Оце днями читав сторінку української Вікіпедії про Фердинанда Оссендовського і в рубриці "Бібліографія" (вкрай бідній, між іншим) помічаю вказівку на статтю в журналі National Geographic Polska за 2005 рік, номер 1. Аж тут я такий "Йобчики-горобчики, так у мене є цей журнал!" 🤯 Знайшов, відкрив - і справді! - там стаття про подорож Оссендовського по Монголії, та ще й з короткою біографічною довідкою.
А наступна стаття в тому ж таки номері журналу - про Помаранчеву революцію, яка ознаменувала собою "народження громадянського суспільства в Україні".
А взагалі комусь цікаво, звідки в мене взявся рандомний номер журналу Нешнл Джеоґрефік? 🙃
А наступна стаття в тому ж таки номері журналу - про Помаранчеву революцію, яка ознаменувала собою "народження громадянського суспільства в Україні".
А взагалі комусь цікаво, звідки в мене взявся рандомний номер журналу Нешнл Джеоґрефік? 🙃
🔥7❤4
Чи можна читати одну (!) сторінку понад півтори години?
Так, і то ще навіть непоганий темп, якщо це рахункова книга витрат францисканського монастиря в Замості за 1680 рік. Звідки можна дізнатися, що послуги інтроліґатора коштували в рази дорожче, ніж слюсаря, а імбир монахи купували так само часто, як звичайний перець.
А найіронічніше, що це не робота навіть. Таке буває, якщо маєш друга в докторантурі в Кембриджі, і він тобі пише ввечері "Не хочеш трохи побавитися в палеографію?" І от ви вже зідзвонюєтеся в телеграмі по відеозв'язку і розчитуєте рукописний документ з архіву князів Чорторийських.
А хтось вечорами ходить пити пиво. Принаймні я про таке чув 🥲
Пост скриптум: це ж оригінал лежить десь в архіві, натомість з нього зробили мікрофільм, потім цей кадр мікрофільму був виведений на екран спеціальної машини для їх перегляду, тоді лиш друг сфотографував той екран, запустив фото на своєму лептопі в Британії, тоді розшерив дисплей по відеодзвінку і вже тоді лиш я побачив це фото на своєму моніторі 🤯
Так, і то ще навіть непоганий темп, якщо це рахункова книга витрат францисканського монастиря в Замості за 1680 рік. Звідки можна дізнатися, що послуги інтроліґатора коштували в рази дорожче, ніж слюсаря, а імбир монахи купували так само часто, як звичайний перець.
А найіронічніше, що це не робота навіть. Таке буває, якщо маєш друга в докторантурі в Кембриджі, і він тобі пише ввечері "Не хочеш трохи побавитися в палеографію?" І от ви вже зідзвонюєтеся в телеграмі по відеозв'язку і розчитуєте рукописний документ з архіву князів Чорторийських.
А хтось вечорами ходить пити пиво. Принаймні я про таке чув 🥲
Пост скриптум: це ж оригінал лежить десь в архіві, натомість з нього зробили мікрофільм, потім цей кадр мікрофільму був виведений на екран спеціальної машини для їх перегляду, тоді лиш друг сфотографував той екран, запустив фото на своєму лептопі в Британії, тоді розшерив дисплей по відеодзвінку і вже тоді лиш я побачив це фото на своєму моніторі 🤯
🔥11
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Нестримне і спонтанне бажання читати Гемінвея 📖
Відколи десь у 2017-му чи 2018-му придбав цю книгу, ось вперше її розкриваю, адже весь цей час вона була запакована і наче музейний експонат стояла на полиці. Прийшов час це виправити.
І сонце сходить ☀️
#inprogress
Відколи десь у 2017-му чи 2018-му придбав цю книгу, ось вперше її розкриваю, адже весь цей час вона була запакована і наче музейний експонат стояла на полиці. Прийшов час це виправити.
І сонце сходить ☀️
#inprogress
👍5
#inprogress
Дуже доречно до сьогоднішнього дня і моєї спонтанної поїздки у Шпанів:
"Дрозофіла над томом Канта", Анатолій Дністровий
Дуже доречно до сьогоднішнього дня і моєї спонтанної поїздки у Шпанів:
"Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер'єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані."
"Дрозофіла над томом Канта", Анатолій Дністровий
🔥7
Отримав у подарунок від дорогого друга рідкісну та знакову для мене книгу - мемуари "На непевному ґрунті" українського діаспорного письменника Федора Одрача (Шоломицького). Він народився на Поліссі, й у цій книзі не раз згадує про землі мого власного дитинства - Ковель та околиці. А також і про польський Білосток, де я жив у 2016-2017 роках. Погодьтеся, читати в книзі про добре знайомі локації - це завжди захопливо!
Між іншим, це - перше (і єдине) видання цих спогадів, що з'явилося в Торонто в 1962 році. І воно таке прекрасне в своїй простоті - формат, шрифт, запах паперу... Обожнюю діаспорні українські видання.
#новікниги
Між іншим, це - перше (і єдине) видання цих спогадів, що з'явилося в Торонто в 1962 році. І воно таке прекрасне в своїй простоті - формат, шрифт, запах паперу... Обожнюю діаспорні українські видання.
#новікниги
❤8
Ліна Костенко - "Записки українського самашедшого"
Важкий рік. Високосний. Рік, позначений печаллю непоправних втрат. Лише за ці кілька місяців з початку травня померло шестеро людей, і то яких! Джеймс Мейс, американець, якого покликали наші мертві. Микола Вінграновський, дивовижний поет, без якого в українській поезії утворилася чорна діра. Яцек Куронь, етичний камертон Польщі, до якого прислухалися всі. Кость Степанков, актор магічної вроди і таланту. Чеслав Мілош, польський поет, нобеліант, діагностик "поневоленого розуму". Франсуаза Саґан, чарівна травесті французької прози, яка свого часу у свої вісімнадцять років написала книгу таких сексуальних досліджень, куди теперішній кошкалді.
Словом, "Witaj, smutku".
❤4
#прочитане
Готую для вас допис зі своїми рефлексіями навколо роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого", перечитую виділені цитати і знову так гірко стає за все, що прожите, пережите, непоправно втрачене і безповоротно забуте. І сум цей виходить далеко за межі друкованих чотирьохсот сторінок між двома цупкими прямокутниками картону. На нього накладається все те, що сталося після 2004-го в тексті та 2010-го, коли текст цей опубліковано.
А все воно болить, як свіже. Однаково.
Готую для вас допис зі своїми рефлексіями навколо роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого", перечитую виділені цитати і знову так гірко стає за все, що прожите, пережите, непоправно втрачене і безповоротно забуте. І сум цей виходить далеко за межі друкованих чотирьохсот сторінок між двома цупкими прямокутниками картону. На нього накладається все те, що сталося після 2004-го в тексті та 2010-го, коли текст цей опубліковано.
А все воно болить, як свіже. Однаково.
🔥7
В році 365 днів, а цьогоріч - узагалі 366. Переважно я живу так, що за ними - числами, днями тижня - не слідкую.
Сьогодні ранком, десь о п'ятій, лягаючи в ліжко спати, вирішив ввімкнути якийсь фільм. Тож у браузері навмання клацнув вкладку, а там у мене відкрито сторінок із двадцять із різними фільмами, відколи тиждень тому я шукав щось собі цікаве глянути на ніч і не позакривав їх. І таким ось чином ввімкнув фільм "Друга двадцять дві". Заснув на середині та вже вдень ось ввімкнув і додивився. А тоді потягнувся за телефоном.
І тільки тоді до мене дійшло, який сьогодні день. Другий місяць, двадцять другий день.
"2:22" на екрані - 02.22 на календарі.
Повірте, я теж скептик. Проте ймовірність такого збігу - це щонайбільше 1 до 365.
І це за умови, що я взагалі мав би чіткий намір колись подивитися саме цей фільм.
Сьогодні ранком, десь о п'ятій, лягаючи в ліжко спати, вирішив ввімкнути якийсь фільм. Тож у браузері навмання клацнув вкладку, а там у мене відкрито сторінок із двадцять із різними фільмами, відколи тиждень тому я шукав щось собі цікаве глянути на ніч і не позакривав їх. І таким ось чином ввімкнув фільм "Друга двадцять дві". Заснув на середині та вже вдень ось ввімкнув і додивився. А тоді потягнувся за телефоном.
І тільки тоді до мене дійшло, який сьогодні день. Другий місяць, двадцять другий день.
"2:22" на екрані - 02.22 на календарі.
Повірте, я теж скептик. Проте ймовірність такого збігу - це щонайбільше 1 до 365.
І це за умови, що я взагалі мав би чіткий намір колись подивитися саме цей фільм.
😁3
Два роки з дня повномасштабного вторгнення русні.
Я погано пам'ятаю, власне, цей день - 24 лютого 2022 року. Прокинувся десь о п'ятій ранку, але ні - не від звуків обстрілів чи сирен. Не передчуваючи абсолютно нічого, я потягнувся за телефоном, щоб повалятися в ліжку та позалипати в меми. І тут - з усіх каналів телеграму сиплються повідомлення про бомбардування, вторгнення піхоти і перші відео боїв. Шок.
Так, це був шок. Адже я до останнього вірив, що всі ці "учєнія" поблизу кордону з Україною - це бряцання зброєю, психологічна атака, щоб змусити наші владні кола до якихось чергових поступок.
Найбільше соромно за те, що я - як історик - якраз таки мусив би передчувати оце повторення історії, битви з ненажерливим сусідом, які випадають на долю чи не кожного покоління українців. Натомість я повівся як якийсь палеонтолог: видлубуючи з пісочку з-під ніг скам'янілі зуби динозавра, аж ніяк не переймався тим, що десь поряд може бути справжній живий тиранозавр, готовий до нападу. Адже, вони вже давно вимерли. Так і історія - начебто давно відійшла у небуття, та стикатися з нею можна тільки в архівах.
Проте я добре запам'ятав день напередодні.
Двадцять третього числа тоді ще просто звичайного лютого під впливом праведного гніву я написав рецензію на роман одного з молодих, проте вже відомих українських письменників, який виявився кінченим любителем Дугіна. Ідею для свого роману він узяв зі статті в кацапському журналі, яку на початку пандемії написав цей ідеолог русскава міра. Повірити не міг, що цього доти ніхто не зауважив. (Update: І досі ніхто про це не заговорив, а пісатєль викотив новий роман - вже про українського військового. Підлота добре відчуває потреби ринку).
І в той день я мав зустріч із подругою, тож і поїхав до Володимира, як домовлялися. Погода була дуже паскудна, лив дощ, а я картав себе, що треба було одягатися тепліше. І от, сидячи за столиком біля вікна у піцерії, розмовляючи про все на світі, в якийсь момент я поглянув за вікно, а там по вулиці проїжджав тягач із гаубицею. Так дивно було бачити здоровенну військову махину на вулиці безтурботного міста, де повільно проїжджали автівки з ввімкненими двірниками, на зупинці стояли люди й чекали маршрутку, тупцяючи від холоду. І тут - гаубиця. Напевно, та картина дуже мене вразила, протревезила. Принаймні той момент мені здається першим щирим виявом страху й неконтрольованої тривоги. Хоча розум і намагався переконати, що то тільки якісь міри безпеки на фоні російського стояння на кордоні, а не приготування до захисту від вторгнення. Вірити в то не хотілося. Але ту гаубицю серед вулиці я запам'ятаю до кінця.
І ось уже минає два роки, в якомусь розумінні найбільш насичені подіями, усвідомленого життя на фоні реальних смертей, одноденного тривання і неможливості планувати хоча б на місяць уперед; а з іншого боку - два роки застиглого часу, безперервного лютого 22-го року, які наче випали зі справжнього життя, хоч і були чи не найбільш реальними в ньому.
І, на жаль, кінця-краю цьому лютому не видно.
Безперечно, я вірю в перемогу, більше того - знаю, що вона буде. Але не знаю, коли та якою ціною. Десь у мені утвердилося переконання, що цієї перемоги сам я, на жаль, не побачу, хоча, можливо, свій скромний вклад у неї внесу. Але, може, це і на краще, бо не можу уявити собі святкування цього дня в світі, де немає вже Сергія Заїковського, Влада Войтовича, Івана Кузьмінського, Миколи Мялковського і ще тисяч і тисяч інших, чиїх імен я не знаю. День перемоги, як на мене, стане тим днем, коли полеглих знайомих, друзів і рідних стануть оплакувати по-справжньому ті, хто залишився, - щиро і нестримно, без потреби зціплювати зуби і їбашити далі, волонтерити, донатити і триматися, перш за все триматися і не розкисати.
А доти - тримаймося. Перемога буде.
Я погано пам'ятаю, власне, цей день - 24 лютого 2022 року. Прокинувся десь о п'ятій ранку, але ні - не від звуків обстрілів чи сирен. Не передчуваючи абсолютно нічого, я потягнувся за телефоном, щоб повалятися в ліжку та позалипати в меми. І тут - з усіх каналів телеграму сиплються повідомлення про бомбардування, вторгнення піхоти і перші відео боїв. Шок.
Так, це був шок. Адже я до останнього вірив, що всі ці "учєнія" поблизу кордону з Україною - це бряцання зброєю, психологічна атака, щоб змусити наші владні кола до якихось чергових поступок.
Найбільше соромно за те, що я - як історик - якраз таки мусив би передчувати оце повторення історії, битви з ненажерливим сусідом, які випадають на долю чи не кожного покоління українців. Натомість я повівся як якийсь палеонтолог: видлубуючи з пісочку з-під ніг скам'янілі зуби динозавра, аж ніяк не переймався тим, що десь поряд може бути справжній живий тиранозавр, готовий до нападу. Адже, вони вже давно вимерли. Так і історія - начебто давно відійшла у небуття, та стикатися з нею можна тільки в архівах.
Проте я добре запам'ятав день напередодні.
Двадцять третього числа тоді ще просто звичайного лютого під впливом праведного гніву я написав рецензію на роман одного з молодих, проте вже відомих українських письменників, який виявився кінченим любителем Дугіна. Ідею для свого роману він узяв зі статті в кацапському журналі, яку на початку пандемії написав цей ідеолог русскава міра. Повірити не міг, що цього доти ніхто не зауважив. (Update: І досі ніхто про це не заговорив, а пісатєль викотив новий роман - вже про українського військового. Підлота добре відчуває потреби ринку).
І в той день я мав зустріч із подругою, тож і поїхав до Володимира, як домовлялися. Погода була дуже паскудна, лив дощ, а я картав себе, що треба було одягатися тепліше. І от, сидячи за столиком біля вікна у піцерії, розмовляючи про все на світі, в якийсь момент я поглянув за вікно, а там по вулиці проїжджав тягач із гаубицею. Так дивно було бачити здоровенну військову махину на вулиці безтурботного міста, де повільно проїжджали автівки з ввімкненими двірниками, на зупинці стояли люди й чекали маршрутку, тупцяючи від холоду. І тут - гаубиця. Напевно, та картина дуже мене вразила, протревезила. Принаймні той момент мені здається першим щирим виявом страху й неконтрольованої тривоги. Хоча розум і намагався переконати, що то тільки якісь міри безпеки на фоні російського стояння на кордоні, а не приготування до захисту від вторгнення. Вірити в то не хотілося. Але ту гаубицю серед вулиці я запам'ятаю до кінця.
І ось уже минає два роки, в якомусь розумінні найбільш насичені подіями, усвідомленого життя на фоні реальних смертей, одноденного тривання і неможливості планувати хоча б на місяць уперед; а з іншого боку - два роки застиглого часу, безперервного лютого 22-го року, які наче випали зі справжнього життя, хоч і були чи не найбільш реальними в ньому.
І, на жаль, кінця-краю цьому лютому не видно.
Безперечно, я вірю в перемогу, більше того - знаю, що вона буде. Але не знаю, коли та якою ціною. Десь у мені утвердилося переконання, що цієї перемоги сам я, на жаль, не побачу, хоча, можливо, свій скромний вклад у неї внесу. Але, може, це і на краще, бо не можу уявити собі святкування цього дня в світі, де немає вже Сергія Заїковського, Влада Войтовича, Івана Кузьмінського, Миколи Мялковського і ще тисяч і тисяч інших, чиїх імен я не знаю. День перемоги, як на мене, стане тим днем, коли полеглих знайомих, друзів і рідних стануть оплакувати по-справжньому ті, хто залишився, - щиро і нестримно, без потреби зціплювати зуби і їбашити далі, волонтерити, донатити і триматися, перш за все триматися і не розкисати.
А доти - тримаймося. Перемога буде.
🔥5💔5🤗2
⸙ Index Librorum ⸙
Відкриття п'ятого Art Forum Музею сучасного українського мистецтва Корсаків "Космогонія: ключ до коду майбутнього". Перший спікер (онлайн) - Василь Шевцов (доцент ДНУ, м. Дніпро): "Біла раса вимирає..." (Нє, ну наче і так, але.. 🤔)
Майже не слухаю, але вихоплюю окремі фрази, *в зірочках подаю свій коментар* (УВАГА! ВИРВАНО З КОНТЕКСТУ):
- Ви думаєте, що в природі немає свого інтернету, до якого підключено все живе?
- ...лопата - продовження моєї руки
- ...і створив Бог карася за образом і подобою своєю
- От ми проектуємо космічні апарати, збираємося колонізувати Марс... А хто нам сказав, що там нема життя, що території в космосі не поділені?
- Якщо в Нью-Йорку на три дні пропаде світло та інтернет, то табуни нічого не вміючих людей розграбують супермаркети і почнуть їсти одне одного.
*далі було щось про одвічну боротьбу за життєвий простір, цілком в дусі риторики про Lebensraum СаміЗнаєтеКого* 🤣
- Якщо ми дивимося на літак, то бачимо крила. Якщо крил немає - то це не літак. Так от, кожен народ, в тому числі український народ, має такі риси, які відрізняють його від інших етносів *так, це два послідовні речення*
- От ви були в луцькому костелі, так? Бачили там картини Раю згори *їх там нема, між іншим*? А внизу там - Пекло *ймовірно, має на увазі підземелля костелу*. Ви не задумувалися, звідки це взялося - Рай і Пекло в одному місці? Більше ніде такого нема, ні в одної релігії.
Перепрошую, я більше не можу це сприймати 🫣 Але основні перли я вам спробував передати. І це все слухає кілька сотень людей наживо - і кілька тисяч онлайн.
Піздєц (перепрошую)
- Ви думаєте, що в природі немає свого інтернету, до якого підключено все живе?
- ...лопата - продовження моєї руки
- ...і створив Бог карася за образом і подобою своєю
- От ми проектуємо космічні апарати, збираємося колонізувати Марс... А хто нам сказав, що там нема життя, що території в космосі не поділені?
- Якщо в Нью-Йорку на три дні пропаде світло та інтернет, то табуни нічого не вміючих людей розграбують супермаркети і почнуть їсти одне одного.
*далі було щось про одвічну боротьбу за життєвий простір, цілком в дусі риторики про Lebensraum СаміЗнаєтеКого* 🤣
- Якщо ми дивимося на літак, то бачимо крила. Якщо крил немає - то це не літак. Так от, кожен народ, в тому числі український народ, має такі риси, які відрізняють його від інших етносів *так, це два послідовні речення*
- От ви були в луцькому костелі, так? Бачили там картини Раю згори *їх там нема, між іншим*? А внизу там - Пекло *ймовірно, має на увазі підземелля костелу*. Ви не задумувалися, звідки це взялося - Рай і Пекло в одному місці? Більше ніде такого нема, ні в одної релігії.
Перепрошую, я більше не можу це сприймати 🫣 Але основні перли я вам спробував передати. І це все слухає кілька сотень людей наживо - і кілька тисяч онлайн.
Піздєц (перепрошую)
😁6
Справді хороший жарт з виступу Олександра Філоненка (доктор філософських наук, доцент ХНУ ім. Каразіна):
*розповідає про радіолокаційну станцію в Сімферополі, звідки в 1962 році в космос посилали сигнали*
- Так от, совєти послали в космос до інопланетян перший сигнал - це слово "Мир". Другим сигналом було слово "Ленин". От ви можете собі уявити, як інопланетяни мали розуміти сигнал "Ленин"? Я - ні. І третім сигналом було чотири літери - "СССР". З того часу інопланетяни мовчать.
Я зацінив 😁
*розповідає про радіолокаційну станцію в Сімферополі, звідки в 1962 році в космос посилали сигнали*
- Так от, совєти послали в космос до інопланетян перший сигнал - це слово "Мир". Другим сигналом було слово "Ленин". От ви можете собі уявити, як інопланетяни мали розуміти сигнал "Ленин"? Я - ні. І третім сигналом було чотири літери - "СССР". З того часу інопланетяни мовчать.
Я зацінив 😁
😁13
Напевно, вже останнє, що я напишу про крінж на Art Forum в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, але не тому, що на цьому крінж вичерпується, а тому, що все це вже під горло підступає.
З виступу Віктора Корсака, фундатора МСУМК, професора (!), доктора економічних наук, кандидата медичних наук і т. д., і т. п.
"Буддизм... Ну, тут все ясно. Був Будда, і він боровся за нірвану".
Дякуємо Будді за support від імені Курта Кобейна та всіх причетних.
З виступу Віктора Корсака, фундатора МСУМК, професора (!), доктора економічних наук, кандидата медичних наук і т. д., і т. п.
"Буддизм... Ну, тут все ясно. Був Будда, і він боровся за нірвану".
Дякуємо Будді за support від імені Курта Кобейна та всіх причетних.
😁7❤3👍1
Так, я знаю, що всі вже в курсі 🤭
Але такими новинами хочеться ділитися. Вперше в історії український фільм отримав статуетку "Оскар" від американської кіноакадемії.
Фільм "20 днів у Маріуполі" переміг як найкращий повнометражний документальний фільм.
Згадую, як усі ми хейтили "Оскар" через минулорічну перемогу в цій же категорії фільму про всім відомого бутерброда, і це було справедливо. Тим не менше, так само справедливо зараз утішитися перемогою українського фільму.
Російська "культура" буде переможеною та витісненою звідусюди. Тільки так і має бути.
Але такими новинами хочеться ділитися. Вперше в історії український фільм отримав статуетку "Оскар" від американської кіноакадемії.
Фільм "20 днів у Маріуполі" переміг як найкращий повнометражний документальний фільм.
Згадую, як усі ми хейтили "Оскар" через минулорічну перемогу в цій же категорії фільму про всім відомого бутерброда, і це було справедливо. Тим не менше, так само справедливо зараз утішитися перемогою українського фільму.
Російська "культура" буде переможеною та витісненою звідусюди. Тільки так і має бути.
❤8❤🔥1
Що по Art Forum МСУМК у Луцьку?
29 лютого - своєрідний додатковий день високосного року, й не дивно, що мистецький форум на тему "Космогонії" відбувся саме тоді. "Космогонія" - це грандіозний художній проект музею, про який розповім окремо. А взагалі це вже 5-ий (і наймасштабніший) подібний форум у МСУМК. Особисто мені хотілося зустрітися з одним зі спікерів - Анатолієм Дністровим, але він, як це заведено серед київських зірок, не приїхав у провінцію (зате пару днів потому тусив у Львові). Виступав онлайн, і його доповідь була одна з найбільш притомних. Бо які справи з адекватністю виступів там - ви могли зрозуміти з моїх попередніх дописів. Ще цікаво було послухати Олександра Філоненка з Харкова, за чиї лекції люди платять шалені гроші. А от фінальну панельну дискусію, на жаль, я пропустив. Спікери вибилися з графіку й вона відбулася надто пізно.
Та було весело! Направду день видався фантастичний. Знайомі обличчя, величезний простір, наповнений мистецтвом, а ще багато кави 👻
Тому ось вам декілька фото 📸
29 лютого - своєрідний додатковий день високосного року, й не дивно, що мистецький форум на тему "Космогонії" відбувся саме тоді. "Космогонія" - це грандіозний художній проект музею, про який розповім окремо. А взагалі це вже 5-ий (і наймасштабніший) подібний форум у МСУМК. Особисто мені хотілося зустрітися з одним зі спікерів - Анатолієм Дністровим, але він, як це заведено серед київських зірок, не приїхав у провінцію (зате пару днів потому тусив у Львові). Виступав онлайн, і його доповідь була одна з найбільш притомних. Бо які справи з адекватністю виступів там - ви могли зрозуміти з моїх попередніх дописів. Ще цікаво було послухати Олександра Філоненка з Харкова, за чиї лекції люди платять шалені гроші. А от фінальну панельну дискусію, на жаль, я пропустив. Спікери вибилися з графіку й вона відбулася надто пізно.
Та було весело! Направду день видався фантастичний. Знайомі обличчя, величезний простір, наповнений мистецтвом, а ще багато кави 👻
Тому ось вам декілька фото 📸
❤4🥰3