- Ні на кого не покладайся, окрім самого себе.
- Підтримка дружини у скрутні моменти важливіша, ніж ви можете уявити.
- Тільки важкі часи показують хто справжні друзі і товариші, а хто був поруч через власну вигоду…

Сьогодні 30 років моєму брату і командиру — підполковнику Василю Копаню, Герою України, другу Незнайки.

Він допоміг мені сформувати внутрішнє розуміння, що таке лідер у війні: це людина, яка не ховається за чужими спинами і не перекладає відповідальність, яка не боїться приймати непопулярні рішення, але при цьому залишається живою, нормальною, без зайвого пафосу. Людиною, яка може посміхнутись, пожартувати, підтримати, а через пʼять хвилин — з холодною головою приймати рішення, від якого залежать життя.

Разом із Василем ми проходили період, коли загін розвідки фактично доводилося будувати заново. Він відбирав людей не лише за фізичними показниками, а й за характером. Йому було важливо, хто ти всередині: чи можеш ти тримати удар, чи не зламаєшся, коли буде дуже важко, чи не зрадиш тих, хто поруч. Він не любив гучних промов про «ідейність», але саме своїм прикладом будував у нас відчуття, що ми — не просто підрозділ, а частина чогось більшого, ніж ми самі.

Для багатьох із нас він став точкою опори в моменти, коли війна виглядала як безкінечний тунель без світла попереду. Коли приходили звістки про полеглих, коли доводилося знову і знову проводжати друзів в останню путь, саме його здатність триматися, не давати нам розсипатися всередині, дозволяла продовжувати роботу, готуватись, виходити в поля й виконувати завдання.

Сьогодні, коли я думаю про нього, в голові не тільки бойові епізоди. Я памʼятаю дрібні деталі: як він пив каву з боку мовчки слухаючи наші розмови; як міг кивком голови показати, що все зрозумів, без зайвих пояснень; як у найважчі моменти не підвищував голос, а навпаки, ставав ще спокійнішим. Це був той спокій, який тримає людей міцніше, ніж будь-який наказ.

Для мене його смерть — це не просто особиста втрата. Це втрата видатного лідера національного руху. Людини, яка могла й мала б зіграти ще дуже важливу роль у майбутньому — як у війську, так і в суспільстві. Це втрата військової еліти — того прошарку командирів, які не були «кабінетними офіцерами», а виросли з окопів, з реальних боїв, із реальних втрат і реальної відповідальності.

Коли гине така людина, це завжди втрата для України в цілому. Бо разом із нею йде унікальний досвід, характер, школа лідерства, яку неможливо просто «замінити». Можна виховати нових командирів, але таких, як він, не штампують — вони зʼявляються раз на покоління.

І коли сьогодні я говорю про Василя, я говорю не тільки як про свого командира. Я говорю про людину, яка змінила моє життя і життя багатьох навколо. Про людину, яка показала нам, що значить тримати удар до кінця. І про людину, яку Україна не мала права втрачати, але втратила — у цій війні, яка забирає найкращих.

Форма реєстрації тут

Как это было полностью

War Zone ✙ ➔ △ подписаться

Справжньому чоловіку потрібно постійно розвиватись, ставати кращим, ніж він був учора, і доводити собі, що він може там, де в нього не вірять…
Для мене в школі це були бійки. Потім вільна боротьба. Далі ММА та околофутбол.
Я постійно виходив із зони комфорту і доводив сам собі, що навіть коли все проти мене — я впораюсь. І навіть якщо я не став чемпіоном, я вибудував у собі якості йти до кінця. Програти не соромно, соромно — здатись, не спробувавши, і все життя думати: «А що було б, якби…»
Свій гештальт на «культ сили» я закрив вже давно. Не треба комусь доводити, що я сильніший чи слабший, бо ти дійсно знаєш свій рівень, і «мірятись хуями» вже не цікаво і навіть смішно.

У далекому 2015-му, блядь, це ж 10 років тому, я прийняв рішення переїхати в Марсель. І втретє спробувати побудувати своє життя в новій країні — без багатих батьків і зв’язків. Своє чоловіче его я хотів проявити саме в цьому: заробляти гроші, зробити документи, відкрити маленький, але прибутковий бізнес; уперше в житті купити нову машину, Харлей, про який я давно мріяв, і так — у кредит; але купити свою квартиру…
І знаєте що? Після шляху нелегала, який знає три слова французькою, — у мене все блядь вийшло.

І тут почалась повномасштабка.
Як чоловік, як боєць, як воїн — я не міг не залишити все і не приїхати на допомогу друзям…
Совість і честь для мене виявилися вагомішими за комфортне життя, до якого я так довго йшов і мріяв.
Можливо, за кордоном я втратив майже все, але тут я знайшов любов свого життя і чотирьох кращих друзів. З усіма я познайомився тут, під час війни…
Війна щось забирає, але щось і дарує.

До чого я веду. Будучи четвертий, та маю надію — останній — місяць на лікуванні, я намагаюсь вижити на зарплату в 31 тисячу грн.
Я не відчував себе таким «бідним» із 2015 року. Чоловіче его — заробляти гроші — не дає спати через день. І от друга ранку, а я пишу цей, нахуй, нікому не потрібний текст…

Обравши цю складну професію, але не зрадивши совісті й принципам, держава мені й тисячам таких, як я, «дякує» таким плювком в обличчя. І нічого не зміниться!
Але й опускати руки справжній воїн не буде — він не має на це права, він сам собі його не дасть.

Найбільша моя мрія в житті — зробити так, щоб моя дружина ніколи не працювала.
Ніколи.
Я обов’язково її виконаю.

Даміна, я дуже тобі дякую за любов, підтримку і за те, що ти поруч у такі складні часи, знаючи, що в тебе в житті все могло бути набагато краще. Але ти обрала саме мене і цей нелегкий шлях — бути дружиною військового.
Ти неймовірна жінка.

Як би не було важко, головне — що ніколи не буде соромно.

Якщо абстрагуватися від того що винесли русича, війна стала насправді жахливим дійством.

Особиста відвага та скіл знищені. Піхота, яка була місцем лицарів, перетворилася в червʼяків, які порпаються в багнюці та норах, не маючи змоги навіть вилізти і прийняти бій. Ніхто не хоче в піхоту, всі тікають з піхоти. Бо знають, що ти скоріше здохнеш за ці їбучі 10км пішки до позиції, а ще треба на ній висидіти місяць мінімум, а ще треба назад повернутися тим ще шляхом. А що як позиція не в будинку з підвалом, а в посадці? Якщо тебе там виявили, ти не втечеш. Тебе вбʼють і твоє тіло там згниє, ти не повернешся додому навіть мертвим.

Це жахливо.

(с) Гриз

Також потрібен бойовий медик.

-Робота на безпечній дистанції
-Гнучкий графік роботи
-Обовʼязковий бойовий досвід
-Базовий рівень англійської

За останній місяць 4 заявки від дівчат доєднатись до підрозділу і тільки 2 від хлопців, і то по переводу…
Мальчіки в юбках шо там?

Я правильно зрозумів директора Укрпошти, всі військові - хворі на голову? Бо базова зарплата військовослужбовців, нагадаю, 20 тисяч гривень.

Взагалі радив би фільтрувати різним чиновникам те, що хоча би транслюється публічно. Рівень соціальної напруги занадто високий, аби терпіти спокійно цей п***ж. Особливо від тих, хто за роки війни продовжує вважати себе «корисним на своєму місці» - тобто подалі від війни.

@MaksymZhorin 👊🏻