«Хрестики-нулики», грудень 2025.

Папір А4, олійні фарби (суха техніка), повітряний пластилін, фломастер.

#берлінський_цикл

| повернення |

Місяць,
розгойданий польським туманом,
звисає над трасою
надкушеною цитриною
помаранчево-жовтою.
В молочних нетрях
виорює шлях
невидимим плугом.

Він котиться небом
— чимдалі на схід —
і вказує напрямок
дому.

Допоки триває ще ніч
ти мусиш сплести докупи
усі ниточки,
аби
зловити свій дім на гачок,
наче рибу. Аби
усе, що було неповне,
як Місяць надкушений —
сталося повним. І в повні
тривало.

Лише не лякайся,
якщо серед ночі
срібні нитки
стискатимуть шию
крізь сон —
це він, надкушений Місяць,
тебе обіймає.

13–15.12.25

| схиблена арифметика |

Якщо я спробую
порахувати усіх своїх загиблих,
загинаючи пальці:
один, два, три, —
мені не вистачить
пальців.

Я ненавиджу рахувати,
але ще більше ненавиджу
рахувати померлих,
а втім,
потрібно вести якийсь облік,
щоб думати про кожного
однакову кількість часу —
не менше,
не більше.

В дитинстві я брала
усі свої іграшки в ліжко — і снила жахіття
про чорний ліс, а в ньому
постіль — могила. І черви обличчям повзуть.
Іграшки,
втричі більші за мене,
стояли навколо — і з їх мовчазних голів
лунали молитви.

Заупокійні.

Вони відспівували мою душу
без крихти співчуття:
«Господи, помилуй, — наостанок плювали в обличчя, — усопшу рабу Твою».

«Боже!
Прости», — хрестилася я, ховаючи їх у коморі на ранок,
втискаючи на найвищу полицю,
до якої могла долізти у свої 5 чи, може, 6.

Тепер я не знаю, чи справді вірю у Бога,
але мимовільно
все одно
кажу
спересердя:
«Господи, навіщо?»,
«Господи, лише не його!»,
«Господи, але й не її!».

Я вже збилась із ліку,
скільки цих «Господи» —
а він усе ще мовчить.

На кладовищах закінчуються місця —
проте
у моєму серці все ще багато місця,
усім стане притулку —
лише б не розгубити ключі від кімнат,
лише б не розгубити, Боже.


Така величезна злість
оселилась у нутрах:
зʼїдає усе поживне, зʼїдає усе
останнє,
тому
деколи
я мушу виймати своїх мерців
із їхніх комірок памʼяті,
садовити на ліжко —
й чекати допоки засну.

Усе, як в дитинстві.
З єдиною різницею:
я не боюсь їх.

Але нехай би вони
снилися
бодай зрідка.


16.12.25

З Мариною, наскільки пам'ятаю, я перетинався лише раз — у Тернополі на читаннях в пабі «Коза» на початку 2020 року. Але тоді тільки слухав її вірші, і словами ми не обмінювались.

А якщо хочете дізнатись повну біографію + послухати начитки її віршів — переходьте за цим посиланням і підписуйтесь на Патреон.

#WikipediaPoet

| святвечір |

День
згасає у кóмині. Дух
гарячого дерева
зуби оскалює.

Птах —

дзьоб сонцесяйний описує коло
в духмяному лісі
небес,
хитаються в віях
спустошені хмари.
Тихо — світ засинає
авжеж.

Перший птах
прослизнув між стін золотою зорею —
припав до землі.

Другий птах
торкнувся зіницею світла —
зомлів.

Третій птах
обпікся об сни барвистим крилом —
і
вижив.

Схиляй свою голову втомлену,
пташе,
очі-перчини заплющуй,
лягай поруч мене й приспи
[ витеши з мене подобу людини,
надай мені тіло, зроби з мене
суть, надай подчуття ].

Пташе останній,
невже навіть ти
підеш
повз сизу засніжену ніч,
від мене?

24.12.25

| stille! |

Ich treibe den Dorn in dein Herz,
denn die Rose, die Rose
steht mit den Schatten im Spiegel,
sie blutet!
Paul Celan


Простують зимові завії
повз кулі легень незахищених. Змій
звиває у тілі моєму кýбло,
аби навесні
я мала з ким бавитись. Втім,
до весни —
добігти б, дожити, дійти, дотягнути.

А поки
сльотавим обличчям землі
стікають червоні потоки.

Надходить багряна пітьма,
стискає за плечі й проводить
надщербленим кігтем
по ядрах
шипів
незахищених. І:

ти вже не там,
ти ще не тут.

Тиша!

Злітає із пальця
й вдаряється глухо
у туго натягнене долі
небо.

Троянда ночей
нескінченних
кровить.


01.01.26

Де твориться мова, якою
тобі
говорити про мертвих
твоїх?

Де знайти слово,
якого достатньо,
щоб взяти в обійми
загиблих?

27.11.25

Цілую тебе, незбагненний,
від першого подиху і
до краплі останньої: зливи,
ці зливи у ринвах невпинно
стікають обличчям, а я
вплітаюсь у твóє волосся,
являюся в дзеркалі – боса,
розхристана,
ніжна,
бліда.

Ти вже, наче атом досвітній,
ростеш усередині – досить,
нам вистачить світу, бездомним,
нам вистачить дому – в очах:

стискаю тебе, незбагненний,
у вічних, голодних долонях –
моя сонцесяйна рука
руйнує кордони і міри,
та я, мій невпинний, я й досі
не вмію триматись, ця осінь –
здалося ж, ця осінь! – колосить
забуте, відірване, знай:

пройди повз наповнені хмари,
прийди попри темряву лісу,
знайди мою білу господу,
припнись до кілка, наче кінь.

Морози, вже перші морози,
вчепились за хвіст твій – галопом
біжи ж бо, нестримний, кудись:

до сонця нового, до ночі –
а втім, перед тим, я ти прошу,
торкнися до снів моїх
носом,
зігрій їх, зігрій, віджени!

Цілую тебе, незбагненний,
від кінчика вух і до ока.

Біжи,
доки ніч ще триває,
від слів моїх, тихий,
біжи.

02–08.01.26

Завжди повертайся

Спробуй пройтися тонкою ниткою, що стриміє над зеленою рікою життя. Торкнися до підвалин цього хиткого мосту самими лише кінчиками пальців. Відгорни з чола чорні хвилі масляного волосся, обдивись свої засмаглі дитячі руки й босі ноги, запамʼятай дім, запамʼятай розпечену черепицю – і чоловіка, що сидить позаду, мовчки споглядаючи твоє дорослішання. Запамʼятай його, бо він ніколи не говорить за себе, можливо, він й зовсім не говорить. А ти:
запамʼятай усе, вдихай якомога більше памʼяті, наповнюйся нею, мов кулька.

Світ народжується з яйця: з глибин його тріщин вилітає метелик, своїми хрусткими крильцями він розсікає загусле повітря. На лапках несе глевкий слід медової роси ранку – й летить усе вище, до жовтої кулі сонця. Кольоровий метелик зітканий із уламків вітражу, вилискує веселковими барвами. Він усе ще живий, а втім..
білий! Шкаралупа випромінює білий – колір цілісності, яка вже ніколи не станеться цілою.

Ким ти був, хлопчику, коли міг вільно ступати надрічковими мостами? Ким ти був і як далеко від дому простяглася твоя дорога? Чи пітніє в твоїх долонях нитка повернення? Стрибай у глибину, аби випірнути мокрокрилою барвистою комахою. Стрибай у небо, злови подоли проміння сітківкою ока, хлопче!

Стрибай понад себе, аби приземлитися на землю тихим кудлатим псом – в обіймах улюбленої власниці. Вилизуй її сяйливе обличчя своїм вологим язиком, заривайся носом у її пишне руде волосся. Принось у зубах всі викинуті нею мʼячі, але ж гляди, не загубися між цих високих трав, не спʼяній від їхнього дурману й терпкості. Стрибай якнайвище, віддались від землі, очужій їй, забудь. А проте – повертайся. Завжди повертайся.

Смуглявим чорноволосим хлопчиком.
Барвистим тонкокрилим метеликом.
Розкуйовдженим залюбленим псом.

Повертайся – у дім із натягнутою над річкою тонкою ниткою памʼяті.
Повертайся – до яєчної шкаралупи, що безсило лежить на землі, надщерблена й опустіла.
Повертайся – в обійми до дівчинки, яка сумувала без тебе.

Завжди.

11.01.26

Завершилась епоха «Собаки (притульної)», почалась епоха «Притулку сирен». Насправді вже 2 роки в моєму ноутбуці живе документ з робочою назвою «Притулок сирен».

Поетична збірка, яка колись, можливо, побачить світ. А можливо, ні, бо життя непередбачуване й дивне. Увесь цей час книга створювалась на ваших очах. Усі вірші з неї є й тут.

Тепер тут буде ще й анотація. Оприявлюю. Оприсутнюю. Дякую, що залишаєтесь зі мною і з моїми текстами🫶🏻

***
Це поетична книга, ліричний щоденник і результат сублімації подій та станів, у вирі яких опиняється лірична героїня. Їй доводиться створювати власну мову з роздроблених скелець, крок за кроком складати мозаїку значень – аж доки не зʼявиться цілісний у власній хаотичності світ, що здатний здолати чорні діри мовчання. Крик новонародження заповнює порожнини навіть у найгучнішій тиші. «Притулок сирен» засвідчує перемогу життя над смертю, адже людина існує доти, доки здатна засвідчити своє існування голосом.
До збірки увійшли вірші, написані впродовж 2022–2025 років.

Ну або майже.
Прийдете?)

Розчиняєш себе у структурі землі,
і єднаєшся з нею в цíле. 
Напуваєшся досвідом, силою –
ти
є породженням волі сильних. 

2024

Світ вигинається змієм злим,
тягне язик до верхівʼя, з ночі
хоче цілунком приспати. Спи
серед розмоклих, огрублих – вовчих
тьмяно-блакитних зіниць. Тече
цівка майбутнього тілом. Трощі
вже передбачено – спробуй ще,
доки триває минуле. Доки
сон твій ховаю в долонях – і
він вислизає із них червоним
птахом без пірʼя і дзьоба. Тьми
стане на кожного, спи ж ще – доки
зблуканий часом, розбитий, мов
глек опустілий,
стаєшся повним.

Скільки ж до мене тривав твій шлях –
скільки перонів, вокзалів, років
ти не знаходив дорогу в снах?
Чи прокидався,
спізнавши кроки.

січень ʼ26

Ми ж не мусимо більше любити
нікого
Ян Гуцул

| вічність |

Там,
де язик ночі встрягає в шпаринах, –
родиться день, і сонце багряним гачком
торкається краю – якби ж

віднадити мар усіх, ти –
чи зміг би ти вийти?

Від краю до краю тягнеться нитка:
родиться ніч – сонце вкладає між хмар,
торкаючись ніздрями снів. Та якби

знищити зброю пітьми,
щоб більше ніколи вона
не спіткала –
чи зміг би ти вийти
назовні?

Там,
де сон розтікається в горлі, мов мед,
і співи небесні вливаються в сни –
там родиться день.

29–31.01.26

| вибування |

Встеляється хрестиком, гладдю, долом
земля, що наймення їй сталося – тьма.
Злітає з долонь тонкокрила й довга
пірʼїна прощання, в якому слова
уллються у ріки, увíйдуть в болото
драглисте, мов слина у роті мерця.
Долають небесні хиткі перепони
долину мовчання – і вічна рука
вкладає у вухо відлуння планетне;
якби ж хто дозволив торкнутися й нам
розбухлого жару ядра, а чи серця –
зринути сонячним птахом, життям,
народженим днем, що віднаджує чорні
випуклі тіні північних жахіть.

Згортається коло в клубочок, мов котик,
і пеститься вухом, і шкрябає – і
обхоплює плечі кільцем твердосплавним,
жбурляє у невідь, в зневіру, у жах:
котиться куля загравою. Темінь
очі змикає натомлені –
час.

05.02.26

Адміністраторка каналу зловила гіперфокус на прозі, що трапляється стабільно раз на рік і триває близько місяця. Коли саме закінчиться – невідомо. Але знаки будуть, помітите за появою нових віршів.

Актуальна ситуація наразі:
Кілька днів тому було внесено фінальні правки в минулорічну новелу «In-between» про Місто мертвих (дякую моїм чудовим бетарідерам за рекомендації та обережну критику). Нарешті я відчула цей текст нехай і не найкращим, на який теоретично здатна (сльози перфекціоністки), але цікавим і завершеним.

Нині працюю над оповіданням (тримаю кулачки, щоб повістю) «Австрійський льох». Аліна на прізвисько Афіна буде розслідувати давню таємну історію, приховану або й поховану за товстими стінами ЧНУ.

Я вирішила, що нам мало текстів в естетиці даркакадемії на чернівецькому ґрунті – час виправляти.

Ну і тримайте початок цієї історії як бонус за те, що ви класні:

Ми не можемо достеменно знати мотивацію вбивці. Так само ми не можемо збагнути, що саме відчуває жертва в момент смерті. Ці кілька секунд, можливо, більш наповнені, аніж усе її життя доти, бо саме вони стануть останнім, що вона бачитиме й запамʼятає перед тим, як назавжди зникнути.
Я не хотів виправдати першого чи применшити трагедію другої – ні. Для мене усі герої є радше полем дослідження й занурення в темні глибини людської психіки: ми живемо у світі монстрів, монстри ходять серед нас, вони мають людське обличчя. Часом достатньо всього лише потягнути за ниточку – і величезний клубок темряви заведе вас у лабіринт, вихід з якого або зробить сильнішим, або вбʼє. Та все це метафори.
До зустрічі на сторінках нових історій, мої любі читачі!