Завершилась епоха «Собаки (притульної)», почалась епоха «Притулку сирен». Насправді вже 2 роки в моєму ноутбуці живе документ з робочою назвою «Притулок сирен».

Поетична збірка, яка колись, можливо, побачить світ. А можливо, ні, бо життя непередбачуване й дивне. Увесь цей час книга створювалась на ваших очах. Усі вірші з неї є й тут.

Тепер тут буде ще й анотація. Оприявлюю. Оприсутнюю. Дякую, що залишаєтесь зі мною і з моїми текстами🫶🏻

***
Це поетична книга, ліричний щоденник і результат сублімації подій та станів, у вирі яких опиняється лірична героїня. Їй доводиться створювати власну мову з роздроблених скелець, крок за кроком складати мозаїку значень – аж доки не зʼявиться цілісний у власній хаотичності світ, що здатний здолати чорні діри мовчання. Крик новонародження заповнює порожнини навіть у найгучнішій тиші. «Притулок сирен» засвідчує перемогу життя над смертю, адже людина існує доти, доки здатна засвідчити своє існування голосом.
До збірки увійшли вірші, написані впродовж 2022–2025 років.

Ну або майже.
Прийдете?)

Розчиняєш себе у структурі землі,
і єднаєшся з нею в цíле. 
Напуваєшся досвідом, силою –
ти
є породженням волі сильних. 

2024

Світ вигинається змієм злим,
тягне язик до верхівʼя, з ночі
хоче цілунком приспати. Спи
серед розмоклих, огрублих – вовчих
тьмяно-блакитних зіниць. Тече
цівка майбутнього тілом. Трощі
вже передбачено – спробуй ще,
доки триває минуле. Доки
сон твій ховаю в долонях – і
він вислизає із них червоним
птахом без пірʼя і дзьоба. Тьми
стане на кожного, спи ж ще – доки
зблуканий часом, розбитий, мов
глек опустілий,
стаєшся повним.

Скільки ж до мене тривав твій шлях –
скільки перонів, вокзалів, років
ти не знаходив дорогу в снах?
Чи прокидався,
спізнавши кроки.

січень ʼ26

Ми ж не мусимо більше любити
нікого
Ян Гуцул

| вічність |

Там,
де язик ночі встрягає в шпаринах, –
родиться день, і сонце багряним гачком
торкається краю – якби ж

віднадити мар усіх, ти –
чи зміг би ти вийти?

Від краю до краю тягнеться нитка:
родиться ніч – сонце вкладає між хмар,
торкаючись ніздрями снів. Та якби

знищити зброю пітьми,
щоб більше ніколи вона
не спіткала –
чи зміг би ти вийти
назовні?

Там,
де сон розтікається в горлі, мов мед,
і співи небесні вливаються в сни –
там родиться день.

29–31.01.26

| вибування |

Встеляється хрестиком, гладдю, долом
земля, що наймення їй сталося – тьма.
Злітає з долонь тонкокрила й довга
пірʼїна прощання, в якому слова
уллються у ріки, увíйдуть в болото
драглисте, мов слина у роті мерця.
Долають небесні хиткі перепони
долину мовчання – і вічна рука
вкладає у вухо відлуння планетне;
якби ж хто дозволив торкнутися й нам
розбухлого жару ядра, а чи серця –
зринути сонячним птахом, життям,
народженим днем, що віднаджує чорні
випуклі тіні північних жахіть.

Згортається коло в клубочок, мов котик,
і пеститься вухом, і шкрябає – і
обхоплює плечі кільцем твердосплавним,
жбурляє у невідь, в зневіру, у жах:
котиться куля загравою. Темінь
очі змикає натомлені –
час.

05.02.26

Адміністраторка каналу зловила гіперфокус на прозі, що трапляється стабільно раз на рік і триває близько місяця. Коли саме закінчиться – невідомо. Але знаки будуть, помітите за появою нових віршів.

Актуальна ситуація наразі:
Кілька днів тому було внесено фінальні правки в минулорічну новелу «In-between» про Місто мертвих (дякую моїм чудовим бетарідерам за рекомендації та обережну критику). Нарешті я відчула цей текст нехай і не найкращим, на який теоретично здатна (сльози перфекціоністки), але цікавим і завершеним.

Нині працюю над оповіданням (тримаю кулачки, щоб повістю) «Австрійський льох». Аліна на прізвисько Афіна буде розслідувати давню таємну історію, приховану або й поховану за товстими стінами ЧНУ.

Я вирішила, що нам мало текстів в естетиці даркакадемії на чернівецькому ґрунті – час виправляти.

Ну і тримайте початок цієї історії як бонус за те, що ви класні:

Ми не можемо достеменно знати мотивацію вбивці. Так само ми не можемо збагнути, що саме відчуває жертва в момент смерті. Ці кілька секунд, можливо, більш наповнені, аніж усе її життя доти, бо саме вони стануть останнім, що вона бачитиме й запамʼятає перед тим, як назавжди зникнути.
Я не хотів виправдати першого чи применшити трагедію другої – ні. Для мене усі герої є радше полем дослідження й занурення в темні глибини людської психіки: ми живемо у світі монстрів, монстри ходять серед нас, вони мають людське обличчя. Часом достатньо всього лише потягнути за ниточку – і величезний клубок темряви заведе вас у лабіринт, вихід з якого або зробить сильнішим, або вбʼє. Та все це метафори.
До зустрічі на сторінках нових історій, мої любі читачі!

На прóстих брудних манжетах
застояні плями. Тонко
натягнута нитка дерми.
Удари стинають. Довго
хитається куля темна
у товщі води. Повторна
полуда наївних знаків
приходить у дім зі сходу,
стискає у кігтях серце,
вкриває усе-світ, сонце,
моє мертвородно-тепле,
зрізає багрянородно.
Стеблом огортає руки –
і вʼяже так терпко й стигло
обличчя і очі – рухи
наївні й пусті. Незримі
відлуння торкають шкіру,
мережать її повздовжно

зсередини – точно й тихо
подроблений камінь. Ношу,
мов майстер, що точить твердість,
збиваючи пальці в мʼякоть,
і мітить собою скелі –
на вістрях кутів. І тягне
сліди тютюнових марень
в обличчя німого Бога,
що мусить зʼявитись з нього ж,
за образом майстра. Довга
ця сповнена втрат дорога –

у сірих прозорих спальнях
заховані чорні тіні
між плямами вікон, темні,
із ранами крил на спинах.
Приходять у сни вітально,
нашіптують поле мріянь,
вливаються в очі краплі,
наповнюють аж по вінця –
і тонеш у морі ночі,
у світлі прийдешніх сходів
небесного тіла-сонця,
що спалює простір, трощить
вугільні обвалля в ребрах
і низки ниток у скронях.

Та гра ще триває. Терпнеш,
чекаючи свого ходу.

22.03–07.04.24

Архівне з 2022. UA / DE (переклад німецькою Каті Бруннер)

/ UA /
Тонкі нитки відстаней натягуються
і обриваються,
залишаючи позаду близьких незнайомців або
незнайомих близьких, відтак
заплющуєш очі,
розплющуєш,
заплющуєш.

Простір зовсім інакший,
наче минули епохи
й світи.
А ти:
ТИ – дощ, ти вода, ти подоба води
(вдаряється крапля залізна об камінь –
і пусто, і пусто від тиші єси).

Отрута і сік
стікають із кутиків скривлених губ,
вповзають під одяг, мов змії,
стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги:
до ранку лишається темрява ночі
і присмак заліза –
ти ґудзик,
пришитий до тіла-матерії
міста, що тягнеться вниз.
Per aspera до пекла.
Ab ovo.
Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль
насідають птахи.

Камера. Кадр.
Ти ще не ти.
Тоді
згадуєш Ікара.
Просиш за нього в його померлого бога, мовляв,
вбережи, захисти, не убий.
Але бог затуляє вуха
тілами тих, хто впав,
обпаливши крила,
засліплює очі глиною з ребер.
Мовчить милосердно. Мовчить.

Око звикає до зміни ландшафтів.
До брудних вікон і заплутаних думок.
До холоду літніх ночей.
До відсутності.
До наявності.
До світла і темряви.
Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього.
Навіть до найгіршого.
Передчуття втрат – лише впевненість у тому, що вони будуть.
Залишається чекати на Ґодо-бога. Але без Естраґона.
І навіть без Володимира.
Наодинці з мотузкою, яку залишили на дереві.
Ти?


***
/ DE /
Dünne Fäden der Distanz werden gezogen
und reißen ab,
hinterlassen nahestehende Unbekannte oder
unbekannte Nahestehende, du
machst die Augen zu,
machst sie auf,
machst sie zu.
Der Raum hat sich komplett verändert,
als vergingen Epochen
und Welten.
Und du:
DU bist Regen, du bist Wasser, du scheinst Wasser zu sein
(der eiserne Tropfen schlägt auf den Stein –
und es ward leer so leer vor Stille).
Giftige Säfte
laufen aus den Ecken verzogener Lippen,
kriechen wie Schlangen unter die Kleidung,
würgen das warme Nichts in leerer Langeweile:
bis zum morgen bleibt die Dunkelheit der Nacht
und der Beigeschmack von Eisen –
du bist ein Knopf,
genäht an den Körper, die Materie
der Stadt, die es nach unten zieht.
Per aspera in die Hölle.
Ab ovo.
Kalte Granithäuser aus Holz und Erde – in Scharen
stürzen Vögel von da herab.
Kamera. Klick.
Du bist noch nicht du.
Dann
denkst du an Ikarus.
Du betest für ihn bei seinem toten Gott, sowas wie,töte nicht, sondern bewahre und schütze ihn.
Аber der Gott hält sich die Ohren zu
mit den Körpern jener, die sich die
Flügel verbrannten und fielen,
er verdeckt die Augen mit Lehm von den Rippen.
Er schweigt barmherzig. Er schweigt.
Das Auge gewöhnt sich an die Wechsel in der Landschaft.
An schmutzige Fenster und verwirrte Gedanken.
An kalte Sommernächte.
An die Abwesenheit.
Ans Dasein.
An Licht und Dunkel.
Dir wird bewusst, dass man sich tatsächlich an alles gewöhnt.
Selbst an das Schrecklichste.
Die Vorahnung von Verlusten ist einzig die Gewissheit, dass sie kommen.
Es bleibt nur auf Godot zu warten. Aber ohne Estragon.
Und sogar ohne Wladimir.
Allein mit dem Strick, den sie am Baum zurückließen.
Du?

25.07–31.07.22


***
Залишаю голосове зі своєю начиткою вірша в німецькому перекладі)
Вибачєйте за slavic акцент, але що маємо

| чорнота чорнот |

Будинки-архіви, розмоклі кружальця на стелях,
балкони-ґратівні, балкони з очима
померлих:
вилизують мокрі сніги блакитні прожилки – і нерви
звиваються зміями в óці, шукаючи виходу. В нетрях
слизьких пошрамованих вулиць блукають наосліп, навпомац
заблукані звірі з міжзимʼя, стискають у кігтях прийдешнє:
і світ пошматований виє, мов звір, на всевишню повню,
і повня байдуже стирає з дороги життя
міліметри.

Світ розливає у чаші по вінця – повно
болю відмірює кожному. Плéскає з нáдміром,
плеще
в білі долоні, змережані чорним. Доки ж
смерть забиратиме тих, хто їй ще не належить?

Ніжне буття – поза ним-бо немає втрати,
Ніжні у шию впиваються вістря – і крутять.
Шкіриться темною пащею хижа страшна почвара:
й знову тебе оминає,
заціпивши зуби.

18.02.26