В одному з інтерв'ю Чоран 1982 року сказав: "По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони - її жертви".

Не знаю наскільки був правий румунський філософ, що оселився в Парижі. Коли він втікав від війни, режимів, що проростали у його країні, містах, селах Карпат. Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати і писав... Пізніше, ближче до смерті заговорив у різних інтерв'ю.

Нас огортає тиша і смерть... щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоб бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами. Скільки потрібно принести людей в жертву, щоб стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою. 1 млн, 5 млн, 30 млн, 45 млн, 50 млн. Можливо просто зникнути і стати історією... Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного. Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоб нас почули і тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоб всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоб ці голоси виїдали свідомість кожному, що росія - це втілення зла, це ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти. Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія. На жаль, світ нас бачить як породженням росії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу і мовчання померлих людей зі Східної Європи - жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно. Саме тому ми і проти Історії.

І навздогін до попереднього допису прикріплюю для вас ще фрагмент роману Записки українського самашедшого

Підсумки читацького 2023-го підбиті, rozliczenie з минулим роком принаймні напозір відбулося, тож...
Тож нарешті покажу вам першу книгу, яку придбав цьогоріч.

Це збірка віршів "Книга мовчань" поетки з Чернівців Марини Горбатюк. І це саме та поезія, якої особисто мені хотілося би в нашій літературі більше. І ще більше. Звісно, смаки в усіх різні, але ви самі маєте змогу познайомитися з творчістю поетки - завітавши до її телеграм-каналу.

До речі, в оформленні обкладинки збірки використано картину самої авторки. А ще книга вийшла у серії "Третє тисячоліття: українська поезія", з якої у мене є "Кров і легіт" геніального Василя Герасим'юка.

Ось ця серія "Третє тисячоліття: українська поезія" від чернівецького видавництва "Букрек". Серію засновано за ідеєю поета й письменника Мирослава Лазарука в 2011 році спільно з Міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" Катерини Ющенко та ще одним чернівецьким видавництвом "Друк Арт". На жаль, не можу точно сказати, скільки книг у серії з'явилося до сьогодні, але не так багато. Якщо не помиляюся, - дванадцять. Точно колись знайду собі ще "Божественний вітер" Ігора Римарука.

Ще одна книга С(Ш)юсаку Ендо буде екранізована.

Знаменитий режисер Мартін Скорсезе після прем'єри свого останнього кіно в Каннах вирушив до Італії на конференцію "Глобальна естетика католицької уяви" та зустрівся з Папою Франциском, який звертався до митців із закликом естетизувати католицизм. Тож Скорсезе вирішив зняти фільм про Ісуса, який би досліджував принципи релігії та знімав тавро зі самого слова "релігія", а не навертав у віру.

От тільки в основі фільму - роман "Життя Ісуса" Сюсаку Ендо, одного з найвідоміших японських письменників ХХ ст. та претендента на нобелівку. І цей роман Ендо видав у 1973-му саме для популяризації католицизму серед японців, щоб розтлумачити їм незрозумілу постать Ісуса. Сам Ендо під впливом матері ще з 12-річного віку став ревним християнином і часто звертався до релігії у творчості. Зокрема, його знаменитий роман "Мовчання" описує місію двох португальських єзуїтів до Японії XVII ст. А в 2016-му цей роман був успішно екранізований. Ким? Мартіном Скорсезе 😎

Це шкіряна валіза, з якою 77 років тому українець Євген Войчишин приїхав до Канади. Був у нього в гостях і він віддав цю річ мені. Валізу тоді ж подарував львівському Музею "Тюрма на Лонцького". ....Під час обіду Войчишин показав рукою на підвал, повністю забитий книжками, і сказав, що можу брати все. Я, на жаль, не розумів тоді, що це треба сприймати буквально і відібрав трохи видань. Серед них був томик поезій Євгена Маланюка. 1959 року видання, новеньке, не розрізане. Ззаду цінник- $5. Великі гроші як на ті часи. По-дружньому підколюю пана Євгена - мовляв, ви Маланюка не поважаєте. Він дивується і перепитує, з чого висновок. Кажу - ви ж цю книжку п'ятдесят років тому купили, але так і не відкрили. Він глянув на неї і каже - та я вірші не читаю. Тут дивуюсь я і питаю - так навіщо ж ви її купили. Він дивиться на мене як на дитину і видає фразу, якою я живу - якби я не купив цю книгу, то Маланюк не мав би, що їсти, видавець не мав би, що видавати, а продавець не мав би, що продавати... Так я пізнав дзен.