| фонетична семантика |

Навчаюсь любити,
наче навчаються мови
мертвих:
занурюю пальці
в довгі полотна знаків,
виймаю із нутра граматик розгублені
сенси —
пульсують у шиї зізнання,
які я не вмію
казати.

Вивчаю тебе,
наче перше промовлене слово —
(тихо).
Торкаюсь до тебе,
наче до крихкості світу —
(злами).
Складаю себе із уламків
мови твоєї —
(дихай):
дай мені знак
недаремності

входження
в памʼять.

Дай мені приклад фонетики.
Дай мені право і владу,
щоб увійти у цей простір
і наділити звучанням
тишу твою незбагненну,
відстань твою нездоланну:

перші синтагми майбутнього
вже достигають
між нами.

Ти лиш навчи, як казати
те, чого я ще не знаю
і не позбав мене сили,
витримай хибне звучання.
Храм семантичних ілюзій
повниться пустками — мáбуть,
час вже зрікатися мови
й слова
відмерлого.
Мáбуть.

Квітень ʼ25

| лексична морфеміка |

На дні твого голосу — камінь забутих імен.
Ти пʼєш із Ґраалю позбавлених мови,
із чаші отруєних спогадів. День
стікає обличчям, вкладає до скриньки
пелюстки відмерлого тіла. Дощі
стискають зіниці полудою: вічні
спадають із неба — й вертаються
в дім.

Попіл волосся вкриває долоні
крихтами снігу, звуком нових,
щойно народжених в надрах
всевишніх
духів прийдешнього.

Світло і тінь.

Час, що відведений був для покори,
крапає з ока
ріками. Сни:
ти виростаєш із мене —
і знову
я виростаю із тіні віків,
тож,
збожествляючись тінню і родом,
мушу відтяти все зайве в собі.

Я
обтираю обличчя
твоїми
пасмами сонця —
пташе, лети.

Мова не знає такої любові,
що виростає із пустки, а ми —
нищимо надлишок радості й болю.
Мова не знає нас — ми її…

Втім,
небо прочинене й чисте. Сьогодні
небо знаходить тебе у своїх
теплих обіймах.
Дивлюся в нього —
і обираю
себе.
Поза ним.

Квітень ʼ25

Чернівці💅🏻

Ми з Катею давно переступили етап відеопоезії (сподіваюся, колись знову доростемо до неї).

Ось це відео було моїм найулюбленішим ever. Зараз я з нього трохи крінжую (із себе в ньому), але це вже історія)) а історію переписувати не можна.

2020

| перетворення |

Нігтем видряпуєш тіло і образ,
твориш себе, наче глиняну тінь,
зморшки вмальовуєш, вилиці, очі,
мову вигадуєш. Дихаєш. Ти
зовні вкриваєшся ранками. Колеш
пальці, торкаючись шкірки,
а втім,

час прокидатися,
час, коли хочеш
вирвати світло із кігтів пітьми.

Так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем,
а ще
вирости садом, виплисти морем,
випасти з неба прозорим дощем.

Бути собі — ані катом, ні богом:
жінкою, дóнькою, матірʼю — і
в часі залишитись свідченням дому,
в домі залишитись спогадом стін.

Тож
ти видряпуєш тіло і образ
з чорної теміні світу без слів.
Створюєш простір —
як створюють мову,
значення в форму вплітаючи, і

так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем, а ще
бути собі ані катом, ні богом —
простором.
Мовою.
Світом.
Дощем.

09.03—11.05.25

То 9 чи 10?


Спойлер:
віршів нема, бо я працюю над чимось прозовим

| часодійне |

коли вже своїми долонями час
торкається горла і косить
очі голодні на паросток дня —
гóрнусь обличчям до нього

коли
зупиняється час
і стримить
з тіла багнетом кривавим —
сточую нігті об стіни

не ми
творимо вічність
не наші
теплі молитви в основі усіх
значень законів і правил

хочу
тебе
випивати до дна —
світе солодкий незнаний

хочу
палати
в багатті життя —
хочу невпинно палати

хочу
щодня
розквітати в твоїх
грудях
мій часе кривавий

хочу
зростати на твóїх вустах
хочу
зростати
зростати!

з краплі ставатися морем
в твоїх
теплих обіймах
губитись
часе багряний
охрещений в жах —
хочу творити
й творитись

коли вже
своїми долонями
час
торкається горла
і косить
очі голодні на паросток дня —
хочу
невпинно

я
хочу!


25.05–08.06.25

Була у відділенні поліції. Нарешті трохи зрушились пошуки брата і запросили здати ДНК на аналіз. Сиджу, дивлюсь у вікно на панораму Чернівців, думаю: як ми взагалі дійшли до цього, в дитинстві ж він мені розповідав про фізику, географію, життя святих — і жодного натяку на те, що в ХХІ столітті може статись війна, в якій він буде зниклим безвісти солдатом.

Поліцейський такий «скажи те», «скажи се». Дивлюсь на панораму міста — гарне. І в мозку так пусто. Забула, з якого боку в нього був шрам від поранення. І дату свого народження теж забула (а мене й не питали). Номер квартири, в якій живу майже рік, теж забула. Потім згадала.

З мого мозку зникає безліч інформації. Ще трохи рано втрачати памʼять. Але люди деколи й ґлузд втрачають — нічо, думаю, найменшим відкуповуюсь. І взагалі. Якби втратою памʼяті можна було б убезпечитись від інших втрат, було б гарно.

«…і в найгіршому випадку, якщо ми знайдемо труп…»

Панорама. Літні Чернівці. Бачу панораму — чую панораму.

«…труп…»

Кажу, що кількох його побратимів знайшли в полоні, він не міг померти. Співчутливий поліцейський співчутливо дивиться. Зрозуміла, що треба якось відреагувати — натягнула посмішку. Сиджу така, як клоун, дивлюсь на панораму міста.

Пиздець.

Не люблю бути в чатах родичів військовополонених чи зниклих безвісти. От тупо не витримую. Там мені здається, що я недостатньо страждаю, надто мало обмежуюсь, що треба більше, краще — як справжні сестри, доньки й дружини.

Думаю, оце життя нас попаяло. Як же так.

Добре, що поліцейські посварилися через стілець, на якому я сиділа. Довелось вилізти з голови і повернутись на третій поверх у кабінет з надписом «триває відеодопит». Я вже така активізувалася, ввімкнула надію, що віддам цей стілець, а за кілька хвилин ми закінчимо і я собі піду через пів міста дихати пилом з траси = заземлятись.

Але не пішла.
Довелось сісти назад.

А потім сиділа і вже не думала. Просто хотілось піти. Мені й приходити туди не хотілося насправді. Але доводиться робити багато різного, навіть якщо дуже хочеш.

Про брата говорять у минулому часі.
Тобто — про мого найстаршого, найрозумнішого серед нас, брата, який так підтримував мене на кожному кроці і з яким ми стільки років були безмежно близькими, говорять у минулому часі.

Я починаю забувати його обличчя, коли довго не бачу фотографій. Зате памʼятаю величезні стоси журналів «Целый мир в твоих руках», які він давав мені гортати лише під пильним наглядом у той період мого життя, коли я навіть не розуміла, чому слово «мир» використовують у значенні «світ».

І памʼятаю, як підшкірно відчувала зародження сивого волосся, коли він опинився в загальній палаті психлікарні через зрив на фоні сильного стресу і вродженої епілепсії. Мені соромно, що я соромилась своїх щоденних походів у психлікарню. І соромно, що я злилася, коли він припинив розуміти мене. Я тоді думала — як ти взагалі посмів, це ж ти, наш найрозумніший і найстарший.

Лікарка тоді сказала, що в його мозку щось безнадійно порушилось — і він вже до смерті буде як дитина.
«Тепер лиш на таблетках».

Його ліки повернулися зі штабу восени 2024.

Як ми дійшли до такого життя.

| кадр |

Тікаєм від ранку помежи сну,
в нори влізаємо, наче змії,
і, зашарілі від жаху, — тут
ми залишаємо наші вірші:
поміж дерев, охололих шахт,
поміж самотніх пустих будинків —
ми,
розʼєднавши бліді уста,
вперто тримаємось поруч. Ближче.

Ким же окреслений цей маршрут?
Скільки чекає ще болю? Свище
ніч
у пустоти
й, немов павук,
пастки сплітає навколо. Вище!

Все так, можливо, тому, що нам
було написано кимось вищим
знищити світ весь заради нас,
знищитись згодом — заради
інших.

І
на майданчику — тиша!
Кадр:
ви біжите під дощем від вітру,
він обертається — кадр. І два:
ти не знаходиш його
між тиші.

— Любий, усе це — жахлива гра, —
каже зі сходів подоба світла.
Любий! Де любий?
В грі нема
правил лояльності й права
вийти.

Втім,
зневажаючи біль і страх,
хтось із нас мусить позбутись …
(тиша!)
Кадр:
і заграва палає. Кадр:
світло заграви тепліє. Тиша.