Так, друзі. Це був контент на завтра. Нема чо пазити тг-канал о 1:29.
Лягайте спати, бо зранку в мене не буде нового контенту для вас

Напамʼятовую

Залишаю тут текст, через який я колись ледь не нарвалась на серйозні проблеми в універі😅 пощастило відбутися профілактичною розмовою і обіцянкою не публікувати таке в соцмережах (ага, щяс).


Один день у записах (із щоденника самогубця)

Година перша
Сьогодні був дивний схід. Темрява відступала безкомпромісно, тремтливо.
Заграва палала кривавими смугами. Десь померла ворона, видавши останній хриплий звук. Інші ворони почали летіти долілиць, їхні дзьоби відривалися в повітрі – жахне видовище… – земля вкрилася чорними плямами.

Здається, прийшла весна. Майже сьома ранку – в цей час зазвичай прохолодно.
Але не сьогодні.
Стою на зовнішньому підвіконні, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Перехиляюся вниз головою. Цікаво, а скільки секунд я матиму, щоб відчути себе вороном?

Усе моє тіло здригається, мовби в судомах, мовби паралізоване життям, але маю твердий дух і силу. Волі. Здається, це вперше я настільки впевнений у чому-небудь.
Настав мій час, хочу бути птахом.
Відчуваю, як повільно сповзає нога, пальці звисають над прірвою, тож балансую на самих п'ятах.

Та що я взагалі роблю?! Восьмий поверх – там страшно... Там, унизу. Точніше, не дуже страшно, коли ти звідти дивишся на землю, але страшно, коли з вікна восьмого поверху (ще й перехилившись, звисаєш над нею). І на додаток, це все відбувається у квартирі незнайомця. Ось така от вдячність добрій людині, так?
Але нехай далі спить, я зроблю все тихо.
Хочу, щоб після мене було чисто.

Як я тут взагалі опинився? Чи має це значення? Ні.
Поволі присідаю, руки вологі – настільки міцно тримається це тіло за життя. Чи життя за тіло.

Тепер вже перехиляюся усім корпусом через вікно. Я придавив щось тепле і рухливе. Якусь комаху, певно. Навіть в останні хвилини свого існування – знищую.
Тепер у мене слизька долоня, підношу її до обличчя, щоб роздивитися – павук. Великий.
Згадую, що тримаюся однією рукою. Господи, як страшно. Але я досі впевнений, що мушу це зробити. Чому? Не знаю, але щось підказує. Можливо, якби усі люди, які вважають себе зайвими, вилітали з вікна, то потрібних людей би не залишилося – вони б падали під вагою зайвих, що летять надто швидко.
Комети самоспалюються в атмосфері. А такі, як я, лише забруднюють землю своїми огидними рештками. Кожен несе свій хрест на Голгофу.

Година третя.
Лечу я, летять ворони, павуки, люди... Усі вікна заповнилися тінями, тепер я бачу їх. Тепер я знаю, що вони виштовхували усіх нас. Далі з неба летять телефони, комп'ютери, склянки, посуд, виделки, ножі, впольовані голови оленів, шматки дерев'яних хрестів, зошити, нотатники, особисті щоденники... Нікого вже не переймає, що люди прочитають або побачать щось огидне – механізми самознищення запустилися. Як же повільно лечу... Бачу все своє нікчемне життя дорогою до вічного дому. Швидше, ну, швидше ж, благаю. Обертаюся довкола – а люди всі летять обличчями вниз. Та ні, подивіться на небо – сонце сьогодні милосердне, воно вибачить нам. Я один тримаю ноги нижче, ніж голову. І навіть мій подертий засмальцьований одяг розвіється так гарно.

Мені вперше за довгий час добре.
Я вперше відчуваю життя.
Заклало вуха – так навіть краще. Я ще навіть не долетів до пекла, а люди кричать і звиваються так, ніби ми вже УСІ проломили четверту стіну до дев'ятого кола.

Земля близько — заклало ніс.
Стає зовсім тихо – люди кудись зникають (щойно доторкаються кінчиками волосся до розім'яклого ґрунту).
Голограми. Усе перетворилося на голограми.
Долітаю, стаю двома ногами на твердинь.
Що за?..

А ні, я все ж розпадаюся. Відчуваю пронизливий біль у голові, дзвін. Хрускіт хребців, злам шиї, важкість кісток. Моє тіло набуває дивних форм. Ну, не зовсім вже й моє тіло. Залишки від нього.
Воно перетворюється на геометричні фігури. Спершу коло, далі ромб, трикутник, квадрат... картинки швидко змінюються.
Щось вкусило за палець. Підозрюю, кіт, бо далі це "щось" всілося мені на груди. Останні струмені повітря тепер не потраплять до легень. Бездушна пухнаста істота...

Мовби електричним струмом від вказівного пальця пробралося заніміння аж до серця. Вибух. Серце. Вибух. Артерії. Вибух.

Усі інші органи. Вибух.
ВИБУХ!
Чуєте, вибух!!!
Буде війна. Але я не застану.

Перед очима мозаїка із найяскравіших кольорів, настільки насичених неонових відтінків я ще не бачив. Чорний шум. А ні, зелено-сині куби. Провалююся в простір, перетворююся на чорну лінію. Згинаюся, закручуюся у вузли. Занадто швидко змінюється світ, я знову не встигаю. Червоний... ні-ні, багряний фон із дрібними бузковими крапками. Яке жахливе поєднання кольорів обрали... О, вже жовтий. Ні-і-і, не те... Як сповільнити слайди, куди натиснути. Де ця функція?! Заплющую очі – страшно знову. Страх тварини перед смертю. Горло затерпло, таке сухе, мовби Сахара влітку. І біль, біль лише.
Кіт на грудях важить надто багато, він росте і шириться – а тоді стає більшим за мене. Його лють здригає мене в конвульсіях. Ні, це ж не кіт зовсім. Заплющую очі.

Години дев'ята і дванадцята.
(Якщо години взагалі існують)
Темрява заполонила увесь світ.

Розплющую очі – наді мною яскраве світло. Підіймаюся, повільно іду.
Вилізаю на зовнішнє підвіконня, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Подряпав десь палець.
Сьогодні був дивний схід.


27.02.21

| დაკარგვა |

слова відходять у темряву —
очі
більше не здатні вловити їх.
Слова відбувають, як потяг,
мовчки:
тихо,
навпочіпки
йдуть услід,
ледь зачепивши завіси ночі
значенням,
встромленим в ґрунт і сіль.

Ось — вибиваються зуби.
Ось він —
слід від чужої руки на щоці.

Він вже багряніє.
Ти — безмовиш
і осипаєшся листям з віт.

Хочеш
знайти серед тиші
голос
на перехресті пробутих днів:

втрачено-знічених,
марних,
зайвих.

Тут, наодинці. На
самоті.
Тут, наодинці —
на цих платформах,
втрати не важать.
Темрява.
Ти.

Не залишаючи згадок
жодних,
де їх шукати —
все ж пішли.
В темряву.
В тишу.
У довгі ночі.

І як їх пробути
без них
в собі?

23–24.01.25

Філфак і я-другокурсниця з доковідних часів.
Шото про літературники розказувала.

Заради такого можна і задонатити на збір вище))

|витікання|

Людино, віднині земля ця
належить тобі,
до неї ти йтимеш повз смерть, —
він каже,
складаючи в хрест
божественні пальці.

Ось же, людино, земля,
що вселилась у тебе,
як нерв:
мусиш прийняти цей дар
і, зцíпивши зуби,
все ж залишатися тут.

Мусиш
зали́шитись тут,
щоби
було ще комý
вбитих
знесилені руки
гріти теплом свого дня, —
каже в тобі його голос.

Множиться сіль
обличчям утоми,
липне до вилиць, ключиць
і обтікає струмками —
надиться в лоно ввійти.

Чуєш: поволі стаєш
твердим,
безборонним
продовженням
тóго,
хто дав тобі
вість.

Ти —
вростаєш у ґрунт
корінням чіпким,
щóби
спокуси піти
не лишилось.

Висаджуєш квіти пітьми
у ямах-могилах.
У ямах(!), що в надрах ховають твоїх.
В проваллях, в підвалах, у надрах
землі,
що належить
тобі.

І чуєш: отрута сичить
у жилах її, наче змії.
А ти
пригортаєшся [тілом?]
до тіл непристойно живих —
і подумки злічуєш мертвих,
і вкотре зраховуєш
їх.

Втрати тривають.
У тебе
з-під рук вислизають
зéмлі,
з-під ніг витікають
зéмлі —
твої.
Витікають.

Твої.

06—26.01.25

Знайшла в нотатках текст, якому вже пів року. Зовсім забула про його існування, бо писала у потязі в якомусь дивному напівсні. Навіть не можу пригадати, чи це фрагмент, що мав увійти до більшого тексту, який пишу зараз. Але там поєднані елементи з трьох моїх незавершених історій — про «добру» смерть («Арибна», 2019|?|), філолога, який мріяв написати роман (2022) і гуцульського хлопчика (2024-5).

Хай буде тут.


***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.

Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».

Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…

«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.

Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.

Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.

Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).

7 липня 2024

|дім|

Невдовзі
із домом
станеться пустка —
вже скоро.

Ти бачиш, як стеля вгортається в луску
й відрощує зябра.
Ти чуєш,
як сумніви
тихо скрадаються стінами,
легко риплять —
невагомо
торкаючись шафи кістлявими пальцями
втрати.

Ти пʼєш цю отруєну воду майбутнього
й знаєш — невдовзі
утворяться вирви на місці квітучого саду.

Ти знаєш:
ці вічні дерева
лежатимуть долі з обпаленим листям —
і більше
ніколи
не зможуть гойдати на вітах
дітей твоїх.
Ще не народжених.

Знаєш:
ти вдома
не можеш лишатися.
В дому
жодного шансу
встóяти —
мусиш позбутися стін цих.

Ти мусиш(!)
втікати.

Невдовзі
із домом
станеться тиша —
і втома
закриє полудою очі.
Ти мусиш.

Не спати.

30.01—04.02.25

Почала редагувати текст, було 22 сторінки. Зараз на 4-й, залишилося 20. Відчуваю, поки до середини дійду, стане 10.
Я ж, бляха, не поїду з Києва поки не напишу принаймі 25🥲🥲🥲

На фб-сторінці «Українського радіо» додали відеотрансляцію нашого з Віталієм інтервʼю про антологію «Стежки війни, стежки любові».
Ходіть дивіться)

https://www.facebook.com/share/v/1683Ya77pA/?mibextid=wwXIfr

stavozero - калейдоскоп / рлс целан

регіон, де розміщено РЛС "Памір" та де народився Пауль Целан.
і враховуючи той факт, наскільки важливим є Целан для європейської літератури ХХ століття, і наскільки далеко шириться його вплив за межі Чернівців, не поєднати ці дві речі я не міг.

автори, що ввійшли до цього підбору:

Інга Кейван - "діти беслану"
Христя Венгринюк - "мій білий старий качур"
Андрій Тужиков - "в моїх гаванях вже не з'являються великі судна"
Андрій Шийчук - "ріка дніпро"
Олег Осташек - "хата"
Марина Горбатюк - "крихкість червоних прожилок"
Ян Гуцул - "іде на весну"
Діана Целюк - "кав'ярня"
Юлія Яськова - "писати про щось просте, буденне"
Матвій Дарійчук - "смута гнітить"

Хто ти, воїне🙂