| реверс |

Стікає вода твоя, Боже,
обличчям збілілим, руками.
Стискаються темряви кола,
вплітаються в шию кілками.

Не дай нам згубитися, Боже,
у просторі й часі, за нами —
ворота до вічности, схоже,
замкнулися скрипко й невтямно.

Залиш нам цей просвіток, час наш
унизь до єдиного знаку. Не стань
на заграді до раю. Не втрать
нас навзаєм. Між нами
натягнуто струни міжсвіття,
хитається маятник.

Реверс.

Життя проростає у землю,
назовні пускаючи мертвих.

Життя проростає назовні
зі смертю сплітаючи стебла.

Життя проростає — і вкотре:
життя проростає
зі смерті.

01–05.10.25

| допоки лунає подзвін |

Довгий коридор памʼяті заростає,
мов рана на тілі
зчорнілому —
встигни із нього вийти,
заки лунає ще пóдзвін —
в тиші ж бо
трапиться
тьма, а тому
встигни здолати, допоки

довгий коридор памʼяті,
мов довгий лабіринт смерті,
заг(н)оює шрами
білим —

явись мені білим птахом
без жодної ознаки,
за образом і подобою створеним.
У дзьобі
розбитому
вість пронеси
крізь

довгий коридор памʼяті,
мов крізь довгий тунель
(не)повернення:

встигни ж бо, вийди,
допоки
лунає ще
пóдзвін —

чи чуєш?


11.10.25

| квіти зла |

Сьогодні
приходь
до мене,
в мій чорний од віку дім,
засвічуй зіниці жовтим,
скидай свою шкіру — і
розділимо хліб цей нáвпіл,
мов долю, ковтнемо — ти
приходь же до мене зночі,
лягай до холодних стін.

Осип німоту миʼ сіллю,
збери із чола дощі:
сьогодні в безмежнім, хворім
танку
небо родить
гнів.

Сьогодні ж
приходь
до мене
у глéвкім, спʼянілім сні,
торкаючись нігтем стертих,
обридлих, блідих, пустих,
невчасних, збіднілих, зайвих —
торкаючись
слів
усіх.

Наш біль вже дорослий,
бачиш? А втім, ти приходь,
коли
в долонях твоїх зростає
червоне
насіння
зла:
голодна і сіра осінь
стає поміж нами. Дна
не чутно під ліжком білим,
відрощуєм зябра, і
у дітях своїх безоких,
безротих, безвухих
ми
впізнаєм себе — до краю
наповнена чаша.


Лий — ! —
на мене
прозорим сяйвом,
отруто
прийдешніх
днів.


14–18.10.25

У вересні я особливо багато думала про минуле, яке з відстані часу вже можу оцінювати й описувати, як факт, — і про теперішнє (не моє), розділене сотнями кілометрів, як я думала. Теперішнє, на яке я не маю впливу аж доки воно не стане минулим. Цим теперішнім був Тимур, і відстань між нами виявилась більшою, ніж я думала, але тоді ще залишалося 30, 20, 12 днів до- (знання). Я записувала і видаляла з нотаток спогади, які обсідали мене, а одну чернетку не встигла видалити, бо заснула. А потім передумала і вирішила, що ми мусимо почитати її втрьох, коли Тимур повернеться.

Він підсміювався з «сестри-поетки», хоча деколи тихцем перечитував «Книгу мовчань», і коли вже я переросла її й почала соромитись, він заступався за неї переді мною ж. Але я знаю, що він хотів, аби я стала серйозною письменницею. І терпляче чекав на прозу.

_________________
— Лиш не пиши нічо про мене, я тобі 50 грн дам, якщо не будеш.
— Впізнаєш себе на першій же сторінці книги. Дай 100 грн, бо твій персонаж колупатиметься в носі

У вересні деколи ловлю флешбеки до своїх щасливих і бідних університетських років. Не скажу, що до того жила якось набагато краще, але принаймні було що їсти. Особливо коли брат вже влаштувався на «молочку».

Я не надто цікавилась, чим він там займається, але майже щодня в холодильнику зʼявлялись нехай і зіпсовані, але такі дефіцитні в ранньому дитинстві йогурти, молочні коктейлі, кисломолочні сири, глазуровані сирки і т.д. Одного разу Тимур приніс великий запліснявілий торт і сказав без мами не чіпати, бо не знає, чи таке можна їсти.

Ми таки їли, бо всім хотілося торту.

І ось, цей трикутний шматок бісквіту на моїй тарілці, перемазаний масляним кремом і присипаний пліснявою, яку треба було виколупувати з ювелірною точністю (інакше — блюватимеш), тривалий час був для мене підтвердженням нашої бідності.

Коли мами не стало, я згадувала ці часи як найкращі. На перших курсах періодично доводилось сидіти на вимушеній дієті, бо кишенькові, які деколи отримувала від братів чи батька, зганяла на цигарки й походи на секонд в останні дні завозів. Іноді ставало на дешевий чай чи каву в закладах, куди ми з подругами заходили грітись.

Часто доводилось іти в універ пішки й голодувати під час пар.
Коли вдавалось зекономити чи випросити двадцятку, могла собі дозволити солодку «Артезіанську» 0,5 і сосиску в тісті. Бляха, це найсмачніше, що я коли-небудь їла. Саме та сосиска з магазину біля ЧНУ. Її й досі продають.

Я готова була писати їй оди, але в ті часи писалися лише сумні вірші про бажання померти, а ще — про риб, які розщеплюють черево, птахів, які нищать ребра і дітей, які не хочуть виходити назовні з лона своїх матерів. У ті роки в моїх текстах було багато нутрощів і розʼїдання. І жодного рядка про сосиску в тісті.

Тож
виправляюсь.

18.09.25

«Памʼять»

жовтень 2025
Акварельний папір А4, олійні фарби

| ентропія |

час
закручується навколо шиї
відмерлою пуповиною
липкою стрічкою мебіуса пляшкою
кляйна драбиною пенроуза
мотузкою без жодного кінця
ступає все ближче приймає в обійми
дайте ж повітря бо час
руйнує легені стікає крізь пальці
випадає з-під шкіри
роками
встрягає поміж зубів
бридкими неперетравленими залишками
чорні пні ясен стукотять
на протязі наче птах що віщує цей час
дайте ж повітря бо він
вливається в довгі ночі нарікає себе нашим
наш би не був я знаю це достеменно
таким він не зміг би
тож дайте повітря отямте згодуйте
цей час хижим звірям
допоки ще кігті пітьми
не впʼялися в горло
часу
що вартий всього

22–24.10.25

Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.

Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.

Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.

02–18.06.24

Деколи здається, що я майже впоралась із собою, я от знову розрізняю гумор і навіть можу щось десь пожартувати, але криє насправді безбожно, і це зовсім нове відчуття. Я стала зла, я стала дуже (безмежно) зла на весь світ відколи дізналась, що віддаю цій землі ще одну рідну людину, а тепер — куди б не тікала, куди б не бігла, я вже від себе не сховаюся. Залишається лише навчитися жити з цим камінням всередині. Головне — не лізти в воду, кажу ж собі, головне — не лізь на глибину, бо не випливеш більше. Знаєте, зло дуже гостре, я ненавиджу бути такою, бо це ріже зсередини. Стільки років я робила все, щоб подолати це приховане в собі, щоб бути справді хорошою і доброю до всіх, а зараз мене просто паралізувало, і лють від безсилля — це єдине, що я насправді здатна розрізнити. Дуже хочу, щоб до мене повернулася здатність любити, бо останній рік я, може, завдяки любові й вижила. Але пусто, дуже пусто. Нехай би хоч любов до мене повернулась, я б віддавала її за безцінь, ділилася б з кожним, але її просто нема. І через це я теж дуже зла. Бо мені ж нічого не залишилось взагалі.

Стільки всього відбувається в житті, стільки всього потребує моєї участі, а мене ніби кілька разів розіпнули й залишили висіти. Для розваги публіки.