|хірайт|

Навколо родинного столу
зростають пустóти —
щороку все глибше
коріння у землю впускають.
Стільці розсипаються,
сточені давністю.
Посуд
розбитою пащею
дивиться в памʼять.

Крапає світло лампадки,
лиш би не згасло —
я знаю:
темряви мить неуникна,
час готуватись до неї.

Навколо родинного дерева
множаться плями
незнання.
Дати й обличчя
губляться в вимірах.

Темно.

Темрява
всепоглинає мій простір.
Темрява
все поглинає:
мусить встромити під шкіру
скалку холодного болю.

Темрява нині всесильна
[сталася більшою, áніж
можеш осилити, áніж
можеш здолати

у тиші].

Ти прокидаєшся в чорних
мертвих, холодних кімнатах,
мариш минулим, в якому
всі твої — поруч. У смерті
хочеш забрати отруту,
хочеш знезброїти,
здерти
маску голодної пащі,
щоби позбавити[-сь
смерті].

Губишся в датах і часі.
Губишся в просторі й знаках.
Знову малюєш на стінах
криво-розпечені сонця,
тільки ж
блакитні шпалери
нині вологі й розмʼяклі.
Стіни підперті далеким,
зрадженим спогадом.

[Де я?]

Мовчки стискаєш в долоні
ляльку — безроту й безвуху.
Мовчки встромляєш їй в очі
пальці. І тиснеш
углиб.

Час неповернення, отже,
вже надійшов.
Не відвернеш
смерть від цих стін,
що обмерзли,
й дихають пусткою —
ти.

05–20.02.25

Сьогодні вночі наші з Яном та Інґою вірші лунатимуть на Австрійському радіо у Відні.

Unglaublich )))

https://oe1.orf.at/programm/20250226?filter=kultur#785950/Blutjunge-Dichtung-aus-dem-Schuetzengraben

Каті Бруннер надіслала новий переклад. Це «| заупокійна |», написана за кілька днів до виступу в Фалькензеє. Я тоді дуже засмутилася, що не вдасться донести слухачам те, що хотіла, бо приблизний прозовий переклад тексту позбавив його багатьох значень. А нині лист від Каті став приємною несподіванкою – я навіть не підозрювала, що цей вірш був у роботі.



|Totengebet|
 
Wir schreiben.
Wir schreiben weiter und weiter
Über Raketen und durch sie getötete Frauen und Kinder
Über Frauen, die niemals mehr Leben schenken
Über Kinder, denen niemals Leben geschenkt wird
Über Männer, die sich aus Fenstern stürzen,
weil sie Frau und Kinder verloren haben.
Über Männer, die starben
bevor sie jemandes Mann werden konnten.
Über Frauen, die ihren Männern Blumen
tragen ans Grab –
statt Vasen damit zu schmücken.
Über Kinder ohne Arme oder Beine
und viel zu erwachsene Blicke.
Über Männer, denen die Kraft fehlt
Helden zu sein.
Denn es ist schon das dritte fucking Jahr.
Kinder werden groß –
Eltern sterben.
Kinder werden groß –
der Vater ein Held.
Im Tod.
Punkt.
 
Aber.
Wir schreiben und schreiben weiter und weiter.
Über Männer und Frauen, die ihr Letztes geben.
Über Männer und Frauen, die ihre Kamerad:innen
aus der Hölle holen.
Über Frauen und Männer, die es nicht aus dem Kessel geschafft haben.
Über Frauen und Männer, die an der Front heiraten.
Über Männer, die Kriegsgefangenschaft von ihren Frauen trennt. Und –
Über Frauen, die Kriegsgefangenschaft von ihren Männern trennt.
Über Kinder, die von Frieden träumen.
Über Kinder, die niemals träumen werden können.
Nicht mal von Frieden.
Über Männer und Frauen, die nach Hause zurückgekehrt sind.
Auf der Bahre.
 
Wir schreiben.
Wir schreiben weiter und weiter über sie:
über Männer, Frauen und Kinder,
die kein Zeugnis mehr ablegen können.
 
Über Iwan, Petro, Dawyd,
Semen, Artem, Witalij,
Inna, Nadija, Maria, Mykyta, Olena,
Oleksa, Oksana, Saschko, Mychajlo,
Wiktoria, Nina, Andriy, Oleh…
 
Gott dieses Krieges,
lass sie alle ruhen
dort, wo Licht ist,
dort, wo es kühl und ruhig ist,
wo es kein Leid gibt, keinen Kummer, keine Tränen.
Lass sie ruhen.
 
Аmen.
 
11–15.11.24
 
 
Aus dem Ukrainischen von Kati Brunner

Сьогодні таки день лінків.

Надіслали ще запис цього вірша.
Листопад, 2024. Фалькензеє, Німеччина.

https://youtu.be/MVHtzuZxsGs

Останнім часом сни якісь важкі, я їх не запамʼятовую, але прокидаюся наче після зміни на заводі. Я взагалі мало що памʼятаю останнім часом. Механізм дав тріщини і крізь них витікає безліч інформації. Біль від спроб пригадування — фізичний.

Я забуваю слова, пунктуаційні правила, дні народження родичів, події, на яких мушу бути, обіцянки зустрітися на каву, завдання, які маю виконати. Забуваю людей, яких бачила десятки разів. Забуваю колишніх, забуваю тих, з ким була у вільних стосунках, забуваю тих, з ким не була у жодних стосунках. Часом доводиться перепитувати у подруги, чому якийсь чоловік видається знайомим — виявляється, що кілька років тому я була закохана в нього. Або він у мене.

Я забуваю.
Мені страшно одного ранку прокинутись і забути себе остаточно. А ще страшно загубитися у власному страху.

Світ сну герметичний.
Постійно хочеться спати.

Простір моєї історії в батьківському домі починає звужуватись. Затягується, наче дірка у вусі.
Робочий стіл, про який я мріяла все життя (а отримала за рік чи два до переїзду на першу орендовану квартиру), намертво завалений усім, що теоретично ідентифікується, як моє. Хоча мого там майже нема. Якісь незрозумілі книжки, чоловіча шапка, протермінована косметика, коробка з братовими речами, які повернули зі штабу.

Я завбачливо обирала собі стіл із вбудованими книжковими полицями, їхня основна місія — відмежовувати мене від спільного простору вітальні. Мені завжди бракувало своєї кімнати. Елементарно бракувало простору, де я могла б спокійно поплакати. Тому ця «стіна» свого часу створила потрібний ефект — у мене зʼявився імпровізований офіс. Ідучи на роботу (а працювала тоді в бібліотеці), я жила думками про те, як повернуся до свого столу, своїх книжок — і продовжу працювати, вчитися чи малювати.

Я законсервувала це місце. Байдуже на завалений стіл — книжки стоять незмінно. На відмінну від більшості інших книжок з моєї бібліотеки — батько поперекладав їх так, що я тепер нічого не можу знайти. А ці, якими я найактивніше користувалася, стоять, ніби чекають на моє повернення.

Повернутися я вже, певно, ніколи не зможу.
А дім?
Він перетворюється на адресу, за якою ти деколи заходиш у гості.

За шафою (знаєте, оці великі стінки, які в кінці 80-х купували з-за кордону?) досі стоїть дошка, яка до 16 років слугувала мені робочим столом.
Я сідала на крісло, клала її на підлокітники — а потім вже на коліна, бо стала зависока, аби вмістити ноги — підіймала з підлоги стоси зошитів, підручників і вчилася. Це була моя барикада. Фортеця, яка ладна була завалитися від найменшого стрибка в іншій кімнаті.
Надто відкритий простір.
Телевізор навпроти. Любила, коли показували щось класне. Не любила, коли у батька був вечір футболу чи якихось спортивних передач, бо тут і не поспориш. Доводилось іти на компроміс і вчитися під звуки, які абсолютно не надихали. А збоку ще мама на машинці шила. І брати по черзі давали ляща, проходячи з кухні в іншу кімнату. Щоб не розслаблялась. Або скидали мої стоси книжок в інше крісло, і я мусила те все розгрібати, перехилившись (а дошка з усім іншим ще й падала деколи на ноги. Жесть загалом).
Я не знаю, як мені вдалося бути відмінницею усі 11 років у школі й 5 в універі.
Я не знаю, чи витримала б зараз бодай добу в таких умовах.

Але, уявляєте, це були найщасливіші роки мого життя. Бо я не знала, що можна інакше. Бо обидва мої брати були ще поруч. Мама жива. А з усім іншим можна було якось впоратись.

Простір моєї історії в батьківському домі звужується. Зараз я знаю і маю те, про що колись не мріяла. Але чи щаслива я? Складно сказати. Напевно, через 10 років буду впевнено відповідати — так, я була щаслива.

|вислизання|

Слова,
які не змогла
вчасно сказати,
виходять із мене
застояним гноєм —
спльовую їх
на стерильну підлогу
[всі відвертаються].

В домішках крові
і мокротиння —
загублене слово,
без адресатів й без значення.

В мові
простір пустот дозріває
між словом,
вкотре не сказаним,
й значенням слова —
множиться відстань.

Слова, для яких
не знаходжу
вкотре
сили і голосу —
йдуть в позамовну
тінь,
позбавляючи форми
усіх, до кого /
все, до чого
торкаюся.

Знову:
слова, від яких утікаю,
ловлять
в пастку мовчання —
змушують
мовчки
дивитись на світ,
в якому
слова мої,
все ще не сказані,
більше не важать —
нікому
нічого.

З мови
вже витікають
безбарвні, холодні
уламки ненаданих змістів.

У мові
простір пустот дозріває
між словом
вкотре не сказаним —
й значенням слова.
Множиться відстань.
Більше — нікому.
Змушують мовчки.
Безбарвні.
Холодні.
Більше не важать.
Усі ті,
до кого.

26.02—06.03.2025

|looking for the way out|

Горошина часу
розростається до космічних розмірів —
колись вона,
певно,
поглине й мене.
А поки:

стережися злості,
розлючена мідна рибко,
бо злість достигає в легенях
опуклим плодом,
краде повітря,
якого бракує
на дні —

твоє море бурхливе, голодне,
тому
кажу тобі, мідна рибко:
стережися
моря.

Стережися себе
у часи, коли хочеш позбутись
болю —

біль мусить тривати.
Й ти мусиш тривати
впереміш із болем.

Стережися гóлок,
які відростають
на місці загоєних шрамів.
Найдужче ж, кажу,
стережися солі,
яка витікає з очей,
руйнуючи памʼять.
А ще:

стережися хвилин,
у яких
ти втрачаєш належність собі,
розриваючи тіло надвóє:
ти мусиш віддати це тіло землі,
наповнитись нею.
Доти:

стережися всього,
що може зламати
твій стрижень:
колись-бо
з нього
виростуть квіти,
вічні й нові.

А тому —
стережися.
Доти.

18.02–07.03.25

У чорній пустці власних ребер
В промоклому від снігу взутті
Дотримуючись норм стилістики української мови
Між людей або без них
Навпроти розбитих уламків дзеркала
За крок від прірви або полегшення
Біля зів'ялих квітів
З любов'ю чи з її відсутністю
На вершині гори
Під світлом вуличного ліхтаря що блимає
В абсолютній темряві
Далеко від дому якого не існує
В чужому світі який мені не належить –
Мушу відчувати себе людиною
Причетною до людства
Людяного
Людського
Звучить огидно
Якщо повторювати довше
ніж сонце досягне зіниць
І випалить тебе тишею відлуння


01.03.23

Не можу згадати, чи я два роки поспіль пролітаю на харківській, чи на франківській резиденції. Тобто — на «Слово» точно двічі не пройшла, а от чи це друга, чи третя спроба прорватись на «Прописи» — складно сказати.

Що ж, подалася ще раз. Мені вже якось навіть по приколу отримувати відмови — але, бачите, дурачок не здається. Тримайте лінк і теж не здавайтесь:

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLScwKKtEuIjrvW9HiSAYMTTeE8fpxXVrhUQ2CgyAJk8eZCVFNw/viewform?pli=1

| книга буття. день 6 |

Камінці підступають
гострим доверху.
Камінці
вирізають тебе
із холодної скелі —
за образом і подобою.

] Ось тобі тіло, жінко,
за образом і подобою
бога із каменя
створене. [

Дні
накопичуються
в кутиках губ,
скрапують кровʼю,
вкривають долівку
темними гронами —

злизуєш їх:

все, що в тобі зародилося,
жінко,
мусить лишитись з тобою.

Так заповíдав творець,
камінь вкладаючи
в лоно.

Втім, камінці
пристають до легень,
підступають до горла —
ти вже не в змозі
тримати в собі,

тож
ти повинна, жінко,
знову і знову
вертати
те, з чого створена
] богом
каменем
жінкою
словом [ —
те
повертати
собі.

28.02–14.03.25

| книга буття. день 5 |

Нарощую зябра, плавці — і тікаю
у темряву й тишу.
У себе. Німа
стаю,
наче риба.
Кліпаю в памʼять.
Стискаюсь у кульку.
В зарóдок життя.

Нарощую слиз,
минаю всі пáстки,
просочуюсь в первісний світ,
в позачас.

Списую стоси паперів
мовчанням.
Збурюю води
вдарянням плавця.

Поміж хребців моїх
вже вибухає
ядерний атом прийдешнього дня:
світ розростається,
світ поглинає
темряву й тишу
нового життя.

20.02—14.03.25