У чорній пустці власних ребер
В промоклому від снігу взутті
Дотримуючись норм стилістики української мови
Між людей або без них
Навпроти розбитих уламків дзеркала
За крок від прірви або полегшення
Біля зів'ялих квітів
З любов'ю чи з її відсутністю
На вершині гори
Під світлом вуличного ліхтаря що блимає
В абсолютній темряві
Далеко від дому якого не існує
В чужому світі який мені не належить –
Мушу відчувати себе людиною
Причетною до людства
Людяного
Людського
Звучить огидно
Якщо повторювати довше
ніж сонце досягне зіниць
І випалить тебе тишею відлуння


01.03.23

Не можу згадати, чи я два роки поспіль пролітаю на харківській, чи на франківській резиденції. Тобто — на «Слово» точно двічі не пройшла, а от чи це друга, чи третя спроба прорватись на «Прописи» — складно сказати.

Що ж, подалася ще раз. Мені вже якось навіть по приколу отримувати відмови — але, бачите, дурачок не здається. Тримайте лінк і теж не здавайтесь:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScwKKtEuIjrvW9HiSAYMTTeE8fpxXVrhUQ2CgyAJk8eZCVFNw/viewform?pli=1

| книга буття. день 6 |

Камінці підступають
гострим доверху.
Камінці
вирізають тебе
із холодної скелі —
за образом і подобою.

] Ось тобі тіло, жінко,
за образом і подобою
бога із каменя
створене. [

Дні
накопичуються
в кутиках губ,
скрапують кровʼю,
вкривають долівку
темними гронами —

злизуєш їх:

все, що в тобі зародилося,
жінко,
мусить лишитись з тобою.

Так заповíдав творець,
камінь вкладаючи
в лоно.

Втім, камінці
пристають до легень,
підступають до горла —
ти вже не в змозі
тримати в собі,

тож
ти повинна, жінко,
знову і знову
вертати
те, з чого створена
] богом
каменем
жінкою
словом [ —
те
повертати
собі.

28.02–14.03.25

| книга буття. день 5 |

Нарощую зябра, плавці — і тікаю
у темряву й тишу.
У себе. Німа
стаю,
наче риба.
Кліпаю в памʼять.
Стискаюсь у кульку.
В зарóдок життя.

Нарощую слиз,
минаю всі пáстки,
просочуюсь в первісний світ,
в позачас.

Списую стоси паперів
мовчанням.
Збурюю води
вдарянням плавця.

Поміж хребців моїх
вже вибухає
ядерний атом прийдешнього дня:
світ розростається,
світ поглинає
темряву й тишу
нового життя.

20.02—14.03.25

Забула про сьогоднішній зум-виступ до дня поезії, довелось на вулиці читати вірші в телефон і з телефона. Ви б бачили обличчя людей, які проходили повз.

Я вже давно не боюсь публічних виступів, але тепер вже точно стала безстрашна.

| sich verlieren |

А що, раптом після пробутого
ми
не скажем навзаєм ні слова?
Подовжимо відстані, втратимось в них?
Ми ж більше
ніколи, нікому
не станемо ближчими, «більше, аніж»,
загубимось в темряві й тиші.

Збудуємо стіни —
як їх знести? —
коли ми в оточені тіней.
Коли ми розʼєднано йдемо у тінь.
Коли підступають до горла
фантоми несказаних «може, лишись».
Ми йдемо.
Іти нам
ще довго.

Ніколи
не вимовим імені ми,
розсіємо спогади з часом.
Нікому
не скажем
«приходь в мої сни,
приходь у них, будь в них».
Не скажем.

Коли вже до тебе
пів подиху
і
ці стіни ростуть, наче крига —
вдаряюсь обличчям, руками, грудьми.
Холону
Навзаєм.
Не ми вже
історію пишемо спільну.
Не нам
торкатися тіла навпроти.

Нарощуєм голки мовчання —
у нас
слова застрягають
у горлі.

+1 відмова до колекції 😁

Готую один матеріал на завтра, залізла покопирсатися в архіві міжнародної премії. Такий прикол: у 2022 році її виграв Жадан з романом «Інтернат», а в 2023 Рафеєнко з його «Мондеґріном» увійшов лише в ТОП-10.

Чесно, я підозрюю, що «Інтернат» тоді відзначили радше щоб підтримати українського автора. Я вважаю цей текст непоганим. Навіть хорошим, динамічним. Але «Мондеґрін», як на мене, значно потужніший.

До чого це я..)

А до того, що аж на душі відлягло. Нарешті потрохи усвідомлюю — проблема все ж не в мені й провали з конкурсами/резиденціями і т.д. насправді нічого не визначають.
Бо порівнювати «на кращість» можна лише погані тексти, намагаючись серед гіршого знайти щось притомне. А хороші тексти — якими б вони різними між собою не були — залишаться не менш хорошими і жодні відзнаки не змінять їхньої справжньої цінності.

Я б це мовчки прожила або записала б в щоденник — і забула, але раптом тут є бодай одна людина, якій це теж важливо усвідомити саме зараз)))

| пташе |

Простір
під тілом твоїм
зневагомілим
знову згинається,
наче під тиском планет.
Напружуєш мʼязи,
хапаючи нитку злотаву за комір,
стаєшся великою кулькою кисню —
наповнюєш все
духом життя усествердним,
духом правічним, незвабним,
птахом злітаєш із пастки
довгих підземних ходів.
Крила твої не заслабли,
хоч і пробиті цвяхами:
в отвори ледь непомітні
вʼїлася сумнівів міль.
Точить тебе неквапливо,
струшує пірʼя на землю —
бачиш, як з тебе злітають
шати твої,
наче сніг.

Вість з батьківщини, з надхмарних
замків безсмертя приймаєш —
мусиш надалі горіти,
не спопеляючи світ.
Сонцем новим йому стати
мусиш, прийнявши у серці,
світло народження часу —
радість всесвітню
і біль.

Ти вже
не в змозі здійняти
тіло своє понад себе —
тягнуть, замочені в зливі,
крила
додолу,
а втім —
світло росте,
незбагненно
шириться в просторі. Тихо
очі заплющуєш, мариш
додом, в якому тобі
тепло і добре,
в якому
темно й спокійно —
ти мариш.

Крила сточила до кістки
спрагла до сумнівів міль.
Тулишся тілом у себе,
в воду устрибуєш,
хочеш
вглиб заплисти чи влетіти,
вимити з ранок всю сіль.

Все ж: ти не риба —
ти тонеш.
Дім залишається зовні.
Простір стискається.
Простір
стався вже зовсім
малим.

27–28.03.25

| рибо |

Я відпускаю — пливи,
моя рідна
роздвоєна рибо, в далекі часи,
минаючи втрати,
вдаряючись в спини
більших за тебе, сильніших.
Пливи
до берега світлого —
в теплі протоки,
каменем встрибуй
і виринай
білою кулькою. Тихо —
бо
ось вже
падають краплі:
важкі, мов кришталь.

Вже в тобі, рибо, рóдиться подих
вже тобі кисню бракує, туман
перед очима. В глибинах
не можеш.
Вже тобі, рибо,
дім твій —
тюрма.
Тож
ти пливи
до наземного храму
повз
усі змінні, люті вітри.
Тож видихай з себе
вогкість цих надр.

Лиш не сповільнюйся, рибо.
Пливи.

20.02–03.04.25

Знайшла в архівах історичне відео😀
Перший готельний номер, в якому я жила майже тиждень просто за те, шо я ПоЕтКа і мала невеличкий виступ на фестивалі.

Бремен, 2023.

Я тут шалено втомлена, бо всю ніч не спала. Ми тоді дуже складно добиралися з Дармштадту, мали кілька пересадок, а ще був шалений мороз. Німецькі потяги — це взагалі окрема історія, бо стояти кілька годин у проході, коли тебе штурхають буквально всі — не найкращий досвід. Досі згадую незнайому німкеню, яка побачила, що я вирубаюсь і потащила на своє місце (вона простояла кілька годин, поки я не прийшла до якогось +- нормального стану свідомості). Мене реально тааак вирубало, що я спала на плечі в якогось дуже поважного пана (ну, сподіваюсь, хоч не заслинила його).

Тай таке

Згадав раптом, що мені вже більше, аніж пів року 25.
І про це я 4 роки тому писав дурні тексти і знімав відео на них з Мариною.

А тексти хоч і дурні були в 21, зате він щось знав...

| спати |

Крапає з неба залізний град.
Крапають води на тіло. Злим
оком вдивляєшся в сіру даль,
і підгинаться ноги. Сниш
теплу й маленьку, свою печаль,
що розростається, нищить світ.
Хочеться вирватись звідси, та
знову стискають за горло
сни.
Спи, не турбуйся за шум дощів,
Спи, не лякайся, коли земля
падає вверх — і вкриває, і:
спи, не давай їм украсти час.

Нині вже спатимеш довго:
ти
вічною ковдрою вкритий. Я
знову приходжу в далекі сни.
Знову безслівна й жахна —
віддай
око незле, щоб дивитись в світ
більше не було так гостро, бо
я ж розсипаюся — ти мовчиш.
Я розриваюся всоте, то/ж:
мушу нести цей незмірний хрест,
не розділивши його вагу.
Тиші навчи мене. Тиші — вже,
щоби
почути
підземний
крок.

В кожного з нас є своє імʼя.
В кожного з них є на нас мотив.
Сунуться знову помежи втрат
чорні й опухлі примари — їм
черево б знову набити вкрай,
нам
менше б ховати своїх живих.

Хочеш сказати, що «Боже, я…» —
мовкнеш. Ні слова.
Ні слова, втім:
Боже, дозволь їм померти. Дай
жити невинним
на цій землі.
Крапає з неба
залізний град.
Крапають води на тіло.

Дим.

08.04.2025