|витікання|

Людино, віднині земля ця
належить тобі,
до неї ти йтимеш повз смерть, —
він каже,
складаючи в хрест
божественні пальці.

Ось же, людино, земля,
що вселилась у тебе,
як нерв:
мусиш прийняти цей дар
і, зцíпивши зуби,
все ж залишатися тут.

Мусиш
зали́шитись тут,
щоби
було ще комý
вбитих
знесилені руки
гріти теплом свого дня, —
каже в тобі його голос.

Множиться сіль
обличчям утоми,
липне до вилиць, ключиць
і обтікає струмками —
надиться в лоно ввійти.

Чуєш: поволі стаєш
твердим,
безборонним
продовженням
тóго,
хто дав тобі
вість.

Ти —
вростаєш у ґрунт
корінням чіпким,
щóби
спокуси піти
не лишилось.

Висаджуєш квіти пітьми
у ямах-могилах.
У ямах(!), що в надрах ховають твоїх.
В проваллях, в підвалах, у надрах
землі,
що належить
тобі.

І чуєш: отрута сичить
у жилах її, наче змії.
А ти
пригортаєшся [тілом?]
до тіл непристойно живих —
і подумки злічуєш мертвих,
і вкотре зраховуєш
їх.

Втрати тривають.
У тебе
з-під рук вислизають
зéмлі,
з-під ніг витікають
зéмлі —
твої.
Витікають.

Твої.

06—26.01.25

Знайшла в нотатках текст, якому вже пів року. Зовсім забула про його існування, бо писала у потязі в якомусь дивному напівсні. Навіть не можу пригадати, чи це фрагмент, що мав увійти до більшого тексту, який пишу зараз. Але там поєднані елементи з трьох моїх незавершених історій — про «добру» смерть («Арибна», 2019|?|), філолога, який мріяв написати роман (2022) і гуцульського хлопчика (2024-5).

Хай буде тут.


***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.

Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».

Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…

«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.

Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.

Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.

Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).

7 липня 2024

|дім|

Невдовзі
із домом
станеться пустка —
вже скоро.

Ти бачиш, як стеля вгортається в луску
й відрощує зябра.
Ти чуєш,
як сумніви
тихо скрадаються стінами,
легко риплять —
невагомо
торкаючись шафи кістлявими пальцями
втрати.

Ти пʼєш цю отруєну воду майбутнього
й знаєш — невдовзі
утворяться вирви на місці квітучого саду.

Ти знаєш:
ці вічні дерева
лежатимуть долі з обпаленим листям —
і більше
ніколи
не зможуть гойдати на вітах
дітей твоїх.
Ще не народжених.

Знаєш:
ти вдома
не можеш лишатися.
В дому
жодного шансу
встóяти —
мусиш позбутися стін цих.

Ти мусиш(!)
втікати.

Невдовзі
із домом
станеться тиша —
і втома
закриє полудою очі.
Ти мусиш.

Не спати.

30.01—04.02.25

Почала редагувати текст, було 22 сторінки. Зараз на 4-й, залишилося 20. Відчуваю, поки до середини дійду, стане 10.
Я ж, бляха, не поїду з Києва поки не напишу принаймі 25🥲🥲🥲

На фб-сторінці «Українського радіо» додали відеотрансляцію нашого з Віталієм інтервʼю про антологію «Стежки війни, стежки любові».
Ходіть дивіться)

https://www.facebook.com/share/v/1683Ya77pA/?mibextid=wwXIfr

stavozero - калейдоскоп / рлс целан

регіон, де розміщено РЛС "Памір" та де народився Пауль Целан.
і враховуючи той факт, наскільки важливим є Целан для європейської літератури ХХ століття, і наскільки далеко шириться його вплив за межі Чернівців, не поєднати ці дві речі я не міг.

автори, що ввійшли до цього підбору:

Інга Кейван - "діти беслану"
Христя Венгринюк - "мій білий старий качур"
Андрій Тужиков - "в моїх гаванях вже не з'являються великі судна"
Андрій Шийчук - "ріка дніпро"
Олег Осташек - "хата"
Марина Горбатюк - "крихкість червоних прожилок"
Ян Гуцул - "іде на весну"
Діана Целюк - "кав'ярня"
Юлія Яськова - "писати про щось просте, буденне"
Матвій Дарійчук - "смута гнітить"

Хто ти, воїне🙂

|хірайт|

Навколо родинного столу
зростають пустóти —
щороку все глибше
коріння у землю впускають.
Стільці розсипаються,
сточені давністю.
Посуд
розбитою пащею
дивиться в памʼять.

Крапає світло лампадки,
лиш би не згасло —
я знаю:
темряви мить неуникна,
час готуватись до неї.

Навколо родинного дерева
множаться плями
незнання.
Дати й обличчя
губляться в вимірах.

Темно.

Темрява
всепоглинає мій простір.
Темрява
все поглинає:
мусить встромити під шкіру
скалку холодного болю.

Темрява нині всесильна
[сталася більшою, áніж
можеш осилити, áніж
можеш здолати

у тиші].

Ти прокидаєшся в чорних
мертвих, холодних кімнатах,
мариш минулим, в якому
всі твої — поруч. У смерті
хочеш забрати отруту,
хочеш знезброїти,
здерти
маску голодної пащі,
щоби позбавити[-сь
смерті].

Губишся в датах і часі.
Губишся в просторі й знаках.
Знову малюєш на стінах
криво-розпечені сонця,
тільки ж
блакитні шпалери
нині вологі й розмʼяклі.
Стіни підперті далеким,
зрадженим спогадом.

[Де я?]

Мовчки стискаєш в долоні
ляльку — безроту й безвуху.
Мовчки встромляєш їй в очі
пальці. І тиснеш
углиб.

Час неповернення, отже,
вже надійшов.
Не відвернеш
смерть від цих стін,
що обмерзли,
й дихають пусткою —
ти.

05–20.02.25

Сьогодні вночі наші з Яном та Інґою вірші лунатимуть на Австрійському радіо у Відні.

Unglaublich )))

https://oe1.orf.at/programm/20250226?filter=kultur#785950/Blutjunge-Dichtung-aus-dem-Schuetzengraben

Каті Бруннер надіслала новий переклад. Це «| заупокійна |», написана за кілька днів до виступу в Фалькензеє. Я тоді дуже засмутилася, що не вдасться донести слухачам те, що хотіла, бо приблизний прозовий переклад тексту позбавив його багатьох значень. А нині лист від Каті став приємною несподіванкою – я навіть не підозрювала, що цей вірш був у роботі.



|Totengebet|
 
Wir schreiben.
Wir schreiben weiter und weiter
Über Raketen und durch sie getötete Frauen und Kinder
Über Frauen, die niemals mehr Leben schenken
Über Kinder, denen niemals Leben geschenkt wird
Über Männer, die sich aus Fenstern stürzen,
weil sie Frau und Kinder verloren haben.
Über Männer, die starben
bevor sie jemandes Mann werden konnten.
Über Frauen, die ihren Männern Blumen
tragen ans Grab –
statt Vasen damit zu schmücken.
Über Kinder ohne Arme oder Beine
und viel zu erwachsene Blicke.
Über Männer, denen die Kraft fehlt
Helden zu sein.
Denn es ist schon das dritte fucking Jahr.
Kinder werden groß –
Eltern sterben.
Kinder werden groß –
der Vater ein Held.
Im Tod.
Punkt.
 
Aber.
Wir schreiben und schreiben weiter und weiter.
Über Männer und Frauen, die ihr Letztes geben.
Über Männer und Frauen, die ihre Kamerad:innen
aus der Hölle holen.
Über Frauen und Männer, die es nicht aus dem Kessel geschafft haben.
Über Frauen und Männer, die an der Front heiraten.
Über Männer, die Kriegsgefangenschaft von ihren Frauen trennt. Und –
Über Frauen, die Kriegsgefangenschaft von ihren Männern trennt.
Über Kinder, die von Frieden träumen.
Über Kinder, die niemals träumen werden können.
Nicht mal von Frieden.
Über Männer und Frauen, die nach Hause zurückgekehrt sind.
Auf der Bahre.
 
Wir schreiben.
Wir schreiben weiter und weiter über sie:
über Männer, Frauen und Kinder,
die kein Zeugnis mehr ablegen können.
 
Über Iwan, Petro, Dawyd,
Semen, Artem, Witalij,
Inna, Nadija, Maria, Mykyta, Olena,
Oleksa, Oksana, Saschko, Mychajlo,
Wiktoria, Nina, Andriy, Oleh…
 
Gott dieses Krieges,
lass sie alle ruhen
dort, wo Licht ist,
dort, wo es kühl und ruhig ist,
wo es kein Leid gibt, keinen Kummer, keine Tränen.
Lass sie ruhen.
 
Аmen.
 
11–15.11.24
 
 
Aus dem Ukrainischen von Kati Brunner

Сьогодні таки день лінків.

Надіслали ще запис цього вірша.
Листопад, 2024. Фалькензеє, Німеччина.

https://youtu.be/MVHtzuZxsGs

Останнім часом сни якісь важкі, я їх не запамʼятовую, але прокидаюся наче після зміни на заводі. Я взагалі мало що памʼятаю останнім часом. Механізм дав тріщини і крізь них витікає безліч інформації. Біль від спроб пригадування — фізичний.

Я забуваю слова, пунктуаційні правила, дні народження родичів, події, на яких мушу бути, обіцянки зустрітися на каву, завдання, які маю виконати. Забуваю людей, яких бачила десятки разів. Забуваю колишніх, забуваю тих, з ким була у вільних стосунках, забуваю тих, з ким не була у жодних стосунках. Часом доводиться перепитувати у подруги, чому якийсь чоловік видається знайомим — виявляється, що кілька років тому я була закохана в нього. Або він у мене.

Я забуваю.
Мені страшно одного ранку прокинутись і забути себе остаточно. А ще страшно загубитися у власному страху.

Світ сну герметичний.
Постійно хочеться спати.

Простір моєї історії в батьківському домі починає звужуватись. Затягується, наче дірка у вусі.
Робочий стіл, про який я мріяла все життя (а отримала за рік чи два до переїзду на першу орендовану квартиру), намертво завалений усім, що теоретично ідентифікується, як моє. Хоча мого там майже нема. Якісь незрозумілі книжки, чоловіча шапка, протермінована косметика, коробка з братовими речами, які повернули зі штабу.

Я завбачливо обирала собі стіл із вбудованими книжковими полицями, їхня основна місія — відмежовувати мене від спільного простору вітальні. Мені завжди бракувало своєї кімнати. Елементарно бракувало простору, де я могла б спокійно поплакати. Тому ця «стіна» свого часу створила потрібний ефект — у мене зʼявився імпровізований офіс. Ідучи на роботу (а працювала тоді в бібліотеці), я жила думками про те, як повернуся до свого столу, своїх книжок — і продовжу працювати, вчитися чи малювати.

Я законсервувала це місце. Байдуже на завалений стіл — книжки стоять незмінно. На відмінну від більшості інших книжок з моєї бібліотеки — батько поперекладав їх так, що я тепер нічого не можу знайти. А ці, якими я найактивніше користувалася, стоять, ніби чекають на моє повернення.

Повернутися я вже, певно, ніколи не зможу.
А дім?
Він перетворюється на адресу, за якою ти деколи заходиш у гості.

За шафою (знаєте, оці великі стінки, які в кінці 80-х купували з-за кордону?) досі стоїть дошка, яка до 16 років слугувала мені робочим столом.
Я сідала на крісло, клала її на підлокітники — а потім вже на коліна, бо стала зависока, аби вмістити ноги — підіймала з підлоги стоси зошитів, підручників і вчилася. Це була моя барикада. Фортеця, яка ладна була завалитися від найменшого стрибка в іншій кімнаті.
Надто відкритий простір.
Телевізор навпроти. Любила, коли показували щось класне. Не любила, коли у батька був вечір футболу чи якихось спортивних передач, бо тут і не поспориш. Доводилось іти на компроміс і вчитися під звуки, які абсолютно не надихали. А збоку ще мама на машинці шила. І брати по черзі давали ляща, проходячи з кухні в іншу кімнату. Щоб не розслаблялась. Або скидали мої стоси книжок в інше крісло, і я мусила те все розгрібати, перехилившись (а дошка з усім іншим ще й падала деколи на ноги. Жесть загалом).
Я не знаю, як мені вдалося бути відмінницею усі 11 років у школі й 5 в універі.
Я не знаю, чи витримала б зараз бодай добу в таких умовах.

Але, уявляєте, це були найщасливіші роки мого життя. Бо я не знала, що можна інакше. Бо обидва мої брати були ще поруч. Мама жива. А з усім іншим можна було якось впоратись.

Простір моєї історії в батьківському домі звужується. Зараз я знаю і маю те, про що колись не мріяла. Але чи щаслива я? Складно сказати. Напевно, через 10 років буду впевнено відповідати — так, я була щаслива.

|вислизання|

Слова,
які не змогла
вчасно сказати,
виходять із мене
застояним гноєм —
спльовую їх
на стерильну підлогу
[всі відвертаються].

В домішках крові
і мокротиння —
загублене слово,
без адресатів й без значення.

В мові
простір пустот дозріває
між словом,
вкотре не сказаним,
й значенням слова —
множиться відстань.

Слова, для яких
не знаходжу
вкотре
сили і голосу —
йдуть в позамовну
тінь,
позбавляючи форми
усіх, до кого /
все, до чого
торкаюся.

Знову:
слова, від яких утікаю,
ловлять
в пастку мовчання —
змушують
мовчки
дивитись на світ,
в якому
слова мої,
все ще не сказані,
більше не важать —
нікому
нічого.

З мови
вже витікають
безбарвні, холодні
уламки ненаданих змістів.

У мові
простір пустот дозріває
між словом
вкотре не сказаним —
й значенням слова.
Множиться відстань.
Більше — нікому.
Змушують мовчки.
Безбарвні.
Холодні.
Більше не важать.
Усі ті,
до кого.

26.02—06.03.2025