У вересні я особливо багато думала про минуле, яке з відстані часу вже можу оцінювати й описувати, як факт, — і про теперішнє (не моє), розділене сотнями кілометрів, як я думала. Теперішнє, на яке я не маю впливу аж доки воно не стане минулим. Цим теперішнім був Тимур, і відстань між нами виявилась більшою, ніж я думала, але тоді ще залишалося 30, 20, 12 днів до- (знання). Я записувала і видаляла з нотаток спогади, які обсідали мене, а одну чернетку не встигла видалити, бо заснула. А потім передумала і вирішила, що ми мусимо почитати її втрьох, коли Тимур повернеться.

Він підсміювався з «сестри-поетки», хоча деколи тихцем перечитував «Книгу мовчань», і коли вже я переросла її й почала соромитись, він заступався за неї переді мною ж. Але я знаю, що він хотів, аби я стала серйозною письменницею. І терпляче чекав на прозу.

_________________
— Лиш не пиши нічо про мене, я тобі 50 грн дам, якщо не будеш.
— Впізнаєш себе на першій же сторінці книги. Дай 100 грн, бо твій персонаж колупатиметься в носі

У вересні деколи ловлю флешбеки до своїх щасливих і бідних університетських років. Не скажу, що до того жила якось набагато краще, але принаймні було що їсти. Особливо коли брат вже влаштувався на «молочку».

Я не надто цікавилась, чим він там займається, але майже щодня в холодильнику зʼявлялись нехай і зіпсовані, але такі дефіцитні в ранньому дитинстві йогурти, молочні коктейлі, кисломолочні сири, глазуровані сирки і т.д. Одного разу Тимур приніс великий запліснявілий торт і сказав без мами не чіпати, бо не знає, чи таке можна їсти.

Ми таки їли, бо всім хотілося торту.

І ось, цей трикутний шматок бісквіту на моїй тарілці, перемазаний масляним кремом і присипаний пліснявою, яку треба було виколупувати з ювелірною точністю (інакше — блюватимеш), тривалий час був для мене підтвердженням нашої бідності.

Коли мами не стало, я згадувала ці часи як найкращі. На перших курсах періодично доводилось сидіти на вимушеній дієті, бо кишенькові, які деколи отримувала від братів чи батька, зганяла на цигарки й походи на секонд в останні дні завозів. Іноді ставало на дешевий чай чи каву в закладах, куди ми з подругами заходили грітись.

Часто доводилось іти в універ пішки й голодувати під час пар.
Коли вдавалось зекономити чи випросити двадцятку, могла собі дозволити солодку «Артезіанську» 0,5 і сосиску в тісті. Бляха, це найсмачніше, що я коли-небудь їла. Саме та сосиска з магазину біля ЧНУ. Її й досі продають.

Я готова була писати їй оди, але в ті часи писалися лише сумні вірші про бажання померти, а ще — про риб, які розщеплюють черево, птахів, які нищать ребра і дітей, які не хочуть виходити назовні з лона своїх матерів. У ті роки в моїх текстах було багато нутрощів і розʼїдання. І жодного рядка про сосиску в тісті.

Тож
виправляюсь.

18.09.25

«Памʼять»

жовтень 2025
Акварельний папір А4, олійні фарби

| ентропія |

час
закручується навколо шиї
відмерлою пуповиною
липкою стрічкою мебіуса пляшкою
кляйна драбиною пенроуза
мотузкою без жодного кінця
ступає все ближче приймає в обійми
дайте ж повітря бо час
руйнує легені стікає крізь пальці
випадає з-під шкіри
роками
встрягає поміж зубів
бридкими неперетравленими залишками
чорні пні ясен стукотять
на протязі наче птах що віщує цей час
дайте ж повітря бо він
вливається в довгі ночі нарікає себе нашим
наш би не був я знаю це достеменно
таким він не зміг би
тож дайте повітря отямте згодуйте
цей час хижим звірям
допоки ще кігті пітьми
не впʼялися в горло
часу
що вартий всього

22–24.10.25

Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.

Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.

Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.

02–18.06.24

Деколи здається, що я майже впоралась із собою, я от знову розрізняю гумор і навіть можу щось десь пожартувати, але криє насправді безбожно, і це зовсім нове відчуття. Я стала зла, я стала дуже (безмежно) зла на весь світ відколи дізналась, що віддаю цій землі ще одну рідну людину, а тепер — куди б не тікала, куди б не бігла, я вже від себе не сховаюся. Залишається лише навчитися жити з цим камінням всередині. Головне — не лізти в воду, кажу ж собі, головне — не лізь на глибину, бо не випливеш більше. Знаєте, зло дуже гостре, я ненавиджу бути такою, бо це ріже зсередини. Стільки років я робила все, щоб подолати це приховане в собі, щоб бути справді хорошою і доброю до всіх, а зараз мене просто паралізувало, і лють від безсилля — це єдине, що я насправді здатна розрізнити. Дуже хочу, щоб до мене повернулася здатність любити, бо останній рік я, може, завдяки любові й вижила. Але пусто, дуже пусто. Нехай би хоч любов до мене повернулась, я б віддавала її за безцінь, ділилася б з кожним, але її просто нема. І через це я теж дуже зла. Бо мені ж нічого не залишилось взагалі.

Стільки всього відбувається в житті, стільки всього потребує моєї участі, а мене ніби кілька разів розіпнули й залишили висіти. Для розваги публіки.

| 1989–2024 |

скляні квадрати неба
розбиваються дрібними уламками скла
в зіницях твоїх
проростають кульбаби й коріння пускають
а світ що міг би належати нам і за правом належить вгортається в плівку
крізь отвори-ночі дивиться в серце моє
геть змаліле
впивайся ж блакиттю доки
кисло-солодкі грона в роті твоїм
не стали зогнилі не станься
ві́дболем спогаду чуєш в цих стінах
пульсує майбутнє торкнися до стін
і нехай
проступить із них ця печаль вже бо осінь
самотня і тепла осінь
стискає в лещатах в обіймах смертельних
життя що триває пів подиху
і

в безмежжі згорілого степу вчувається ворон
у місті якому належиш вчувається пустка
в мені

я все ж сподіваюсь
востаннє
ти бачив
тепло


25–30.10.25

| колиска |

рік
вилизує руку часу
своїм язиком
встромляє в провалля ясен
вовчі різці щоб його
тобто час
вхопити за шию
хижою пащею

і

в нього ввійти

він
тобто рік
хоче зали́шитись в лоні часу
старцем що вмер немовлям
й ще
не спотворив світ

він
тобто рік
сонця і смерті
липне до шкіри вгризається в тіло
хижими ніздрями тягне
з тебе повітря а втім

він
тобто рік
сонця і смерті
заходить

в зеніт


05.11.25

| ЗАРОДЖЕННЯ |
глевка цівка слини
тягнеться між тілами —
і стається між ними світло.
І родиться —
!день!

[ Квадратні дужки ]

Засіюйте землю, браття, —
любовʼю.
Вкладіть у зіниці —
любов.
Вкайданюйте руки —
любови заради.

| ДОРОСЛІШАННЯ |
Глевка цівка слини
тягнеться між тілами,
як слизька павутина,
сплетена лапами вічного майстра.
Вчишся ходити. Вчишся кричати
й ховати
від смерти,
але
—
непідсильно.

[ Квадратні дужки ]

Вповийте майбутнє, сéстри, —
любовʼю.
Вирощуйте в ребрах —
любов.
Зрікайтесь любови —
любови заради.

| ВІДХІД |
Коли останнє око, поглинуте тьмою,
згасне —
земля оселиться в ребрах
червоною ружею.

( смерть )

06.11.25

Скибко світла,
що селишся на рогівці ока,
ти прослизаєш у надра молочно-судинного моря, —
явись мені в радості й смутку,
стань поруч мéне, прийми у обійми
й приспи
мої нерозумні повіки.

Блукаю наосліп
в розбухлому череві ночі,
між стихлих надрізів
й порожніх дзеркал —
звідсіль визирає те-
-пла й жива
самотність.

Лиш промінь блукає,
як нерв,
в моїх ненаситних
очах.

10.11.2025