Простір моєї історії в батьківському домі починає звужуватись. Затягується, наче дірка у вусі.
Робочий стіл, про який я мріяла все життя (а отримала за рік чи два до переїзду на першу орендовану квартиру), намертво завалений усім, що теоретично ідентифікується, як моє. Хоча мого там майже нема. Якісь незрозумілі книжки, чоловіча шапка, протермінована косметика, коробка з братовими речами, які повернули зі штабу.

Я завбачливо обирала собі стіл із вбудованими книжковими полицями, їхня основна місія — відмежовувати мене від спільного простору вітальні. Мені завжди бракувало своєї кімнати. Елементарно бракувало простору, де я могла б спокійно поплакати. Тому ця «стіна» свого часу створила потрібний ефект — у мене зʼявився імпровізований офіс. Ідучи на роботу (а працювала тоді в бібліотеці), я жила думками про те, як повернуся до свого столу, своїх книжок — і продовжу працювати, вчитися чи малювати.

Я законсервувала це місце. Байдуже на завалений стіл — книжки стоять незмінно. На відмінну від більшості інших книжок з моєї бібліотеки — батько поперекладав їх так, що я тепер нічого не можу знайти. А ці, якими я найактивніше користувалася, стоять, ніби чекають на моє повернення.

Повернутися я вже, певно, ніколи не зможу.
А дім?
Він перетворюється на адресу, за якою ти деколи заходиш у гості.

За шафою (знаєте, оці великі стінки, які в кінці 80-х купували з-за кордону?) досі стоїть дошка, яка до 16 років слугувала мені робочим столом.
Я сідала на крісло, клала її на підлокітники — а потім вже на коліна, бо стала зависока, аби вмістити ноги — підіймала з підлоги стоси зошитів, підручників і вчилася. Це була моя барикада. Фортеця, яка ладна була завалитися від найменшого стрибка в іншій кімнаті.
Надто відкритий простір.
Телевізор навпроти. Любила, коли показували щось класне. Не любила, коли у батька був вечір футболу чи якихось спортивних передач, бо тут і не поспориш. Доводилось іти на компроміс і вчитися під звуки, які абсолютно не надихали. А збоку ще мама на машинці шила. І брати по черзі давали ляща, проходячи з кухні в іншу кімнату. Щоб не розслаблялась. Або скидали мої стоси книжок в інше крісло, і я мусила те все розгрібати, перехилившись (а дошка з усім іншим ще й падала деколи на ноги. Жесть загалом).
Я не знаю, як мені вдалося бути відмінницею усі 11 років у школі й 5 в універі.
Я не знаю, чи витримала б зараз бодай добу в таких умовах.

Але, уявляєте, це були найщасливіші роки мого життя. Бо я не знала, що можна інакше. Бо обидва мої брати були ще поруч. Мама жива. А з усім іншим можна було якось впоратись.

Простір моєї історії в батьківському домі звужується. Зараз я знаю і маю те, про що колись не мріяла. Але чи щаслива я? Складно сказати. Напевно, через 10 років буду впевнено відповідати — так, я була щаслива.

|вислизання|

Слова,
які не змогла
вчасно сказати,
виходять із мене
застояним гноєм —
спльовую їх
на стерильну підлогу
[всі відвертаються].

В домішках крові
і мокротиння —
загублене слово,
без адресатів й без значення.

В мові
простір пустот дозріває
між словом,
вкотре не сказаним,
й значенням слова —
множиться відстань.

Слова, для яких
не знаходжу
вкотре
сили і голосу —
йдуть в позамовну
тінь,
позбавляючи форми
усіх, до кого /
все, до чого
торкаюся.

Знову:
слова, від яких утікаю,
ловлять
в пастку мовчання —
змушують
мовчки
дивитись на світ,
в якому
слова мої,
все ще не сказані,
більше не важать —
нікому
нічого.

З мови
вже витікають
безбарвні, холодні
уламки ненаданих змістів.

У мові
простір пустот дозріває
між словом
вкотре не сказаним —
й значенням слова.
Множиться відстань.
Більше — нікому.
Змушують мовчки.
Безбарвні.
Холодні.
Більше не важать.
Усі ті,
до кого.

26.02—06.03.2025

|looking for the way out|

Горошина часу
розростається до космічних розмірів —
колись вона,
певно,
поглине й мене.
А поки:

стережися злості,
розлючена мідна рибко,
бо злість достигає в легенях
опуклим плодом,
краде повітря,
якого бракує
на дні —

твоє море бурхливе, голодне,
тому
кажу тобі, мідна рибко:
стережися
моря.

Стережися себе
у часи, коли хочеш позбутись
болю —

біль мусить тривати.
Й ти мусиш тривати
впереміш із болем.

Стережися гóлок,
які відростають
на місці загоєних шрамів.
Найдужче ж, кажу,
стережися солі,
яка витікає з очей,
руйнуючи памʼять.
А ще:

стережися хвилин,
у яких
ти втрачаєш належність собі,
розриваючи тіло надвóє:
ти мусиш віддати це тіло землі,
наповнитись нею.
Доти:

стережися всього,
що може зламати
твій стрижень:
колись-бо
з нього
виростуть квіти,
вічні й нові.

А тому —
стережися.
Доти.

18.02–07.03.25

У чорній пустці власних ребер
В промоклому від снігу взутті
Дотримуючись норм стилістики української мови
Між людей або без них
Навпроти розбитих уламків дзеркала
За крок від прірви або полегшення
Біля зів'ялих квітів
З любов'ю чи з її відсутністю
На вершині гори
Під світлом вуличного ліхтаря що блимає
В абсолютній темряві
Далеко від дому якого не існує
В чужому світі який мені не належить –
Мушу відчувати себе людиною
Причетною до людства
Людяного
Людського
Звучить огидно
Якщо повторювати довше
ніж сонце досягне зіниць
І випалить тебе тишею відлуння


01.03.23

Не можу згадати, чи я два роки поспіль пролітаю на харківській, чи на франківській резиденції. Тобто — на «Слово» точно двічі не пройшла, а от чи це друга, чи третя спроба прорватись на «Прописи» — складно сказати.

Що ж, подалася ще раз. Мені вже якось навіть по приколу отримувати відмови — але, бачите, дурачок не здається. Тримайте лінк і теж не здавайтесь:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScwKKtEuIjrvW9HiSAYMTTeE8fpxXVrhUQ2CgyAJk8eZCVFNw/viewform?pli=1

| книга буття. день 6 |

Камінці підступають
гострим доверху.
Камінці
вирізають тебе
із холодної скелі —
за образом і подобою.

] Ось тобі тіло, жінко,
за образом і подобою
бога із каменя
створене. [

Дні
накопичуються
в кутиках губ,
скрапують кровʼю,
вкривають долівку
темними гронами —

злизуєш їх:

все, що в тобі зародилося,
жінко,
мусить лишитись з тобою.

Так заповíдав творець,
камінь вкладаючи
в лоно.

Втім, камінці
пристають до легень,
підступають до горла —
ти вже не в змозі
тримати в собі,

тож
ти повинна, жінко,
знову і знову
вертати
те, з чого створена
] богом
каменем
жінкою
словом [ —
те
повертати
собі.

28.02–14.03.25

| книга буття. день 5 |

Нарощую зябра, плавці — і тікаю
у темряву й тишу.
У себе. Німа
стаю,
наче риба.
Кліпаю в памʼять.
Стискаюсь у кульку.
В зарóдок життя.

Нарощую слиз,
минаю всі пáстки,
просочуюсь в первісний світ,
в позачас.

Списую стоси паперів
мовчанням.
Збурюю води
вдарянням плавця.

Поміж хребців моїх
вже вибухає
ядерний атом прийдешнього дня:
світ розростається,
світ поглинає
темряву й тишу
нового життя.

20.02—14.03.25

Забула про сьогоднішній зум-виступ до дня поезії, довелось на вулиці читати вірші в телефон і з телефона. Ви б бачили обличчя людей, які проходили повз.

Я вже давно не боюсь публічних виступів, але тепер вже точно стала безстрашна.

| sich verlieren |

А що, раптом після пробутого
ми
не скажем навзаєм ні слова?
Подовжимо відстані, втратимось в них?
Ми ж більше
ніколи, нікому
не станемо ближчими, «більше, аніж»,
загубимось в темряві й тиші.

Збудуємо стіни —
як їх знести? —
коли ми в оточені тіней.
Коли ми розʼєднано йдемо у тінь.
Коли підступають до горла
фантоми несказаних «може, лишись».
Ми йдемо.
Іти нам
ще довго.

Ніколи
не вимовим імені ми,
розсіємо спогади з часом.
Нікому
не скажем
«приходь в мої сни,
приходь у них, будь в них».
Не скажем.

Коли вже до тебе
пів подиху
і
ці стіни ростуть, наче крига —
вдаряюсь обличчям, руками, грудьми.
Холону
Навзаєм.
Не ми вже
історію пишемо спільну.
Не нам
торкатися тіла навпроти.

Нарощуєм голки мовчання —
у нас
слова застрягають
у горлі.

+1 відмова до колекції 😁

Готую один матеріал на завтра, залізла покопирсатися в архіві міжнародної премії. Такий прикол: у 2022 році її виграв Жадан з романом «Інтернат», а в 2023 Рафеєнко з його «Мондеґріном» увійшов лише в ТОП-10.

Чесно, я підозрюю, що «Інтернат» тоді відзначили радше щоб підтримати українського автора. Я вважаю цей текст непоганим. Навіть хорошим, динамічним. Але «Мондеґрін», як на мене, значно потужніший.

До чого це я..)

А до того, що аж на душі відлягло. Нарешті потрохи усвідомлюю — проблема все ж не в мені й провали з конкурсами/резиденціями і т.д. насправді нічого не визначають.
Бо порівнювати «на кращість» можна лише погані тексти, намагаючись серед гіршого знайти щось притомне. А хороші тексти — якими б вони різними між собою не були — залишаться не менш хорошими і жодні відзнаки не змінять їхньої справжньої цінності.

Я б це мовчки прожила або записала б в щоденник — і забула, але раптом тут є бодай одна людина, якій це теж важливо усвідомити саме зараз)))