СКІФСЬКА ЛЕГЕНДА

Степи, степи… Тисячолітні міфи…
Причорномор’я… Хвилі ковили…
В часи прадавні у степах тих скіфи –
Кочівники і воїни жили.

… Йшов Дарій-цар на Скіфію війною,
Платити дань примусити хотів,
Стояли скіфи грізною стіною –
Їх не зробити купою рабів!

Запеклий бій – мечів тупилась криця,
Хрип коней, крик людей з усіх сторін…
Та сталось лихо – скіфської цариці
Потрапив у полон найменший син.

В шатро царя його ввели у путах,
І мовив цар: «Тобі я волю дам!
Про ворожнечу хочу я забути,
Лиш хай покірні скіфи будуть нам.».

Але юнак відмовився від волі:
«Ні, мій народ не звичний до ярма!
Безкрай степів – немає краще долі,
Мене так вчила матінка сама.».

Збентежили царя слова хлопчини:
Скорити диких скіфів – марний труд!
Якщо таке дитя, які ж мужчини? –
Цар повелів звільнити хлопця з пут.

Він повернув назад військову лаву,
З ганьбою йшов додому Дарій-цар,
А скіфи здобули навіки славу,
Що вільна воля – їм найбільший дар.

Чи так було – ніхто сказать не може,
Про це не пише мудрий Геродот,
Та знало військо навісне вороже
Про степовий нескорений народ.

Так за віками знов віки минали,
Від скіфських коней вже нема слідів,
Лише кургани насторожі стали
І пам’ять зберігають про вождів.

Від городищ лишилися руїни,
Вже пектораль в музеї золота̀…
Тут наші землі – землі України –
Степи і ріки, села і міста.

Є в наших жилах скіфська крапля крові,
З колиски знають діточки малі:
Нема у світі більшої любові,
Ніж до свободи й рідної землі.

© Тетяна Лавинюкова 20.12.2016 Івано-Франківськ

Приїжджає поляк в гості, що приготувати :