Під завалами бази відпочинку на Одещині, по якій росіяни випустили ракети, зранку лишалося троє людей. Двоє з них — діти. Діти, що приїхали туди бодай трішки забути про війну й згадати як це — мати літні канікули з морем. Хлопчик 12 років — можливо, їх друг, з яким ще вчора перед сном розходились по кімнатах, загинув. Неможливо думати про це — й неможливо не думати.

Щодня, лягаючи спати, українці не знають, чи прокинуться. Давно не потрібно бути сусідом «центру прийняття рішень» чи «стратегічного об’єкту», потрібно просто бути українцем, щоб у твій дім «прилетіло».

У дев’ятиповерхівці в Сергіївці, в яку сьогодні влучила і яку повністю зруйнувала друга російська ракета, жило понад 150 людей. Зараз знаємо вже про 16 загиблих, 34 поранених, серед них п’ятеро дітей. Вдалося врятувати з-під завалів вагітну жінку.

Поруч вибиті шибки в приватних будинках та ще в одному санаторії. Поруч — море, заміноване росіянами. Поруч жодного військового об’єкту, яким би Росія змогла виправдати свій черговий терористичний акт. Й ми зробимо усе, щоб жодного виправдання за свої злочини для неї у світі не знайшлося.

Важко дивитися на руйнування, яких завдає російське вторгнення. Однаково «болять» руїни і старенького гуртожитку, і новенького ЖК. Адже кожна будівля – це не просто стіни. Це чиїсь плани, мрії, дім. Це чиєсь життя. Придбане в кредит перше житло чи сімейне гніздо кількох поколінь. Чиїсь знайомі сходи, чиїсь рідні стіни, чиїсь спогади. Але сьогодні особисто я нарешті усміхалася від побаченого. Я немов зазирнула в наше майбутнє. Майбутню Україну, де всі рани вже зцілено, зокрема й архітектурні.

Побачилася онлайн із тими, хто турбуватиметься про наші міста й громади після перемоги. Студенти і студентки Харківської школи архітектури сьогодні, у День архітектури, відкрили у Львові виставку «Ідея. Матерія. Архітектура». Більшість експонованих проєктів були розроблені до початку широкомасштабного вторгнення Росії. ​

Студенти досліджували Харків, Сєвєродонецьк, інші міста Східної України, зафіксувавши їхні обличчя до війни. І запропонувавши програми їхньої розбудови. З цих проєктів вже видно – наші постраждалі міста точно відродяться – кращими, ніж були. Вони будуть зручними і безбар’єрними – тобто доступними для всіх українців.

Я знаю, що саме Харківська школа архітектури стане першим вишем, у якому може бути впроваджено модулі навчальної програми з безбар’єрності. Я вітаю цей важливий крок! Вірю, це стане прикладом для інших вишів.

Так, на наших вулицях залишаться шрами війни. Але тільки як нагадування про те, чого забувати не можна. Нове життя почнеться на новому фундаменті, який ми закладемо разом.

​​Наступного тижня у Швейцарії світ говоритиме про Україну. В місті Лугано відбудеться конференція, присвячена відновленню нашої країни після російської навали. Це безпрецедентний захід. Відеозв'язком із Києва відкриватиму панель щодо соціального відновлення країни.
 
Поговорила про це зі щоденною швейцарською газетою Le Temps. Пояснила, що коли йдеться про відбудову, то це не тільки й не стільки про споруди. Недостатньо механічно відновити міста – насамперед треба допомогти відновитися людям. Бо вони – центр і сенс усього. Вони і є країна. Тому відбудова – це передусім відновлення фізичних і душевних сил українців, з якими ми точно побудуємо наше нове майбутнє.
 
Ми боремося за громадян, які залишилися в країні, і за тих, хто був змушений поїхати. За кордоном перебувають майже 6 мільйонів наших людей. Авжеж, серед них – діти. Більшість не змогла взяти в «тривожну валізку» книги рідною мовою, а так важливо змалечку мати тісний зв’язок зі своєю країною через мову й культуру. Тому ми продовжуємо реалізовувати проєкт «Книжки без кордонів» – наразі видали понад 100 тисяч книг у 12 країнах Європи, і мами вже читають їх дітям перед сном.
 
Ми відновлюємо роботу над проєктом україномовних гідів у найкращих музеях Європи, бо маємо запит від українців, які хочуть ближче познайомитися з культурою країн, що їх прихистили. Почути про світові шедеври мистецтва рідною мовою.
 
Культура визначає націю. Тож, кажучи про соціальне відновлення, ми тримаємо у фокусі й культурні проєкти. Щоб українська культура більше ніколи не була пограбована, зневажена.

«Квіти не знають, що відбується зовні» — напис на фотографії Владислави Соловйової, яка нині експонована у штаб-квартирі Світового банку. Зовні ж — ракети прилітають у жилі будинки, й з-під завалів дістають дитячі тіла. Зовні триває війна.

📷Світлина є частиною виставки української фотографії «Мистецтво справлятися з війною», яку у штаб-квартирі Світового банку у Вашингтоні відкрило ГО «Музей сучасного мистецтва». Вона включає роботи п'ятьох українських фотографів - Олени Субач, Владислава Кроснощока, Олександра Глядєлова, Владислави Соловйової і Ігоря Бондаренка. Це п'ять способів перетворити цю війну в образи, п'ять способів розповісти про реальність, в якій живе сьогодні вся Україна.

Ця виставка надзвичайно важлива й символічна, бо Світовий Банк, одна з найповажніших інституцій світу, у своїй роботі керується цифрами. Кожне ж фото — історія руйнування, жива емоція, повз яку не пройдеш.

«Я можу навести купу цифр щодо руйнувань, яких зазнає Україна у цій війні, але закликаю вас подивитися на світлини, що представлені на виставці, — вони дають дуже глибоке і болюче уявлення про жахливе сьогодення України», — звернулася до гостей на відкритті віце-президентка Світового банку у справах регіону Європи та Центральній Азії Анна Б’єрде.

Виставкові копії робіт, представлених в експозиції, увійдуть до мистецького зібрання Світового банку, в якому досі був лише один твір українського автора — робота харківського графіка Павла Макова.

Проект організований спільними зусиллями Мистецької програми Світового банку, Офісу виконавчого директора з питань України (EDS19) та регіону Європи та Центральної Азії разом із ГО МСМ на основі проєкту «Мистецтво воєнного стану. Архів»

Якщо хтось вам казатиме, що в усіх українських містах, окрім фронтових, тихо й безпечно, то це цинічна російська пропаганда. Наші люди, наші діти лягають спати, не знаючи, чи прокинуться завтра. Бо російська ракета може прилетіти будь-коли, як це днями трапилося на Одещині, у Миколаєві, у Києві…

Розповіла італійській програмі Porta a Porta, як живе Україна на 5-й місяць протистояння російському вторгненню. Почула філософське питання: чи не боїтеся смерті?

Радше боюся людей, яким байдуже до свого життя. Це означає, що їм байдуже й до життя інших, раз власного не цінують. У цьому різниця між нами й російськими загарбниками – для нас важливе кожне життя.