Западає у ринви
сонячне світло. Приходять зі сходу
взолóчені хмари. Росте жовте листя
на дереві зимнім. Лягає під ковдру
при́спане птаство.
Стискається кулька — й повітряні краплі
вмивають обличчя
блакитним потоком.
Впиваєшся впóвні, наповнюєш очі
покорою й тишею. Темрява —
згодом
прийдé із холодних країн
надвагомість,
знезброїть цей простір і все довкіл тебе.
Вплітаєш залишене світло у постіль
свою
весноквітну,
вгортаєшся в неї.

Коли розглядатимеш цятки на стінах,
коли вимовлятимеш слово останнє,
і ніч вже вливатиме трунок свій пінний
у день незагоєний —
стань собі раєм:
теплим, наповненим простором,
щастям,
стань собі небом, будь собі сонцем.
Холод примружився — дивиться в чашу,
блідо-рожевим спалахує,
мовкне.

Плинно збігає цівкою з носа
світ цей солоний, розгойданий,
лущить
панцир крихкий, що вже врісся у тіло —

сходить над ним
ще розпечена
куля.

30.08.25

| мир тобі, світе |

Як лише ти торкаєшся шкіри,
чужинцю,
краєм долоні
світ розділяєш навпíл.

Яблуко падає з гілки,
глухо вдаряється в стріху
дому з приреченим знаком —
дому
на схилі
вітрів.

Шкірою білою плинуть
цівки пробудження, миром
пахне волосся, вигнанством,
димом відчуження — і
наших раптових наближень,
подихів, поглядів, свідчень
бракне для створення світу,
що умістив би наш світ.

Очі твої, наче ріки,
топлять в холодній блакиті
течії всі ці невпинні,
збурюють темряву надр.
Тягну долоні — долівка
ближчає
(зовсім вже близько),
пальцем простягнутим,
нігтем
я доторкаюсь до дна.

Скільки до тебе ще бігти,
білий, далекий чужинцю,
повз усі ґрати, застави,
межі, кордони. Життя
цілиться зблизька у шию,
і вилітає ізвідти
птах із простріленим тілом
в сизій плаценті. Стіна
сунеться ближче, нізвідки:
«Мир тобі, мире. Мій світе,
мир тобі».

Ми виростаєм.
Мир тобі!

Цілиться —
клац.

| реверс |

Стікає вода твоя, Боже,
обличчям збілілим, руками.
Стискаються темряви кола,
вплітаються в шию кілками.

Не дай нам згубитися, Боже,
у просторі й часі, за нами —
ворота до вічности, схоже,
замкнулися скрипко й невтямно.

Залиш нам цей просвіток, час наш
унизь до єдиного знаку. Не стань
на заграді до раю. Не втрать
нас навзаєм. Між нами
натягнуто струни міжсвіття,
хитається маятник.

Реверс.

Життя проростає у землю,
назовні пускаючи мертвих.

Життя проростає назовні
зі смертю сплітаючи стебла.

Життя проростає — і вкотре:
життя проростає
зі смерті.

01–05.10.25

| допоки лунає подзвін |

Довгий коридор памʼяті заростає,
мов рана на тілі
зчорнілому —
встигни із нього вийти,
заки лунає ще пóдзвін —
в тиші ж бо
трапиться
тьма, а тому
встигни здолати, допоки

довгий коридор памʼяті,
мов довгий лабіринт смерті,
заг(н)оює шрами
білим —

явись мені білим птахом
без жодної ознаки,
за образом і подобою створеним.
У дзьобі
розбитому
вість пронеси
крізь

довгий коридор памʼяті,
мов крізь довгий тунель
(не)повернення:

встигни ж бо, вийди,
допоки
лунає ще
пóдзвін —

чи чуєш?


11.10.25

| квіти зла |

Сьогодні
приходь
до мене,
в мій чорний од віку дім,
засвічуй зіниці жовтим,
скидай свою шкіру — і
розділимо хліб цей нáвпіл,
мов долю, ковтнемо — ти
приходь же до мене зночі,
лягай до холодних стін.

Осип німоту миʼ сіллю,
збери із чола дощі:
сьогодні в безмежнім, хворім
танку
небо родить
гнів.

Сьогодні ж
приходь
до мене
у глéвкім, спʼянілім сні,
торкаючись нігтем стертих,
обридлих, блідих, пустих,
невчасних, збіднілих, зайвих —
торкаючись
слів
усіх.

Наш біль вже дорослий,
бачиш? А втім, ти приходь,
коли
в долонях твоїх зростає
червоне
насіння
зла:
голодна і сіра осінь
стає поміж нами. Дна
не чутно під ліжком білим,
відрощуєм зябра, і
у дітях своїх безоких,
безротих, безвухих
ми
впізнаєм себе — до краю
наповнена чаша.


Лий — ! —
на мене
прозорим сяйвом,
отруто
прийдешніх
днів.


14–18.10.25