До речі, сьогодні Мелу Бруксу, режисеру фільмів "Продюсери", "Молодий Франкенштейн", "Космічні яйця" та інших виповнюється 100 років.

Минулого року, як бачите на постері, на HBO Max виходив документальний фільм про нього на честь 99-річчя, а вже наступного року вийде сиквел "Космічних яєць", де Брукс встиг знятись і який він спродюсував.

А от і перший трейлер стрічки «Вервольф» Роберта Еґґерса.

Здається, Віллем Дефо знову подарував нам шаблон для мемів.

Будинок режисера і дослідника кіно Олега Чорного.

Вчора Олег писав, як вони поступово відновлюються від атаки 15 червня, коли житло постраждало вперше. Паралельно готував матеріали для передачі в ДЦ.

Слідкуйте за ним і його дружиною у фб. Очевидно їм потрібна буде допомога.

Подивився я тут «Народного месника» від майстра категорії Б (або навіть Г) Уве Болла і трохи охєрєл.

Почнемо з того, що фільм став поверненням закенселеного Армі Гаммера – перераховувати всі звинувачення тут не бачу сенсу, бо їх було чимало, втім більшість стосувались сексуального насильства. І це важливо в контексті цього фільму, бо Гаммер зіграв такого собі Бетмена увеболлівського розливу – месника, що бореться в першу чергу із мігрантами в Європі, але і окрім цього несе справедливість в маси. Наприклад, є тут сцена де головний герой бачить в барі двох чоловік, що підмішують своїм супутницям наркотики, але герой Гаммера міняє стопки місцями і рятує дівчат. Враховуючи звинувачення в сторону Армі, в цій сцені зʼявляється якась лиха іронія.

Але годі про Гаммера (до нього ще разок повернусь), бо це в першу чергу творіння Уве Болла, який тут викладається на повну силу по антиемігрантській темі в Європі – дія в стрічці відбувається просто «в Європі», де всі, правда, розмовляють виключно англійською, але на показане місто геть не схоже на британське. Сам же фільм починається зі сцени де, чорношкірий мігрант вбиває молоду матір (європейку) на очах в її сина, а далі антиемігрантський пафос Болла тільки зростає, де нам показують псевдодокументальні рілзи, де простий народ захоплюється Народним месником, особливо американці, що раз за разом кажуть «от би і нам такого в Америці», що ще більш іронічно, враховуючи, що Штати – країна мігрантів від свого створення.

Ну а далі відбувається дешевенький увеболівський екшон, купа штучної крові, та конспірологічно-моралізаторські промови головного героя американця, що прагне навчити європейськів самосуду над мігрантами, бо ані судова, ані поліцейська система не працює. Взагалі таке враження, що Уве Болл надихався фільмом «Брат 2» Балабанова (тут навіть є схожа сцена в суспільному транспорті), як мінімум з точку зору ресентименту. Якщо там Даніла Багров літав в Америку провчити тих клятих піндосів і навчити силі правди, то головний герой Майкл Сандерс —американець, що вчить європейчиків соєвих демократії та самосуду. Окремий момент, від якого я не міг позбутися увесь перегляд, що Гаммер в цьому фільмі пиздець який схожий на Навального, тому я не здивуюсь, якщо він його колись навіть зіграє, якщо вестерни любителі росопозиції вирішать, щось таке зняти. Але це такий абсурд, коли американець із зовнішністю мертвого російського опозиціонера ходить і вбиває емігрантів направо і наліво.

Загалом же, в плані подачі свого фільму Уве Болл не зраджує собі і видає тверду «беху», яка націлена в одне з найболючіших питань сучасної Європи, яка є ідеологічною антитезою стрічки Аґнєшки Голланд «Зелений кордон», де зрозуміти мігрантів пропонували через універсальний гуманізм, Болл же навпаки закликає відмовитись від гуманізму заради збереження Європи, але сприймати його всерйоз складно, бо це Уве Болл, бо істини він пропонує на рівні вовчих цитат, бо маніпулює настільки відверто, що навіть російські пропагандисти могли б ним захопитись. Ну і, до речі, не можу цього довести але і відчувається стрічка саме як російська пропаганда рівня фільмів про кримський міст – і пафос схожий, і методологія. Може там і є справжній російський слід, а може і нема, але щось є в мене великі сумніви, що Уве Болла вдасться «відкрити очі» Європі, а Армі Гаммеру відродити акторську карʼєру.

Ледь не забув сьогодні про регулярну рубрику каналу, тож ловіть #недільниймем

Глянув минулого тижня нову стрічку Олівії Вайлд "The Invite" або як переклали у нас "Сусіди зверху" і прям отримав задоволення.

Це доволі камерна історія про подружжя Джо (Сет Роген) і Анжели (Олівія Вайлд), які в кінці робочого дня очікують на візит від іншої пари Піньї (Пенелопа Крус) та Крука (Едвард Нортон). Для Джо запрошення сусідів є неочікуваним і не те щоб приємним — ті постійно шумлять та занадто гучно займаються сексом, хоча Анжела із захопленням обговорює оргазми Піньї.

"Сусіди зверху" — англомовний ремейк іспанського фільму "Sentimental" 2020 року, який ще до 2026 року обріс ремейками в Італії, Швейцарії, Франції та Південній Кореї, ну і зараз всіх наздогнали американці, що скоріше говорить не про кризу голлівудських ідей, а про успішність оригінального фільму Сеска Гая та його п'єси, на якій він заснований. І, безумовно, допомагає також і камерність історії, адже події стрічки відбуваються протягом одного вечора в одній локації — відтворити подібний фільм нескладно. Господи допоможи, але я вже передчуваю українську крінж версію цього кіно, де на головні ролі візьмуть Юрія Горбунова, Ольгу Сумську, Дантеса та Ксенію Мішину (можете в коментарях написати свій варіант для вдалого або максимально крінжового квартету).

В фільмі Олівії Вайлд, звісно, головна козирна карта це акторський склад, в якому, можливо, наслабшим елементом є Сет Роген, бо це чергова для нього роль невротичного чувака з різноманітними проблемами. Героїня Вайлд вийшла дещо більш випуклою на фоні екранного чоловіка як раз за рахунок того, що в Олівії на відміну від Сета немає такого затяжного амплуа. Втім, цікаво і те, що до цього Роген зняв Вайлд в одній з найкращих серій серіалу "Студія", а от тепер вона йому повернула боржок.

Інша ж екранна пара у вигляді Пенелопи Крус та Едварда Нортона значно переграє своїх візаві. Воно і не дивно, адже якщо Роген та Вайлд відведена роль "нормісів", то Нортон і Крус давно переросли такі речі як норма, а отже є набагато розкутішими та вільнішими за господарів.

Власне на цьому контрасті й існують "Сусіди зверху" і саме з нього народжується комедія, але мені хочеться похвалити Олівію Вайлд за те, наскільки добре вона володіє темпоритмом стрічки, та наскільки вдало їй вдається змінювати тональність, бо фільм дуже чітко ділиться на три акти, кожен з яких відображає якийсь геть інший настрій (або одразу декілька), і от Вайлд дуже класно між цими настроями перемикається як режисерка.

Загалом, подібна камерна драмеді не є якимось новим або проривним явищем в кінематографі, радше просто доволі вдалий приклад того, як його можна втілити на великому екрані в 2026, бо це, по суті, вічна класика. Чи то 50 років тому назад можна було зняти подібний фільм, чи так само в 2076 можна буде зняти щось подібне. Можливо Олівія Вайлд і не зняла щось фундаментальне, але, як на мене, "Сусіди зверху" вийшли хорошим драмеді, із класними акторськими роботами (наприклад, це краща роль Нортона за років десять мінімум), хорошим темпоритмом і непоганою режисурою.

Нарешті дочекався нового епізоду "Дому дракона" (перші 2 я глянув ще місяць тому) і чим далі дивлюсь, тим більше дивуюсь, бо від книги "Вогонь і кров" серіал вже навіть не відходить, а відстрибує з кожним новим епізодом.

Серіал безумовно радує як масштабом так і акторськими робота, але оригінальну історію він перекручує настільки, що реально з'являється відчуття фанфіку, і не найкращого, при чому. Минулого року Мартін публічно розсварився із шоураннером Раяном Кондаллом стосовно всіх змін, які останній зробив останній, а також Джордж написав про те, що кожна зміна буде відлунюватись ефектом метелика. Власне так воно і відбувається.

Попри те, що попередні два сезони мені здебільшого подобались, певні рішення авторів серіалу дають лавинообразний ефект, тобто на початку зміна здається непомітною, але чим далі, тим більше вона впливає на історію, і автори серіалу явно переоцінили свої здібності та амбіції написати краще ніж Джордж. Але краще не вийшло і логіка серіалу в 3 сезоні остаточно скотилась в прірву.

Але напишу про одне конкретне рішення, яке мені надзвичайно не подобається, а саме ось цей фокус з взаємним гуманізмом та повагою Рейніри та Алісент. Їх так званий зв'язок дійшов вже до карикатурного абсурду — тобто з обох сторін жінки втратили найближчих людей, але все одно спілкуються наче подружки у яких сварка відбулась. Мені взагалі не сильно подобається відбілювання обох героїнь, бо зробили ледь не з кожної святу мученицю, коли в книжках вони, звісно, не були конкретно лихими, але за кожною був вагон вад та амбіцій, і, головне конфлікт одне з одною.

В першому сезоні мені сподобалось, що їх зробили подругами, бо я одразу зрозумів, якою буде подальша динаміка — вони перетворяться на ворогів, а ця підліткова дружба надасть конфлікту додаткової глибини. Але в другому сезоні конфлікт запнувся, і, здавалось, після смерті Джейса та Отто мости між жінками мають бути спалені, але ні, вони як ні в чому не бувало продовжують теревенити. При тому, що в першому сезоні Алісент без зайвих думок кидалась із ножом на Рейніру за те, що сину око викололи. А тут вона вже спокійно говорить про те, що старших синів можна списувати в утиль.

Для мене Танець Драконів завжди був історією про те, як жага до влади та амбіції з обох сторін приводять до кривавої громадянської війни, що ледь не винищує дім Таргарієнів під нуль, і призводить до вимирання драконів. Але Кондалл і компанія вочевидь вирішили, що першоджерело потребує переосмислення, яке робить акценти на геть інших речах, і від цього страждає вся історія.

Звісну буду дивитись далі, бо як мінімум в плані видовища все ще дуже непогано, та і той же третій епізод про транзит влади вийшов цікавим з точки зору подачі, але те, куди ведуть цю історію далі мені подобається все менше із кожною новою серією.

Там, до речі, оголосили номінантів на цьогорічну Еммі.

Одне з найбільших здивувань – «Лицар Сімох Королівств» номінували в категорії найкращий драматичний серіал. Знаю, що він не виграє ніколи (скоріше за все проголосують за «Пітт»).

Звісно, буду вболівати за «Лицаря…» (технічні категорії точно якісь візьме) та за «Плюрибус» та його акторок.

P.S. і знову «В Філадельфії завжди сонячно» прокатили в категорії найкращого комедійного серіалу, хоча останній сезон був класним. Та і взагалі не розумію як можна із року в рік ігнорувати Денні Де Віто.

Трейлер третьої "Дюни".

Одним словом — епічно.