| перетворення |

Нігтем видряпуєш тіло і образ,
твориш себе, наче глиняну тінь,
зморшки вмальовуєш, вилиці, очі,
мову вигадуєш. Дихаєш. Ти
зовні вкриваєшся ранками. Колеш
пальці, торкаючись шкірки,
а втім,

час прокидатися,
час, коли хочеш
вирвати світло із кігтів пітьми.

Так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем,
а ще
вирости садом, виплисти морем,
випасти з неба прозорим дощем.

Бути собі — ані катом, ні богом:
жінкою, дóнькою, матірʼю — і
в часі залишитись свідченням дому,
в домі залишитись спогадом стін.

Тож
ти видряпуєш тіло і образ
з чорної теміні світу без слів.
Створюєш простір —
як створюють мову,
значення в форму вплітаючи, і

так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем, а ще
бути собі ані катом, ні богом —
простором.
Мовою.
Світом.
Дощем.

09.03—11.05.25

То 9 чи 10?


Спойлер:
віршів нема, бо я працюю над чимось прозовим

| часодійне |

коли вже своїми долонями час
торкається горла і косить
очі голодні на паросток дня —
гóрнусь обличчям до нього

коли
зупиняється час
і стримить
з тіла багнетом кривавим —
сточую нігті об стіни

не ми
творимо вічність
не наші
теплі молитви в основі усіх
значень законів і правил

хочу
тебе
випивати до дна —
світе солодкий незнаний

хочу
палати
в багатті життя —
хочу невпинно палати

хочу
щодня
розквітати в твоїх
грудях
мій часе кривавий

хочу
зростати на твóїх вустах
хочу
зростати
зростати!

з краплі ставатися морем
в твоїх
теплих обіймах
губитись
часе багряний
охрещений в жах —
хочу творити
й творитись

коли вже
своїми долонями
час
торкається горла
і косить
очі голодні на паросток дня —
хочу
невпинно

я
хочу!


25.05–08.06.25

Була у відділенні поліції. Нарешті трохи зрушились пошуки брата і запросили здати ДНК на аналіз. Сиджу, дивлюсь у вікно на панораму Чернівців, думаю: як ми взагалі дійшли до цього, в дитинстві ж він мені розповідав про фізику, географію, життя святих — і жодного натяку на те, що в ХХІ столітті може статись війна, в якій він буде зниклим безвісти солдатом.

Поліцейський такий «скажи те», «скажи се». Дивлюсь на панораму міста — гарне. І в мозку так пусто. Забула, з якого боку в нього був шрам від поранення. І дату свого народження теж забула (а мене й не питали). Номер квартири, в якій живу майже рік, теж забула. Потім згадала.

З мого мозку зникає безліч інформації. Ще трохи рано втрачати памʼять. Але люди деколи й ґлузд втрачають — нічо, думаю, найменшим відкуповуюсь. І взагалі. Якби втратою памʼяті можна було б убезпечитись від інших втрат, було б гарно.

«…і в найгіршому випадку, якщо ми знайдемо труп…»

Панорама. Літні Чернівці. Бачу панораму — чую панораму.

«…труп…»

Кажу, що кількох його побратимів знайшли в полоні, він не міг померти. Співчутливий поліцейський співчутливо дивиться. Зрозуміла, що треба якось відреагувати — натягнула посмішку. Сиджу така, як клоун, дивлюсь на панораму міста.

Пиздець.

Не люблю бути в чатах родичів військовополонених чи зниклих безвісти. От тупо не витримую. Там мені здається, що я недостатньо страждаю, надто мало обмежуюсь, що треба більше, краще — як справжні сестри, доньки й дружини.

Думаю, оце життя нас попаяло. Як же так.

Добре, що поліцейські посварилися через стілець, на якому я сиділа. Довелось вилізти з голови і повернутись на третій поверх у кабінет з надписом «триває відеодопит». Я вже така активізувалася, ввімкнула надію, що віддам цей стілець, а за кілька хвилин ми закінчимо і я собі піду через пів міста дихати пилом з траси = заземлятись.

Але не пішла.
Довелось сісти назад.

А потім сиділа і вже не думала. Просто хотілось піти. Мені й приходити туди не хотілося насправді. Але доводиться робити багато різного, навіть якщо дуже хочеш.

Про брата говорять у минулому часі.
Тобто — про мого найстаршого, найрозумнішого серед нас, брата, який так підтримував мене на кожному кроці і з яким ми стільки років були безмежно близькими, говорять у минулому часі.

Я починаю забувати його обличчя, коли довго не бачу фотографій. Зате памʼятаю величезні стоси журналів «Целый мир в твоих руках», які він давав мені гортати лише під пильним наглядом у той період мого життя, коли я навіть не розуміла, чому слово «мир» використовують у значенні «світ».

І памʼятаю, як підшкірно відчувала зародження сивого волосся, коли він опинився в загальній палаті психлікарні через зрив на фоні сильного стресу і вродженої епілепсії. Мені соромно, що я соромилась своїх щоденних походів у психлікарню. І соромно, що я злилася, коли він припинив розуміти мене. Я тоді думала — як ти взагалі посмів, це ж ти, наш найрозумніший і найстарший.

Лікарка тоді сказала, що в його мозку щось безнадійно порушилось — і він вже до смерті буде як дитина.
«Тепер лиш на таблетках».

Його ліки повернулися зі штабу восени 2024.

Як ми дійшли до такого життя.

| кадр |

Тікаєм від ранку помежи сну,
в нори влізаємо, наче змії,
і, зашарілі від жаху, — тут
ми залишаємо наші вірші:
поміж дерев, охололих шахт,
поміж самотніх пустих будинків —
ми,
розʼєднавши бліді уста,
вперто тримаємось поруч. Ближче.

Ким же окреслений цей маршрут?
Скільки чекає ще болю? Свище
ніч
у пустоти
й, немов павук,
пастки сплітає навколо. Вище!

Все так, можливо, тому, що нам
було написано кимось вищим
знищити світ весь заради нас,
знищитись згодом — заради
інших.

І
на майданчику — тиша!
Кадр:
ви біжите під дощем від вітру,
він обертається — кадр. І два:
ти не знаходиш його
між тиші.

— Любий, усе це — жахлива гра, —
каже зі сходів подоба світла.
Любий! Де любий?
В грі нема
правил лояльності й права
вийти.

Втім,
зневажаючи біль і страх,
хтось із нас мусить позбутись …
(тиша!)
Кадр:
і заграва палає. Кадр:
світло заграви тепліє. Тиша.

Цієї пʼятниці буду в Хмельницькому. Якщо ви теж — приходьте обійматися і слухати вірші

вони кажуть шо втікати погано
бо ніби це не вирішення проблем
кажуть
треба берегти
боротися
всяке таке
кажуть шо треба навчитися слухати бути чути вірити бачити
але
вони просто не знають
наскільки прекрасно — йти
коли можеш
піти)))

| печера |

Тиша надходить, у тиші
темно. Печера ідей
повниться тінями (світлом!):
ми
обертаємо —
день
пестимо сонячним сяйвом,
крутимо кулю, і знов:
час напувається соком,
ніч наступає на шов
поміж світами, за нами
поруч обабіч чи де —
пусто і чорно! Над нами —
пусто і чорно! Нідé
світла не взяти в позику,
наші кишені — пусті.

Ти обертаєшся звіром.
Я обертаюся — ти?

Ніжно проходить під шкіру
спис кострубатий, тебе
мало багато ніскільки —
мʼязи налились вогнем.
Ти на стіні, наче привид,
виєш на біль свій, з очей
падають зоряні крихти —

і сповіщають
про день.


26.06.25

| знак питання |

По чім твоя мова, Юдо?
Звідкіль витікають — куди? —
ці мертві джерела
пустотної річки?
Звідкіль витікають, скажи?

Пощо знов приходиш, Юдо,
огорнутий в чорну одíж,
розхристаний тишею, в смутку,
пощо ти приходиш —
куди?

По чім твоя сповідь, Юдо?
До кого звертаєш свої
благання, молитви — засуджуй
до страти: багряні сліди,
твої!,
простягаються, вʼязнуть
у мʼякості жовтих степів.

Допоки
триватиме
памʼять?
Допоки
триватимеш
ти?

Довкіл тéбе морок
згубний
Довкіл вже безмовність
і
по чім твоя мова,
Юдо?
По чім же безмовність?

[Три…]

1:15
Інформую: за добу +1400 слів у рукописі. Мені той текст не дає спокою, я вже ДУЖЕ хочу закінчити, перегорнути цю сторінку, забути про нього і рухатись далі. Так шо працуєм. Тафі на підстраховці, якщо на етапі редагування знайду «пхрхя пинеаиреен арлееоти» і щось такого типу — знатиму, чиїх лап справа.


А текст буде про сни, памʼять, дереалізацію і божевілля(?). І ще трохи про любов. Або нелюбов.

срібно-прозора повня
котиться небом
велика мов мʼяч
пливе поміж хмар

можливо сьогодні
хтось бачить цю повню
востаннє

розгойданий світ
стає на краєчок часу
і ніч
така українська ніч
яку б малювати

кривавить

липень 2025

| перекур |

На вокзалі у Жмеринці
літня жінка
о другій дванадцять ночі
запитує:
«Кушать не хотите?»,
шепоче на вухо
«ку-ша-ть».
— Ні, — кажу, — хочу курити.
Курю.

Право на це
в мене їй
складно забрати,
тому йде
дивна літня жінка.
Розумієте, у всіх сенсах літня,
у всіх сенсах дивна —
бо чому б це вона
о другій дванадцять
питала, чи хочу я кушать.

23.07.25