Сьогоднішній #недільниймем на честь восьмого березня.

Пам'ятаєте писав, якось про конфлікт Дано і Тарантіно?

Тепер обрати сторону в тому конфлікті стало простіше, адже Дано обрав позицію "невсьотакадназначно". Мабуть, коли граєш суркова, сурков просочується в тебе.

Там на Нетфліксі нещодавно вийшов серіал про динозаврів, який так і називається – «Динозаври», і який озвучив Морган Фрімен.

Так от зацініть ролик з невдалими дублями. Якщо чесно я б увесь серіал краще подивився із такою озвучкою, де Фрімен емоційно все коментує, бо по першій серії таке враження, що дід ледь не засинає.

Пора вже вводити окрему рубрику – новини Тарантіно, який здається увійшов у фазу Джорджа Мартіна і робить будь-що, а не те, що від нього чекають найбільше.

Так от, наступним проєктом Квентіна стане пʼєса «The Popinjay Cavalier» премʼєра якої відбудеться в 2027 році. Це буде «бурхлива комедія обману та маскування, натхненна грандіозними епопеями театру та кіно», як пишеться в прес-релізі, а події відбуватимуться в Європі 1830 років.

Сам Тарантіно каже, що у випадку успіху, він спробує адаптувати пʼєсу у свій останній, десятий фільм.

Не очікував, що кайфану, але «Мавка: Справжній Міф» – це справжнє guilty pleasure, де місцями фільм досягає рівню «так погано, що аж добре».

За сюжетом група студентів-біологів на чолі з професором, якого грає Вʼячеслав Довженко, відправляється в наукову експедицію в ліс. Їх одразу попереджують, що в лісі лютують мавки з русалками, і в решті одну з цих мавок збиває головний герой Лукʼян і, звісно ж, закохується в неї. Далі звісно ж розвивається історія з неможливим коханням, усілякими підступами та містикою.

При першому погляді може здатись, що «Справжній Міф» навіть компетентне кіно, ну якщо заплющити очі на продактплейсмент, якого вже підсвідомо очікуєш в крінжкомедіях, але аж ніяк не в романтичному фентезі. Ну і попри крінжово й продактплейсмент (Господи, особливо коли в фіналі на півекрану показують Оушен-плазу з рекламою дезодоранту), фільм тягнуть в прірву картонні діалоги, місцями деревʼяна і надмірна акторська гра, а також доволі дешеві ефекти. З останнього я сміявся найбільше, бо різноманітного диму і туману в стрічці більше ніж в будинку Снуп Дога.

При цьому подача стрічки не стовідсотково серйозна і декілька жартів тут все ж є, але це все ж не кітч і не експлотейшн, тож фільм породжує один з моїх улюблених феноменів в кіно, коли фільм стає смішним не через жарти, подачу чи геги, а саме через контраст між тональністю та виконанням. Тобто нова «Мавка» дуже хоче бути хорошим і класним кіно, але всередині вона такою не є, від чого і стає смішно.

Шкодую, що подивився майже в пустому залі, бо, як на мене, при колективному перегляді «Мавка: Справжній Міф» може бути ще смішнішою. А якщо ще робити ковток якого алкоголю, то десь в фіналі можна добряче так накваситись.

Ну шо пора починати Оскарівський вікенд.

Пробую оце застрибнути в останній вагон оскарівського потяга і додивитись фільми з головної номінації, які ще не бачив. І от, нарешті, глянув "Франкенштайна" Ґільєрмо дель Торо, і залишився задоволеним, хоч і не повністю.

А головним джерелом мого невдоволення є черговий реліз Нетфліксу, який на великих екранах можуть бачити лише обрані в деяких містах Сполучених Штатів. "Франкенштайн" як і декілька інших "преміальних" проєктів стрімінга, як от "Ірландець" Скорсезе чи "Манк" Фінчера, це фільми, які просять, щоб їх показували на великих екранах, але час іде, а Нетфлікс не робить висновки.

Від самого фільму в мене не було великих сподівань та серйозних очікувань, хоч стрічка і була давньою мрією мексиканця. Не став неочікуваним і підхід дель Торо до самої історії — він, як і завжди, бачить людяність в монстрах як ніхто інший, а монструозність саме в людях.

З одного боку, хочеться навіть трохи докопатись до Ґільєрмо — ну скільки можна знімати про одне й те саме, а з іншого — мабуть жодна інша історія так не просилась під руку майстра, як екранізація класичного роману Мері Шеллі.

Сюжет, думаю, переказувати немає сенсу — це одна з тих історій, яка вже давно просочилась в культурну підсвідомість, а самі Віктор Франкенштайн та його Створіння стали персонажами архетипічними.

Найцікавіше в новому фільмі не тільки те, як дель Торо розвиває ідеї власної фільмографії, а як йому вдається повернути Створінню суб'єктність, і задати глядачу одвічне але цікаві питання: чи люди лихі по своїй природі, чи ні? Відповідь дель Торо в стрічці доволі парадоксальна, адже на фоні Створіння симпатію серед людських персонажів викликають лише сліпий старець та Елізабет, ну і під кінець ще капітан корабля, що вислуховує сповідь Віктора.

"Франкенштайн" Ґільєрмо дель Торо більш схожий на притчу, в якій режисер, насправді, співчуває майже всім персонажам, і навіть Віктору, який у своєму науковому божевіллі намагається побороти смерть, навіть не замислюючись над наслідками. Можливо стрічка надто надмірно пояснює причини поведінки героя Оскара Айзека, і десь там на початку є зайвих хвилин п'ятнадцять, але в цілому кіно у Ґільєрмо вийшло. Шкода, що не на великих екранах.

Ну і ловіть ще бонусний сімпсонівський мемас.

Що ж може не в тему Оскара, але я от тут дебютував на Українській Правді з рецензією на «Лицаря Сімох Королівств».

А ще там в кінці є бонус про те, що чекати далі по екранізаціям Мартіна.

Глянув ще сьогодні «Гамнет» Хлої Чжао і якось фільм в мене не попав: і не сподобався, і не розлютив.

Це історія про Агнес, дружину Вільяма Шекспіра, яку майстерно зіграла Джессі Баклі, і яка переживає втрату сина. Сам Вілл тут теж є у виконанні Пола Мескаля, але він більшу частину стрічки або відсутній, або десь на другому плані.

Як на мене, основна проблема цього фільму в тому, що по факту він починається десь із середини, а першу годину нам показують не те щоб сильно цікаві стосунки Агнес та Вільяма, які можна було б як мінімум скоротити на добрі півгодини, а може і більше. Так могло б бути в рази цікавіше дивитись фільм дізнаючись про деталі стосунків головних героїв вже після спільної травми.

В кіно є такий відомий принцип «показуй, а не розказуй», тобто замість проговорення якихось речей простіше їх показати. Але є такий момент, про який нечасто говорять, а саме про непоказане-невідоме, яке часто дуже добре підсилює драматургію. І от саме в цьому я і бачу втрачену можливість «Гамнета» – не показувати геть усе про стосунки Агнес і Вілла, а залишити за дужками на додумування глядача. І от тоді стрічка спрацювала набагато краще.

Добре, що проспав оскарівську церемонію нагородження, бо результати скучні, а місцями і зовсім кончені.

Але за ПТА щиро радий – давно пора було.

Ніколи не наїзжайте на оперу

Іронічно, Шаламе хотів зіграти людину-павука, а коли не отримав роль, став на шлях лиходія. Бо от оріджин цієї нелюбові реально ледь не коміксовий.

Персонажні постери третьої «Дюни».

А от і перший трейлер третьої «Дюни»

Я навіть не знаю, як це коментувати.

Вчора на Такфліксі вийшов фільм «Велика патріотична подорож» або як його в нас адаптували — «Їх не змінити» режисера Робіна Квапіла. Це історія про те, як троє ватних чехів вирушають до України, щоб відчути на собі російсько-українську війну.

Як натякає українська адаптація назви, спроба переконати головних героїв в тому видалась невдалою, про що сам режисер каже у фіналі стрічки. Тож вибачайте за спойлер, але він є вже в назві. Але, як на мене, попри невдалу спробу режисера переконати головних героїв в правдивості висвітлення нашої війни в західних медіа, йому вдається дещо геть інше, а саме показати конфлікт між приземленим конспірологічним світоглядом героїв та реальністю.

Насправді, фільм відкриває свою суть ще на самому початку, коли одна з головних героїв Петра на початку подорожі пропонує заспівати пісню і не вигадує нічого краще за те, щоб заспівати совєцький гімн. Події в стрічці, нагадаю, зафільмовані в 2024 році. Власне через цей та багато інших епізодів фільм дивитись боляче і крінжово, але стрічка вкрай корисна для усвідомлення того, наскільки ефективною є російська та була совєцька пропаганда.

Окрім цього, фундаментальна цінність фільму в тому, що він не просто піднімає питання, а чи можна переконати адепта пропаганди в неправильності його поглядів, але питання доцільності самої спроби. І якщо навіть такий радикальний метод, як тотальне занурення в реальність війни (нехай і без безпосереднього перебування на фронті) не працює, як взагалі боротись із метастазами пропаганди? Тут вже кожен сам собі відповість після перегляду.

Цікаво й інше, що фільму вдається показати, а саме протистояння маленької людини з глобалізацією. Всі головні герої не те щоб прям симпатизують росії (ну окрім Петри), але через недовіру до мейнстрімних медіа, вони не готові приймати реальність попри те, що бачать її своїми очима. Насправді це ще й доволі класне кіно про глобальну втрату морального компасу, на що не в останню чергу вплинула рф зі своїм «нє всього так адназначно». І, можливо, рф не єдина країна, що вплинула на втрату морального компасу, але вона цією втратою користується на сто відсотків.

Найстрашніше в фільмі звісно не те, наскільки успішною є пропаганда рф, але те, що подібних люди є не тільки в Чехії, але й по всьому світі. І в тому числі у нас. Тож рекомендую подивитись, бо вийшов дійсно цікавий документальний фільм, який насправді глибше, ніж пропонує синопсис.