Що знаємо ми,
окрім слів, що застрягли у горлі,
молитов за померлих,
паролів,
до яких не знайти вже імен?

Цілий світ у всевишній долоні
обертається —
ти в ньому тонеш,
дотягнувшись до значення. Болю —
а його, чуєш, любий, на всіх
буде вдосталь — ховай у кишені
все, що знаєш про мене і можеш,
заґратовуй віконниці й двері,
зачиняй-бо за мною наш дім.

Вже попереду мріють дороги,
з жовтим оскалом падає стиглий
й розбивається з тріскотом —
долі
заборонений радості плід.

Я виношую в венах беззбройні
(гострозубі й отруйні) думки
про часи, коли час — неподільно,
наче зітканий з двох випадкових,
необізнаних, збуджених тіл,
ще запалював ґнотик сріблястий
неокреслених формою
днів,
у яких ми,
не знаючи мови,
мовотвóрили світло, а втім:

нам вже порізно йти, нам ще довго
не знаходити радості, і
в невідомих тунелях блудити
поміж сірих тіней, поміж слів,
що зламались, застрягли у горлі, подробились на скалки — а ти
зачиняй-бо вже двері, бо протяг.
Заґратовуй віконниці.
Йди.

2025

| Маринка |

«Не викидай хліб», — казала мама,
змітаючи крихти зі столу
в долоні.
«Не нехтуй хлібом, — казала вона, —
не грайся з хлібом,
бо буде голод».

Моя мама, донька білоруски й грузина,
приїхала в цю країну на пів століття пізніше й завжди повторювала:
«Хліб — всьому голова».

«Всьому голова», — говорила я, скручуючи мʼякі хлібні кульки.
«Всьому голова», — вимовляла, потай вкидаючи їх у синтепоновий тулуб смуглявої ляльки Маринки, яку ненавиділа за її імʼя.
«Всьому голова», — кричала на неї, коли та дивилась повз мене своїми великими блакитними очима так,
наче ось-ось розкаже про наш секрет.

Двадцять років потому
я розповідаю про нього
із власної волі.

Маринка досі мовчить.
Проте ці великі блакитні очі
дивиться на мене
повз міста і країни.

Тобі пощастило не знати голод.
Тобі пощастило не знати голод.
Тобі пощастило не знати голод.

Сказала б вона.
Якби могла, звісно ж.

22.11.25

Хороші українські цигарки, які привіз Василь, потрохи закінчуються.

___
Час тут іде якось інакше. За 1,5 години в метро я не встигаю навіть відкрити PDF з електронною книжкою. Дні пролітають повз, як паперові літачки. Берлін стає ріднішим, ніж Київ, якому належали всі мої мрії. Страшно.

___
У транспорті безхатьки в брендовому одязі сплять, розкинувшись на 4 сидіння. На вулицях — запах трави й глінтвейну. Біля універу — слизький тротуар і десятки велосипедів. Десь у чатах — забула відписати берлінському поету.
Соромно.
Переживем.

____
А вірші — вони усе ще не пишуться. Тому поки без них.

#берлінський_цикл

| sei! |

З глибин підземелля, з родовищ лиха,
із темних підвалів і чорних ущелин —
ти ж мене з ночей створив і виткав,
ти ж мені світло вплітав між вени.

Час обгортає іззовні й точить
камінь наріжний тонким металом.
Світ обертається домом — хочеш,
стану я світом,
як ще не стала?

Ти ж мене з іншої міри вийняв,
ти ж мене змислив з проміння й сонця —

день, що минає, на шкірі пише
щось про народження дня, в якому

ріки сплетуться в єдине море,
хмари пливтимуть на хвилях тиші.
Час обгортає іззовні, з ночі
ти ж бо сторив мене — й сонцем
змислив.

04–06.12.25

Фб нагадав, що 3 роки тому зʼявився епізод подкасту, в якому, Ростик ставить серйозні запитання, а я серйозно розповідаю.

Навіть і не скажеш, що колись разом пили пиво за гаражами.

Слухати тут:
https://youtu.be/t3XkE35oZ00

Ганна створює різні прикольні штуки у ШІ. Й поділилася зі мною піснею за моїм найновішим віршем.

Я зазвичай крінжую від ШІ-треків, але цього разу —✨✨✨

«Хрестики-нулики», грудень 2025.

Папір А4, олійні фарби (суха техніка), повітряний пластилін, фломастер.

#берлінський_цикл

| повернення |

Місяць,
розгойданий польським туманом,
звисає над трасою
надкушеною цитриною
помаранчево-жовтою.
В молочних нетрях
виорює шлях
невидимим плугом.

Він котиться небом
— чимдалі на схід —
і вказує напрямок
дому.

Допоки триває ще ніч
ти мусиш сплести докупи
усі ниточки,
аби
зловити свій дім на гачок,
наче рибу. Аби
усе, що було неповне,
як Місяць надкушений —
сталося повним. І в повні
тривало.

Лише не лякайся,
якщо серед ночі
срібні нитки
стискатимуть шию
крізь сон —
це він, надкушений Місяць,
тебе обіймає.

13–15.12.25

| схиблена арифметика |

Якщо я спробую
порахувати усіх своїх загиблих,
загинаючи пальці:
один, два, три, —
мені не вистачить
пальців.

Я ненавиджу рахувати,
але ще більше ненавиджу
рахувати померлих,
а втім,
потрібно вести якийсь облік,
щоб думати про кожного
однакову кількість часу —
не менше,
не більше.

В дитинстві я брала
усі свої іграшки в ліжко — і снила жахіття
про чорний ліс, а в ньому
постіль — могила. І черви обличчям повзуть.
Іграшки,
втричі більші за мене,
стояли навколо — і з їх мовчазних голів
лунали молитви.

Заупокійні.

Вони відспівували мою душу
без крихти співчуття:
«Господи, помилуй, — наостанок плювали в обличчя, — усопшу рабу Твою».

«Боже!
Прости», — хрестилася я, ховаючи їх у коморі на ранок,
втискаючи на найвищу полицю,
до якої могла долізти у свої 5 чи, може, 6.

Тепер я не знаю, чи справді вірю у Бога,
але мимовільно
все одно
кажу
спересердя:
«Господи, навіщо?»,
«Господи, лише не його!»,
«Господи, але й не її!».

Я вже збилась із ліку,
скільки цих «Господи» —
а він усе ще мовчить.

На кладовищах закінчуються місця —
проте
у моєму серці все ще багато місця,
усім стане притулку —
лише б не розгубити ключі від кімнат,
лише б не розгубити, Боже.


Така величезна злість
оселилась у нутрах:
зʼїдає усе поживне, зʼїдає усе
останнє,
тому
деколи
я мушу виймати своїх мерців
із їхніх комірок памʼяті,
садовити на ліжко —
й чекати допоки засну.

Усе, як в дитинстві.
З єдиною різницею:
я не боюсь їх.

Але нехай би вони
снилися
бодай зрідка.


16.12.25

З Мариною, наскільки пам'ятаю, я перетинався лише раз — у Тернополі на читаннях в пабі «Коза» на початку 2020 року. Але тоді тільки слухав її вірші, і словами ми не обмінювались.

А якщо хочете дізнатись повну біографію + послухати начитки її віршів — переходьте за цим посиланням і підписуйтесь на Патреон.

#WikipediaPoet

| святвечір |

День
згасає у кóмині. Дух
гарячого дерева
зуби оскалює.

Птах —

дзьоб сонцесяйний описує коло
в духмяному лісі
небес,
хитаються в віях
спустошені хмари.
Тихо — світ засинає
авжеж.

Перший птах
прослизнув між стін золотою зорею —
припав до землі.

Другий птах
торкнувся зіницею світла —
зомлів.

Третій птах
обпікся об сни барвистим крилом —
і
вижив.

Схиляй свою голову втомлену,
пташе,
очі-перчини заплющуй,
лягай поруч мене й приспи
[ витеши з мене подобу людини,
надай мені тіло, зроби з мене
суть, надай подчуття ].

Пташе останній,
невже навіть ти
підеш
повз сизу засніжену ніч,
від мене?

24.12.25