у переліку семи смертних гріхів є acedia — щось посередині між знеохоченням, зневірою і відчаєм; нині її просто перекладають як лінощі, але все-таки це не про приємне лежання під ковдрочкою попри дедлайни, а про прикру нездатність за будь-що взятися, бо який сенс. коли цей список тільки розробляли в пізній античності, там була ще восьма tristitia — глибокий смуток; потім папа григорій і об’єднав трістіцію з ацедією, переставив ще кілька гріхів — і ми отримали стандартний набір.

але деяким пізньосередньовічним авторам семи смертних гріхів не вистачало, тому вони вирішили повернути трістіцію як окрему самостійну сутність. ну бо що ви ото сумуєте, коли можна просто не сумувати? і якщо в хіі столітті гільдегарда бінгенська, мудра жінка, шукала рецептів, як на фізичному рівні зарадити меланхолії, то в xiv столітті поети застерігали, що треба взяти себе в руки, бо:

коли ви розгнівані, насуплені й занурені в думки,
вам легко втратити своє місце в раю;
а коли повні радості й запалу
й остерігаєтеся інших гріхів,
то справді можете здобути рай.

(звідки саме походить уривок, сказати не можу, бо режін перну в «блиску середньовіччя» цитує його без посилання; імовірно, це фрагмент із есташа дешана, якого вона на тій самій сторінці згадує. прикметно, що дослідниця, яка пише в 1940-х, у настанові на старанну радість бачить самі переваги).

отака токсична позитивність: не журися, бо потрапиш у пекло.

персонажі з мініатюри до «роману про трістана й ізольду», переписаного 1463 року, винайняли човник і попливли подалі від усіляких поетів, щоби трохи посумувати у спокої.

#глибоківоди #повнабентега

котик ходить по написаному й заважає працювати на мініатюрі з італійського лекціонарію (тобто збірки біблійних читань) 1436 року.

#котики

сатир із бестіарію початку хііі століття знайшов великого льодяника і тішиться. у когось уже вдалий день.

#голілюди

євангелістові матеєві з недавнього допису заважає читати маленький кітик, а пророкові амосові на мініатюрі з рукопису 1250-х років (bl harley ms 3244, f. 61r) — цілий здоровенний кит. мабуть, вигулюватися хоче.

#бестіарії

мушлі, креветки й загалом відчуття погожого дня на морі з італійського рукопису 1330-х років (bl add ms 28841, f. 5r). бо треба часом починати тиждень із чогось приємного (нехай воно й на картинці просто).

#маргіналії

на мініатюрах із астрологічного рукопису з xv століття відбувається щось не обов'язково зрозуміле, зате точно цікаве. але всім учасникам наче подобається, то й гаразд.

#свояатмосфера

персонаж із молитовника кінця xv століття показує читачам, як треба співати. дуже люблю такі метамініатюри.

#гарнібукви #звукимузики

сьогодні в нашій нерегулярній рубриці «сови, які бачили чимало лайна» — сови з хроніки xiv століття, які на оте лайно вже й дивитися не можуть, від дружнього каналу @istorychna_balachka.

а завтра будуть черниці, яким не черничилося.

#совоньки

1309 року єпископ лінкольнський відлучив від церкви агнесу де фліксторп і видав наказ, за яким така сама доля чекала на будь-кого, хто наважився б її прихистити.

що такого страшного зробила агнеса? втекла з монастиря — найімовірніше, до коханця. якби її просто впіймали на занадто близьких стосунках із кимось, на агнесу чекала би звичайна покута за зраду нареченому, тобто христові; але тікаючи, вона зламала всі чернечі обітниці, а не тільки ту, що про чистоту, і викликала скандал, а за таке на черниць стандартно накладали екскомуніку.

це траплялося доволі регулярно, бо в монастир не обов’язково потрапляли за покликанням — то був стандартний спосіб прилаштувати дочку, не видаючи її заміж, до якого вдавалися знатні сім'ї. іноді жінки, яким життя в монастирі не подобалося, знаходили тимчасові розради: чи в коханцях, чи в розкішному вбранні (англійські єпископи час від часу видавали документи з переліками того, що черницям заборонено вдягати, і за цими переліками просто-таки можна відстежувати модні тенденції), чи в гулянках (як одна черниця, до речі, теж із лінкольнської дієцезії, яка «в понеділок провела ніч із ченцями в норт-гемптоні, танцюючи і граючи на лютні»). єпископи на таке крутили носом, але сестри зазвичай ставилися з розумінням, надто якщо обходилося без скандалів.

а деяким жінкам монастир всерйоз ставав кісткою в горлі — і вони тікали. єпископи тоді реагували відлученням для втікачки і всіх, хто її прихистить, чинним, поки вона не повернеться в монастир і не розкається. у рідкісних випадках, коли це не спрацьовувало, вони зверталися до світської влади й просили заарештувати жінку й силоміць привезти в обитель. агнеса була саме таким випадком: її спіймали й повернули в монастир; єпископ наказав тримати її закутою в кайдани, доки вона не погодиться повернутися до чернечого життя, але в 1311 році здався й передав агнесу під світську опіку — схоже, вона виснажила його своєю наполегливістю.

на цьому історія не закінчилася. уже за кілька місяців агнеса втекла і з-під тої опіки, вдягнувши чоловіче вбрання. але її знову відлучили, зловили, повернули в монастир й ув’язнили в келії, вимагаючи вбратися в габіт і поводитися як нормальна черниця. вона відмовилася. тоді єпископ вирішив переселити бунтарку у віддалений монастир, вочевидь, сподіваючись, що там їй просто не буде до кого тікати. це подіяло, і 1312 року агнеса розкаялася й отримала відпущення гріхів; але коли 1314-го їй дозволили повернутися в рідні краї, дух свободи знов її покликав. за наступні чотири роки агнеса тікала з монастиря тричі, і останнє, що ми про неї знаємо, — це те, що вона вже два роки живе десь у світі, а посланець єпископа дуже наполегливо просить настоятельку щось із цим зробити (ейлін павер, яка переповідає цю історію, дуже логічно припускає, що настоятелька на той час уже мала агнеси абсолютно досить і була рада лишити її в спокої).

на цьому тлі вже й не здається такою надмірною і дивовижною інша історія — про джоану з лідса, яка 1318 року зімітувала свою смерть, щоб утекти з монастиря. ми про це, щоправда, знаємо тому, що імітація вийшла не дуже успішна і єпископ лишив обурені нотатки про черницю, яка «симулювала хворобу, а потім вдала, що померла, не переймаючись здоров’ям своєї душі, і з допомогою численних спільниць, зловмисниць, із лихим наміром зробила ляльку, схожу на свою постать, щоб обдурити вірних, і не посоромилася подбати, щоб ту ляльку поховали в освяченій землі».

після цього джоана, звісно ж, пішла в загул.

єпископ пише про непристойне світське життя джоани в теперішньому часі, тобто її на ту мить, імовірно, не впіймали. фіналу цієї історії ми теж не знаємо, але воно й на краще: можна припустити, що потяг до свободи переміг.

(черниця з маргінесу «роману про розу», переписаного в xiv столітті, критично оцінює пропозицію залицяльника: чи варте воно того, щоб щось імітувати?)

#плітки

і ще одна маргіналія з «роману про розу», сусідка вчорашньої: просто черниці збирають урожай.

#маргіналії

читаю дослідження про диявола в середеьовічних екземплах, розділ про диявольські метаморфози. один із сюжетів розповідає про жінку, яка дуже пишалася своєю безгрішністю, тому однієї ночі, коли їй явився прегарний король із осяйним почтом, цілковито повірила, що то ісус. наступної ночі він прийшов до неї вже без почту, зате з цікавими пропозиціями. ще наступної це був уже менш гарний король, потім лицар, потім клірик, селянин, чернець і нарешті вагант (дуже цікава градація, по-моєму) — і десь на цьому місці жінка зрозуміла, що то ніякий не ісус. невдобно вийшло.

але розказую я вам то все не через саму історію, а через те, як її прочитала. дослідження польською, і про гарного короля там написано piękny król. а моя голова вирішила, що це piękny kot, тобто гарний кіт. я згідно покивала — о, який цікавий екземплум, про любов до котиків. на місці з непристойними пропозиціями стало трохи дивно, бо, ну, любов до котиків не зовсім про те. на ваганті я, як і героїня історії, вирішила перевірити, чи точно все правильно зрозуміла.

воістину, хто про що думає.

#вечірнінотатки