Ще настане війна,
І пророчими стануть рядки —
Всеохопна спокута загорне у вбір,
І простягнуться ріки руками своїх берегів,
Розливаючи тіло на дім. Чи доми,
У яких раз за разом хриплять голоси,
І здригаються груди, і в'ється сувій:
На жертовнику знову заклання,
Боги
Потребують любови і болю,
Моли!
Щоб дожити до ранку, до ночі чи дня
І заколотим бути із честю слуги,
Плаче небо червоними слізьми, а я
Вже не плачу із ним.
Але точиться зеленню з ока
життя
Нерождéнного сина без долі мерців,
Що поклали себе у жорстоких краях,
Бо війна як війна — і хтось мусить піти.

Сиві риби плавцями огорнуть хребет,
Як бамбук проростатиме стержень кісток,
І палатиме сонце в долонях, але
Наростатиме темрява кроком за крок.
І урешті привидиться свічка хвилин,
Щосекундно мінлива і менша, ніж світ.
Ти непевно ступаєш у ріки свої,
Обертаєшся й бачиш —
Там пустка, Чужинь.

Час вростає в годинник, руйнує життя,
І на досвіді слів набирається сил,
Чужі діти ідейно вливаються в кров,
І стають все сильніші — мусять рости.
І терновником стелиш себе по землі,
І наповнюєш серце теплом джерела,
Що, мов глек, розбивається в тисячі слів
Недосказаних досі і мусиш мовча...
А ріка все тече — ти лягаєш на дно,
І вироджуєш зябра і срібну луску,
І приходять у сни із картин Ієро...
Не кажи це ім'я.
Замовкни, забудь.
Так нашіптує днями тобі Астарот,
Залишається вірити, рвати папір.
Вода на піску змиє напрямок (стоп!):
Залягаєш на дно —
тягнеш руки у вись.

03.01.21

| зівʼяле листя |

коли протікає лицем
крапля
важка наче камінь
кинута в око
творцем
коїться дійсність довкола
чиниться суд над життям
в спадок дарованим
доки
ти тут триватимеш?

злам:

скільки довершених квітів
мусиш зірвати
щоб їх
згнóїти звалищу
скільки
днів змарнувати
років
?

серед пустель виростає
біла хатина а в ній
дерево
ніжне ласкаве
гіллям торкається стін
ще молоде зеленасте
весело листям дзвенить

стеблами множиться памʼять
про неоплаканий гріх

коло хатини здіймає
вітер
пожовклі й сухі
жмутки

«зійшлися случайно» —
пані!

розстались
чужі


20–29.07.25

Перше заняття з creative writing в Бредбеку. My English isn’t Englishing today🐝

Але після повернення в Чернівці таки мушу зібрати людей на заняття з креативного письма, яке я вже так давно відкладала) так шо готуйтесь, хто хотів

Щоб ви собі розуміли, перший в житті вірш англійською 👁️👄👁️

Повернулася в Бремен на залізничний вокзал, зловила флешбеки, як курила тут холодними вечорами, і як купляла в кіоску свій перший номер Der Spiegel про культуру. І ще постійно дощило, цілий тиждень. А я жила в 2 метрах від вокзалу і зараз піду ще там покурю. Це все ніби декорація, до якої повернулася абсолютно несподівано. Дуже дивно, коли чуже німецьке місто відчувається майже рідним

На цьому каналі зазвичай живуть вірші, але раз у життя я пишу й статті, тому читайте матеріал про Сому Морґенштерна за посиланням:

https://chytomo.com/soma-morgenshtern-shcho-25-rokiv-meshkav-u-hoteli-niu-jorka-i-ne-znajshov-svij-dim/

Слів
настільки багато,
що вони
збиваються в клубок,
обступають тебе,
сплутують думки —
і мовчки ідуть
не вчепившись за жоден гачок.
Залишається також
мовчати,
бо що ти їм скажеш,
коли навіть «залиштесь»
пішло.

20.08.25

Австрійське радіо повторно запустило запис наших з Яном та Інґою віршів у нім.перекладах. Тривалий час лінк був неактивний і заархівований, але хто пропустив, раджу послухати навіть якщо не знаєте мови. Це просто фантастичне звучання🥹🥹🥹🥹

Ефір 26.08.25 від 23:03
https://oe1.orf.at/programm/20250827#804720/Blutjunge-Dichtung-aus-dem-Schuetzengraben

Западає у ринви
сонячне світло. Приходять зі сходу
взолóчені хмари. Росте жовте листя
на дереві зимнім. Лягає під ковдру
при́спане птаство.
Стискається кулька — й повітряні краплі
вмивають обличчя
блакитним потоком.
Впиваєшся впóвні, наповнюєш очі
покорою й тишею. Темрява —
згодом
прийдé із холодних країн
надвагомість,
знезброїть цей простір і все довкіл тебе.
Вплітаєш залишене світло у постіль
свою
весноквітну,
вгортаєшся в неї.

Коли розглядатимеш цятки на стінах,
коли вимовлятимеш слово останнє,
і ніч вже вливатиме трунок свій пінний
у день незагоєний —
стань собі раєм:
теплим, наповненим простором,
щастям,
стань собі небом, будь собі сонцем.
Холод примружився — дивиться в чашу,
блідо-рожевим спалахує,
мовкне.

Плинно збігає цівкою з носа
світ цей солоний, розгойданий,
лущить
панцир крихкий, що вже врісся у тіло —

сходить над ним
ще розпечена
куля.

30.08.25

| мир тобі, світе |

Як лише ти торкаєшся шкіри,
чужинцю,
краєм долоні
світ розділяєш навпíл.

Яблуко падає з гілки,
глухо вдаряється в стріху
дому з приреченим знаком —
дому
на схилі
вітрів.

Шкірою білою плинуть
цівки пробудження, миром
пахне волосся, вигнанством,
димом відчуження — і
наших раптових наближень,
подихів, поглядів, свідчень
бракне для створення світу,
що умістив би наш світ.

Очі твої, наче ріки,
топлять в холодній блакиті
течії всі ці невпинні,
збурюють темряву надр.
Тягну долоні — долівка
ближчає
(зовсім вже близько),
пальцем простягнутим,
нігтем
я доторкаюсь до дна.

Скільки до тебе ще бігти,
білий, далекий чужинцю,
повз усі ґрати, застави,
межі, кордони. Життя
цілиться зблизька у шию,
і вилітає ізвідти
птах із простріленим тілом
в сизій плаценті. Стіна
сунеться ближче, нізвідки:
«Мир тобі, мире. Мій світе,
мир тобі».

Ми виростаєм.
Мир тобі!

Цілиться —
клац.

| реверс |

Стікає вода твоя, Боже,
обличчям збілілим, руками.
Стискаються темряви кола,
вплітаються в шию кілками.

Не дай нам згубитися, Боже,
у просторі й часі, за нами —
ворота до вічности, схоже,
замкнулися скрипко й невтямно.

Залиш нам цей просвіток, час наш
унизь до єдиного знаку. Не стань
на заграді до раю. Не втрать
нас навзаєм. Між нами
натягнуто струни міжсвіття,
хитається маятник.

Реверс.

Життя проростає у землю,
назовні пускаючи мертвих.

Життя проростає назовні
зі смертю сплітаючи стебла.

Життя проростає — і вкотре:
життя проростає
зі смерті.

01–05.10.25

| допоки лунає подзвін |

Довгий коридор памʼяті заростає,
мов рана на тілі
зчорнілому —
встигни із нього вийти,
заки лунає ще пóдзвін —
в тиші ж бо
трапиться
тьма, а тому
встигни здолати, допоки

довгий коридор памʼяті,
мов довгий лабіринт смерті,
заг(н)оює шрами
білим —

явись мені білим птахом
без жодної ознаки,
за образом і подобою створеним.
У дзьобі
розбитому
вість пронеси
крізь

довгий коридор памʼяті,
мов крізь довгий тунель
(не)повернення:

встигни ж бо, вийди,
допоки
лунає ще
пóдзвін —

чи чуєш?


11.10.25

| квіти зла |

Сьогодні
приходь
до мене,
в мій чорний од віку дім,
засвічуй зіниці жовтим,
скидай свою шкіру — і
розділимо хліб цей нáвпіл,
мов долю, ковтнемо — ти
приходь же до мене зночі,
лягай до холодних стін.

Осип німоту миʼ сіллю,
збери із чола дощі:
сьогодні в безмежнім, хворім
танку
небо родить
гнів.

Сьогодні ж
приходь
до мене
у глéвкім, спʼянілім сні,
торкаючись нігтем стертих,
обридлих, блідих, пустих,
невчасних, збіднілих, зайвих —
торкаючись
слів
усіх.

Наш біль вже дорослий,
бачиш? А втім, ти приходь,
коли
в долонях твоїх зростає
червоне
насіння
зла:
голодна і сіра осінь
стає поміж нами. Дна
не чутно під ліжком білим,
відрощуєм зябра, і
у дітях своїх безоких,
безротих, безвухих
ми
впізнаєм себе — до краю
наповнена чаша.


Лий — ! —
на мене
прозорим сяйвом,
отруто
прийдешніх
днів.


14–18.10.25