожнюю Донбас.

Радий, що в нас зростає національна ідентичність. Я вважаю, що міцну і справедливу громадянську ідентичність можна побудувати лише на основі націй — «я кримський татарин, громадян України — своєї країни», захистом і плеканням цих спільнот, і подоланням цього конфлікту ідентичності на користь такій єрархії.

Взагалі, хороша статистика і динаміка.

Слід зауважити, що на старості років у травні 1991 р. В. Кук заявив, що він не підписував того листа, а його надсилання — справа рук КДБ. Проте існує думка, що у той час (у 1990-х) на нього тиснув суспільний вантаж глорифікації особи С. Бандери в Україні та комплекс провини за надто активну співпрацю з радянським режимом після арешту та за свій «Відкритий Лист до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном»: від 1960 р.

Знайшов цей матеріал @ManyTax