Дуже тішуся щоразу, коли щось українське, щось дуже толкове з'являється на світовому книжковому ринку ❤️‍🔥

Між іншим, рекомендую підписатися на цей канал талановитої художниці з неординарним чуттям прекрасного. Там багато мистецтва

Книга Art of Ukraine виходить у найвідомішій серії популярних книг з історії світового мистецтва World of Art видавництва Thames and Hudson.

https://www.youtube.com/watch?v=QtZYP3nJeZU&ab_channel=WakeUpmedia

Дорогі мої підписники! Я до вас із проханням підтримати просування чергового відео за моєї участі. Цього разу - про село Затурці на Волині та В'ячеслава Липинського, котрий там народився і там же похований.

Алгоритми YouTube дуже зважають на активність під відео, тому просив би вас залишити якийсь коментар під відео на 5-10 слів та свою вподобайку, якщо, звісно, вам до душі такий контент. Мені це справді важливо, адже чим тепліше сприйме аудиторія такі сюжети, тим більша ймовірність, що мене й надалі запрошуватимуть для роботи над подібними відео про цікаві пам'ятки України та її історичних діячів.

До речі, у відео є кілька моїх книжкових рекомендацій, зокрема - роману Тані Малярчук "Забуття". Буду радий, якщо в коментарях під відео, наприклад, ви поділитеся своїми враженнями про цей роман.

Чи можна читати одну (!) сторінку понад півтори години?

Так, і то ще навіть непоганий темп, якщо це рахункова книга витрат францисканського монастиря в Замості за 1680 рік. Звідки можна дізнатися, що послуги інтроліґатора коштували в рази дорожче, ніж слюсаря, а імбир монахи купували так само часто, як звичайний перець.

А найіронічніше, що це не робота навіть. Таке буває, якщо маєш друга в докторантурі в Кембриджі, і він тобі пише ввечері "Не хочеш трохи побавитися в палеографію?" І от ви вже зідзвонюєтеся в телеграмі по відеозв'язку і розчитуєте рукописний документ з архіву князів Чорторийських.

А хтось вечорами ходить пити пиво. Принаймні я про таке чув 🥲

Пост скриптум: це ж оригінал лежить десь в архіві, натомість з нього зробили мікрофільм, потім цей кадр мікрофільму був виведений на екран спеціальної машини для їх перегляду, тоді лиш друг сфотографував той екран, запустив фото на своєму лептопі в Британії, тоді розшерив дисплей по відеодзвінку і вже тоді лиш я побачив це фото на своєму моніторі 🤯

Pieprz, пані та панове, тобто перець по-нашому

П - палеографія

Нестримне і спонтанне бажання читати Гемінвея 📖

Відколи десь у 2017-му чи 2018-му придбав цю книгу, ось вперше її розкриваю, адже весь цей час вона була запакована і наче музейний експонат стояла на полиці. Прийшов час це виправити.

І сонце сходить ☀️
#inprogress

#inprogress

Дуже доречно до сьогоднішнього дня і моєї спонтанної поїздки у Шпанів:

"Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер'єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані."

"Дрозофіла над томом Канта", Анатолій Дністровий

#прочитане

Готую для вас допис зі своїми рефлексіями навколо роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого", перечитую виділені цитати і знову так гірко стає за все, що прожите, пережите, непоправно втрачене і безповоротно забуте. І сум цей виходить далеко за межі друкованих чотирьохсот сторінок між двома цупкими прямокутниками картону. На нього накладається все те, що сталося після 2004-го в тексті та 2010-го, коли текст цей опубліковано.

А все воно болить, як свіже. Однаково.

В році 365 днів, а цьогоріч - узагалі 366. Переважно я живу так, що за ними - числами, днями тижня - не слідкую.

Сьогодні ранком, десь о п'ятій, лягаючи в ліжко спати, вирішив ввімкнути якийсь фільм. Тож у браузері навмання клацнув вкладку, а там у мене відкрито сторінок із двадцять із різними фільмами, відколи тиждень тому я шукав щось собі цікаве глянути на ніч і не позакривав їх. І таким ось чином ввімкнув фільм "Друга двадцять дві". Заснув на середині та вже вдень ось ввімкнув і додивився. А тоді потягнувся за телефоном.

І тільки тоді до мене дійшло, який сьогодні день. Другий місяць, двадцять другий день.
"2:22" на екрані - 02.22 на календарі.

Повірте, я теж скептик. Проте ймовірність такого збігу - це щонайбільше 1 до 365.

І це за умови, що я взагалі мав би чіткий намір колись подивитися саме цей фільм.

Два роки з дня повномасштабного вторгнення русні.

Я погано пам'ятаю, власне, цей день - 24 лютого 2022 року. Прокинувся десь о п'ятій ранку, але ні - не від звуків обстрілів чи сирен. Не передчуваючи абсолютно нічого, я потягнувся за телефоном, щоб повалятися в ліжку та позалипати в меми. І тут - з усіх каналів телеграму сиплються повідомлення про бомбардування, вторгнення піхоти і перші відео боїв. Шок.
Так, це був шок. Адже я до останнього вірив, що всі ці "учєнія" поблизу кордону з Україною - це бряцання зброєю, психологічна атака, щоб змусити наші владні кола до якихось чергових поступок.

Найбільше соромно за те, що я - як історик - якраз таки мусив би передчувати оце повторення історії, битви з ненажерливим сусідом, які випадають на долю чи не кожного покоління українців. Натомість я повівся як якийсь палеонтолог: видлубуючи з пісочку з-під ніг скам'янілі зуби динозавра, аж ніяк не переймався тим, що десь поряд може бути справжній живий тиранозавр, готовий до нападу. Адже, вони вже давно вимерли. Так і історія - начебто давно відійшла у небуття, та стикатися з нею можна тільки в архівах.

Проте я добре запам'ятав день напередодні.
Двадцять третього числа тоді ще просто звичайного лютого під впливом праведного гніву я написав рецензію на роман одного з молодих, проте вже відомих українських письменників, який виявився кінченим любителем Дугіна. Ідею для свого роману він узяв зі статті в кацапському журналі, яку на початку пандемії написав цей ідеолог русскава міра. Повірити не міг, що цього доти ніхто не зауважив. (Update: І досі ніхто про це не заговорив, а пісатєль викотив новий роман - вже про українського військового. Підлота добре відчуває потреби ринку).
І в той день я мав зустріч із подругою, тож і поїхав до Володимира, як домовлялися. Погода була дуже паскудна, лив дощ, а я картав себе, що треба було одягатися тепліше. І от, сидячи за столиком біля вікна у піцерії, розмовляючи про все на світі, в якийсь момент я поглянув за вікно, а там по вулиці проїжджав тягач із гаубицею. Так дивно було бачити здоровенну військову махину на вулиці безтурботного міста, де повільно проїжджали автівки з ввімкненими двірниками, на зупинці стояли люди й чекали маршрутку, тупцяючи від холоду. І тут - гаубиця. Напевно, та картина дуже мене вразила, протревезила. Принаймні той момент мені здається першим щирим виявом страху й неконтрольованої тривоги. Хоча розум і намагався переконати, що то тільки якісь міри безпеки на фоні російського стояння на кордоні, а не приготування до захисту від вторгнення. Вірити в то не хотілося. Але ту гаубицю серед вулиці я запам'ятаю до кінця.

І ось уже минає два роки, в якомусь розумінні найбільш насичені подіями, усвідомленого життя на фоні реальних смертей, одноденного тривання і неможливості планувати хоча б на місяць уперед; а з іншого боку - два роки застиглого часу, безперервного лютого 22-го року, які наче випали зі справжнього життя, хоч і були чи не найбільш реальними в ньому.

І, на жаль, кінця-краю цьому лютому не видно.

Безперечно, я вірю в перемогу, більше того - знаю, що вона буде. Але не знаю, коли та якою ціною. Десь у мені утвердилося переконання, що цієї перемоги сам я, на жаль, не побачу, хоча, можливо, свій скромний вклад у неї внесу. Але, може, це і на краще, бо не можу уявити собі святкування цього дня в світі, де немає вже Сергія Заїковського, Влада Войтовича, Івана Кузьмінського, Миколи Мялковського і ще тисяч і тисяч інших, чиїх імен я не знаю. День перемоги, як на мене, стане тим днем, коли полеглих знайомих, друзів і рідних стануть оплакувати по-справжньому ті, хто залишився, - щиро і нестримно, без потреби зціплювати зуби і їбашити далі, волонтерити, донатити і триматися, перш за все триматися і не розкисати.

А доти - тримаймося. Перемога буде.

Відкриття п'ятого Art Forum Музею сучасного українського мистецтва Корсаків "Космогонія: ключ до коду майбутнього".

Перший спікер (онлайн) - Василь Шевцов (доцент ДНУ, м. Дніпро):

"Біла раса вимирає..."

(Нє, ну наче і так, але.. 🤔)