Маргінальна моя Україна

У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації.
Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид".

Годі любити Україну містичну - компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.
"Заунывно" бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.
Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.
Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших - те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.

Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо "пан або пропав". Колись мої предки - простодушні східняки - перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно.
Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт - свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна.
Врешті, необов'язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації.

Власні імена в даному контексті - не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.

Господь покарав дуже тяжко - велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду.

Бути українцем - це покута. Любити покуту - значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю - від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують).

Синдром мазохізму розлився повсюдно - від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим.

Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською.
Моральний імператив "пан або пропав" вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття - звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном - розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити.

Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін.
Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність.

Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.

Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція - на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду?

Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей.
Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив'язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?
Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?

Якщо сьогодні хтось голосить "Україна для українців", то йому слід би уточнити - для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких.

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.
Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста.

Між тим, і націоналізм - як засіб здобути національну державу - після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.
Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше - "Світ для України".
"Зрівняємось з вами, хлоп'ята",- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Олександр Кривенко, написано в 1993 році для газети "Поступ"

Ха, мовнюки забанили опять мой фб. Можно подумать, что это что-то изменит в моей позиции. Щас собью в текст мои посты и кину в пуш на 1,1 млн пользователей:)

Мой текст, написанный ровно 5 лет назад по животрепещущей теме

https://hvylya.net/analytics/society/pochemu-ukrainskiy-yazyik-ne-ostanovit-russkogo-krokodila.html

Отличная позиция, отражающая суть ситуации.

Вот еще один отличный пример отсутствия понимания приоритетов. Есть убитый Раховский район, население которого перебивается заработками на чужбине. И это все в горах, где можно создать курорт и создать тысячи рабочих мест. Но местные любители саламандр за которыми стоять местные владельцы лесопилок предпочтут ездить на работу и курорты в Чехию-Австрию, чтоб в Рахове сохранялось местное патриархальное болото, где квакают жабы из Красной книги и пенсионеры, живущие на 2000 гривен по вечерам поют «сумні пісні, про тяжку долю».

https://www.epravda.com.ua/columns/2023/04/5/698810/

Гиркин отжигает не по-детски

Когда тебе пишет очередной спамер

Ахаха. Отец русской демократии вновь на коне. Поступили новые вводные

Суэцкий канал: новые рекорды по доходам

Управление Суэцкого канала сообщило, что в марте 2023 г. был зафиксирован самый высокий ежемесячный доход – 832 млн долл. США, что на 38,5% больше, чем доход, полученный в марте 2022 г.

В марте через канал в обоих направлениях прошло 2191 судно общим водоизмещением 129 млн т по сравнению с 1816 судами общим водоизмещением 107 млн т в марте 2022 года.

В первом квартале 2023 г. прибыль канала выросла на 40,6% до 2,382 млрд долл. США по сравнению с 1,694 млрд долл. за аналогичный период 2022 г.

Председатель Управления Суэцкого канала Усама Рабиа ранее заявлял, что власти планируют увеличить доходы водной артерии до 9 млрд долл. США за 2023 г.

https://is.gd/zi1W2m

Величие Америки не в том, чтобы эта страна более просвещенная, чем какая-либо другая, а в её способности исправлять свои ошибки.

Алексис де Токвиль

Владимир Гуриев обнаружил, что причина казни Сократа была не совсем такой, как обычно рассказывают в школе, и написал об этом пост.

Пост ближе к правде, чем стандартная легенда, но всё равно находится к ней слишком близко.

Я уже писал об этой истории, но сейчас появился повод об этом напомнить ещё раз, потому что история действительно о том, что "не всё так однозначно".

Со школы все знают, что Сократа казнили за то, что он "смущал умы молодёжи" и думают, что его вина состояла в том, что он учил подростков критическому мышлению.

Про "смущал умы молодёжи" правда, только означало это совсем не то, что все думают.

В 404 году до нашей эры, после поражения Афин в Пелопонесской войне со Спартой, власть в городе захватили так называемые "Тридцать тиранов" и установили там жесткую кровавую диктатуру с массовыми репрессиями против демократических лидеров. Всего за несколько месяцев они по некоторым оценкам убили до 5% населения города.

Некоторые из этих тридцати путчистов были учениками Сократа. В том числе его учеником был их лидер Критий, лично виновный в казнях многих видных афинян.

У Гуриева написано, что эти ученики никогда не были близки к Сократу и вообще Сократ набрал их чуть ли не по объявлению. Это неправда. Критий был одним из любимых учеников Сократа, их связывала многолетняя личная дружба, и вдобавок он и, судя по всему ещё некоторые из тиранов, были спонсорами Сократа, то есть не просто платили за его уроки, а фактически его содержали.

После переворота Сократ пару раз публично критиковал путчистов и лично Крития, но не за сам переворот, а за излишнюю жестокость, после чего те запретили ему выступать на политические темы.

С другой стороны после путча очень многие афиняне покинули Афины. Сократ тоже мог это сделать, и его с распростёрыми объятиями приняли бы, например, в Фивах, где у него было много поклонников, но он предпочёл остаться в Афинах.

Путч 404 года до н.э. был не первым. Незадолго до его был другой, куда менее кровавый, но такой же антидемократический путч 411 года до н.э., который организовал ещё один любимый ученик и близкий друг Сократа, Алкивиад.

При этом Сократ всегда довольно презрительно относился к демократии и никогда этого не скрывал. Мало того, он неоднократно хвалил политические порядки в полисе, который был главным врагом Афин и поддерживал путчистов — Спарте.

Поэтому после того, как тиранов свергли, афиняне имели все основания считать, что кровавые путчисты набрались своих авторитарных идей именно от Сократа. Это и имелось ввиду под "смущал умы молодёжи".

Тем не менее, хотя путчистов свергли в 403 году, с Сократом ничего не сделали, вероятно, потому, что была объявлена всеобщая амнистия. Процесс над Сократом состоялся на 4 года позже, в 399 году до нашей эры, после того, как Сократ взял в ученики сына Анития, одного из лидеров демократической фракции, свергшей тиранов.

И не просто взял его в ученики, но и, вероятно, восстановил его против отца (не факт, что именно Сократ был главной причиной ссоры, но отношение сына к отцу испортилось), да ещё и публично издевался над Анитием за то, что тот не может нормально воспитать сына. Это, очевидно, стало последней каплей, и Анитий вместе с ещё двумя афинскими гражданами, выдвинул против Сократа обвинения в "смущении умов молодёжи".

Но и тут казнь не была неминуемой. Большинство афинян, переживших две тирании, устроенные любимыми учениками Сократа, были настроены против философа, но убивать его не хотели. Все думали, что его приговорят к изгнанию. Но вышло иначе.

По афинским традициям обвиняемый на процессе должен сам предложить себе наказание, если его признают виновным. Сократа признали виновным уверенным большинством в 3/5. После этого Сократ заявил, что его нужно не наказывать, а наградить, назначив ему пожизненное содержание от города. Правда, потом он понял, что перегнул палку и попытался обратить это в шутку, предложив себе в качестве наказания штраф.

Но было поздно — хуцпа философа, заявившего, что город должен его содержать, так взбесила афинян, что за предложение обвинения наказать его смертной казнью проголосовало даже больше людей, чем за то, чтобы признать его виновным.

Источник https://www.facebook.com/625077880/posts/pfbid0QPXCZr4HJheZW67sKTs3prFH1JVU4zKEdAFURawVLSD8BfHBXMFbuLzorPz8JBJ8l/?

Сегодня эфир начинается в 18-00. Что Украина может предложить миру? В чем будет уникальность этого предложения? Какие отрасли помогут Украине занять свою нишу в мире расскажет бизнесмен Эдуард Ахрамович.

https://youtube.com/live/DRxXn55iQdc?feature=share

​​Глава Госдепа США отправляется в Юго-Восточную Азию: в планах Вьетнам и Япония

Госсекретарь США Энтони Блинкен сопроводит президента Джо Байдена во время его визита в Великобританию и Ирландию на этой неделе. После этого глава Госдепа посетит Ханой, а затем — встречу министров G7 в японском городе Каруидзава. График визитов Блинкена публикует Reuters.

Агентство уточняет, что встреча в Ханое будет посвящена «десятилетию всеобъемлющего партнерства» между США и Вьетнамом. На ассамблее G7 в Японии министры иностранных дел стран «семерки» обсудят «ряд глобальных вопросов», в том числе, конфликт России и Украины, ядерное разоружение и продвижение политики «свободы и открытости» в Индо-Тихоокеанском регионе.

❗ Россия откроет во Вьетнаме региональный центр изучения русского языка

#вьетнам #япония

Нет повести печальнее на свете, чем разборки в московском туалете