|кордоцентризм|

Хочеться вирвати серце —
звільнити простір для інших органів,
бо їм затісно,
бо серце надто велике:
воно розростається — щодня більше,
як зірка перед вибухом.
Пульсує, налите синіми жилами,
вибухає венозно-червоною кровʼю,
виходить горлом —
таке неприродно велике серце,
роздутий резиновий мʼячик
із пусткою мʼязів.

Впирається в загострення ребер,
скочується пластмасовою кулькою,
глухо вдаряючись у вигини.
Обгортається коконом теплого слизу.
Напинається парусом,
рветься назустріч трощі —
прозоре жиласте серце,
наповнене рештками первісних риб.

Серце,
з тонкими виразками
шрамів народження,
дорослішає.

І ти —
ростеш.

15.12.24—01.01.25

|голос(ні)|

Чому я звертаюсь до себе на «ти»?
Чиїми словами в мені
промовляє мій внутрішній голос?
Чиїми долонями збуджена первісна памʼять клітин?
Чиїми руками відточена плинність тканин мого тіла,
багряна округлість кулі,
яка розповзається білою плямою
площею нір
німоти?

Всередині вже розгортаються війни.
Зламаним криком стихають у надрах
підбиті голодні створіння,
з обірваних крил в них звисають низки стемнілих, густих
прожилок — і тверднуть в повітрі.
Ти вкотре
спустошуєш вимір питаннями.
Ти.

Тихни, малій, мій розірваний часе.
Бруте,
солодким цілунком зради
приходиш вітати мій день, що завершився —
ти.

Назавтра вже станеш дорослим, сповненим досвіду й люті:
безкровним, безмірним притулком
незгоєних дір.
На ранок ти будеш
незлóстивим свідком.

На клапті тебе роздиратиме
геній розбитого людства —
вкладатиме пальці до рота,
проситиме тиші, а ти
народження ери прийдешнього в лоні готуєш:
виштовхуєш згусток червоної крові.

[В тобі]
почнуть проростати
гіллястими кігтями втоми
нескоєні діти майбутніх віків.

Я знову завершуюсь,
знову стаю не собою.

Лишити б собі щось від себе —
й лишитись.
Собі.

01.01.25

#щоденник_мовчань


Коли варто сказати щось справді важливе — я стишуюсь і мовкну. Бракне вміння складати слова, бракне потрібних конструкцій, доречних форм — я ж завжди хочу гармонії й ритму, а це входить у внутрішній дисонанс із змістом. Моє неословнене настільки чорне, що навіть своїм тіням не можу звіритися й бути чесною. Воно існує десь іманентно (народилося зі мною, певно), живе у мені, підʼїдає зсередини, керує думками й діями, але не знаходить жодного вербального виходу назовні.

Дефолт.

Відчуття дискомфорту збільшується і поглинає. Хочеться вийти за межі себе — керувати собою очима й руками сильнішої сутності. Механізми затуплюються, мозок тисне на стінки черепа. Ніщо, жодні органи не вміщаються в оболонку тіла, все продовжує тиснути. Фізика й метафізика зазнають поразки, коли ти, окрім всього, ще і людина.
Ти дихаєш.
Ти щось відчуваєш.
Ти кудись навіть рухаєшся (господи, головне не думати «навіщо?»).

Хочеться бути й тривати.
Хочеться зникнути. І все одно тривати.
Бо рано чи пізно шалі цих терезів перехиляться — і буде легше, значно-значно легше. Можливо, навіть уже.
Лише б не здутися раніше часу, як проколота кулька.

Ймовірно, я цілковито жахлива. Не маю терпіння до людей. Але й не хочу його набувати. Не хочу входити у становище, шукати виправдання, пояснення, робити когось кращим у власних очах, вигадувати сценарії, яких не існує. Усе це жалюгідно й мізерно.

Сказали в дитинстві, що от: правильно — допомагати, неправильно — робити щось погане.
Правильно — мати розуміння, бути мудрішою, поступливішою, підставляти ліву щоку, коли вдаряють у праву. Правильно — бути зручною для інших, нічого не вимагаючи для себе. Правильно, правильно, правильно!
А я поволі стаю неправильною.
Огидно? — Так, трохи.

Народитися людиною, маючи можливість прийти в цей світ будь-ким, — правильно чи ні?

|молитва|

Коли вже довкола пахне війною, —
писав поет, —
говори зі мною, хай навіть слова ці, —
мовчу, —
нічого не змінять.

І знову:
ми кажемо пошепки
щось
про любов — переважно
(абощо),
міцно втискаючи пальці
в наближене тіло
інших.

Їм,
здається,
усе це не важить. Зовсім.
Нам так, здається, краще — з усім цим.

Хотілось би, може,
кричати
про них усіх —
в око світу.
Хочеться стати
вище від них усіх, краще.

Лиш повертаюсь чомусь я
в обійми —
чужих і ніжних:
чуйних, байдужих, наближених, дальніх.

Я витрачаю слова,
які
вже не важать, певно,
простір відлунює тишею й холодом
кашлю.
Щось відбувається в просторі.
Щось вже відбулось. Терпну.
Щось відбувається.
Щось вже відбулось.
Наче.

07.01.25

|де(кон)струкція|

залізний присмак із шиї
вбирати,
проводячи оком
солоним
по краю
тіла
твого, безіменного.

далі:

сто невідʼємностей.
сто «не віддай їм»
себе.
залишся мені.
не втрачайся
у водах солоних.

сто «не піддайся»
в повітрі
вирують.

не стань мені марним
спогадом.
тихо.
збери по деталях —
мене.
по уламках.

як скельця розтрощених лінз
чи як зайвий,
розірваний аркуш про те, що
«я завжди…»

ніколи, можливо.
ніколи,
нізащо.

але

обертаю обличчя
до сходу —
і чую, як в ребрах пустіє,
як сонце
в кишенях ховається —
злякане сонце —
обпалює пальці.
вистрибує. всоте.

тиша крадеться навпочіпки,
душить
пальцями довгими
(міцно стискає).
ти ще
ступаєш невпевнено —
мусиш
оком вбирати солоність.
до краю.

09—15.01.25

Доторки до зіниць людини навпроти
на смак, мов яблуко
з дерева пізнання.

Пізнаю межі електричного сонця,
що обпікає долоні багряним слідом.

Гра з вогнем
завершується однаково. Гра без —
без змісту.
А втім,
навіть якщо ніщо
не триватиме довше, ніж подих —
ніщо буде безмежним,
забитим у пам'ять цвяхом —

ніщо буде варте
нитóк,
які обплітали зап'ястя
відсутністю слів про вічне:
мовчáзним зізнанням про марність
будь-яких формул і форм.

Камінь
безмежно росте у тобі щодня,
набуваючи нових рис,
нових імен і дат,
нових слів і навіть нових мовчань.

І ти —
набуваєш подоби
каменя.


11–12.02.23

|Lebensborn|

Фраза з рефлексій Марини, яку я віддаю вам без її дозволу, але яку ви просто зобов'язані почути:


«У будь-якому випадку всі маємо право на існування в цьому просторі. Простір розширюється, ми можемо туди інтегруватися, і нікому від цього тісніше не стане, бо навпаки — кожна людина приходить і вона розширює цей простір. І це прекрасно».

Так, друзі. Це був контент на завтра. Нема чо пазити тг-канал о 1:29.
Лягайте спати, бо зранку в мене не буде нового контенту для вас

Напамʼятовую

Залишаю тут текст, через який я колись ледь не нарвалась на серйозні проблеми в універі😅 пощастило відбутися профілактичною розмовою і обіцянкою не публікувати таке в соцмережах (ага, щяс).


Один день у записах (із щоденника самогубця)

Година перша
Сьогодні був дивний схід. Темрява відступала безкомпромісно, тремтливо.
Заграва палала кривавими смугами. Десь померла ворона, видавши останній хриплий звук. Інші ворони почали летіти долілиць, їхні дзьоби відривалися в повітрі – жахне видовище… – земля вкрилася чорними плямами.

Здається, прийшла весна. Майже сьома ранку – в цей час зазвичай прохолодно.
Але не сьогодні.
Стою на зовнішньому підвіконні, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Перехиляюся вниз головою. Цікаво, а скільки секунд я матиму, щоб відчути себе вороном?

Усе моє тіло здригається, мовби в судомах, мовби паралізоване життям, але маю твердий дух і силу. Волі. Здається, це вперше я настільки впевнений у чому-небудь.
Настав мій час, хочу бути птахом.
Відчуваю, як повільно сповзає нога, пальці звисають над прірвою, тож балансую на самих п'ятах.

Та що я взагалі роблю?! Восьмий поверх – там страшно... Там, унизу. Точніше, не дуже страшно, коли ти звідти дивишся на землю, але страшно, коли з вікна восьмого поверху (ще й перехилившись, звисаєш над нею). І на додаток, це все відбувається у квартирі незнайомця. Ось така от вдячність добрій людині, так?
Але нехай далі спить, я зроблю все тихо.
Хочу, щоб після мене було чисто.

Як я тут взагалі опинився? Чи має це значення? Ні.
Поволі присідаю, руки вологі – настільки міцно тримається це тіло за життя. Чи життя за тіло.

Тепер вже перехиляюся усім корпусом через вікно. Я придавив щось тепле і рухливе. Якусь комаху, певно. Навіть в останні хвилини свого існування – знищую.
Тепер у мене слизька долоня, підношу її до обличчя, щоб роздивитися – павук. Великий.
Згадую, що тримаюся однією рукою. Господи, як страшно. Але я досі впевнений, що мушу це зробити. Чому? Не знаю, але щось підказує. Можливо, якби усі люди, які вважають себе зайвими, вилітали з вікна, то потрібних людей би не залишилося – вони б падали під вагою зайвих, що летять надто швидко.
Комети самоспалюються в атмосфері. А такі, як я, лише забруднюють землю своїми огидними рештками. Кожен несе свій хрест на Голгофу.

Година третя.
Лечу я, летять ворони, павуки, люди... Усі вікна заповнилися тінями, тепер я бачу їх. Тепер я знаю, що вони виштовхували усіх нас. Далі з неба летять телефони, комп'ютери, склянки, посуд, виделки, ножі, впольовані голови оленів, шматки дерев'яних хрестів, зошити, нотатники, особисті щоденники... Нікого вже не переймає, що люди прочитають або побачать щось огидне – механізми самознищення запустилися. Як же повільно лечу... Бачу все своє нікчемне життя дорогою до вічного дому. Швидше, ну, швидше ж, благаю. Обертаюся довкола – а люди всі летять обличчями вниз. Та ні, подивіться на небо – сонце сьогодні милосердне, воно вибачить нам. Я один тримаю ноги нижче, ніж голову. І навіть мій подертий засмальцьований одяг розвіється так гарно.

Мені вперше за довгий час добре.
Я вперше відчуваю життя.
Заклало вуха – так навіть краще. Я ще навіть не долетів до пекла, а люди кричать і звиваються так, ніби ми вже УСІ проломили четверту стіну до дев'ятого кола.

Земля близько — заклало ніс.
Стає зовсім тихо – люди кудись зникають (щойно доторкаються кінчиками волосся до розім'яклого ґрунту).
Голограми. Усе перетворилося на голограми.
Долітаю, стаю двома ногами на твердинь.
Що за?..

А ні, я все ж розпадаюся. Відчуваю пронизливий біль у голові, дзвін. Хрускіт хребців, злам шиї, важкість кісток. Моє тіло набуває дивних форм. Ну, не зовсім вже й моє тіло. Залишки від нього.
Воно перетворюється на геометричні фігури. Спершу коло, далі ромб, трикутник, квадрат... картинки швидко змінюються.
Щось вкусило за палець. Підозрюю, кіт, бо далі це "щось" всілося мені на груди. Останні струмені повітря тепер не потраплять до легень. Бездушна пухнаста істота...

Мовби електричним струмом від вказівного пальця пробралося заніміння аж до серця. Вибух. Серце. Вибух. Артерії. Вибух.

Усі інші органи. Вибух.
ВИБУХ!
Чуєте, вибух!!!
Буде війна. Але я не застану.

Перед очима мозаїка із найяскравіших кольорів, настільки насичених неонових відтінків я ще не бачив. Чорний шум. А ні, зелено-сині куби. Провалююся в простір, перетворююся на чорну лінію. Згинаюся, закручуюся у вузли. Занадто швидко змінюється світ, я знову не встигаю. Червоний... ні-ні, багряний фон із дрібними бузковими крапками. Яке жахливе поєднання кольорів обрали... О, вже жовтий. Ні-і-і, не те... Як сповільнити слайди, куди натиснути. Де ця функція?! Заплющую очі – страшно знову. Страх тварини перед смертю. Горло затерпло, таке сухе, мовби Сахара влітку. І біль, біль лише.
Кіт на грудях важить надто багато, він росте і шириться – а тоді стає більшим за мене. Його лють здригає мене в конвульсіях. Ні, це ж не кіт зовсім. Заплющую очі.

Години дев'ята і дванадцята.
(Якщо години взагалі існують)
Темрява заполонила увесь світ.

Розплющую очі – наді мною яскраве світло. Підіймаюся, повільно іду.
Вилізаю на зовнішнє підвіконня, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Подряпав десь палець.
Сьогодні був дивний схід.


27.02.21

| დაკარგვა |

слова відходять у темряву —
очі
більше не здатні вловити їх.
Слова відбувають, як потяг,
мовчки:
тихо,
навпочіпки
йдуть услід,
ледь зачепивши завіси ночі
значенням,
встромленим в ґрунт і сіль.

Ось — вибиваються зуби.
Ось він —
слід від чужої руки на щоці.

Він вже багряніє.
Ти — безмовиш
і осипаєшся листям з віт.

Хочеш
знайти серед тиші
голос
на перехресті пробутих днів:

втрачено-знічених,
марних,
зайвих.

Тут, наодинці. На
самоті.
Тут, наодинці —
на цих платформах,
втрати не важать.
Темрява.
Ти.

Не залишаючи згадок
жодних,
де їх шукати —
все ж пішли.
В темряву.
В тишу.
У довгі ночі.

І як їх пробути
без них
в собі?

23–24.01.25

Філфак і я-другокурсниця з доковідних часів.
Шото про літературники розказувала.

Заради такого можна і задонатити на збір вище))

|витікання|

Людино, віднині земля ця
належить тобі,
до неї ти йтимеш повз смерть, —
він каже,
складаючи в хрест
божественні пальці.

Ось же, людино, земля,
що вселилась у тебе,
як нерв:
мусиш прийняти цей дар
і, зцíпивши зуби,
все ж залишатися тут.

Мусиш
зали́шитись тут,
щоби
було ще комý
вбитих
знесилені руки
гріти теплом свого дня, —
каже в тобі його голос.

Множиться сіль
обличчям утоми,
липне до вилиць, ключиць
і обтікає струмками —
надиться в лоно ввійти.

Чуєш: поволі стаєш
твердим,
безборонним
продовженням
тóго,
хто дав тобі
вість.

Ти —
вростаєш у ґрунт
корінням чіпким,
щóби
спокуси піти
не лишилось.

Висаджуєш квіти пітьми
у ямах-могилах.
У ямах(!), що в надрах ховають твоїх.
В проваллях, в підвалах, у надрах
землі,
що належить
тобі.

І чуєш: отрута сичить
у жилах її, наче змії.
А ти
пригортаєшся [тілом?]
до тіл непристойно живих —
і подумки злічуєш мертвих,
і вкотре зраховуєш
їх.

Втрати тривають.
У тебе
з-під рук вислизають
зéмлі,
з-під ніг витікають
зéмлі —
твої.
Витікають.

Твої.

06—26.01.25

Знайшла в нотатках текст, якому вже пів року. Зовсім забула про його існування, бо писала у потязі в якомусь дивному напівсні. Навіть не можу пригадати, чи це фрагмент, що мав увійти до більшого тексту, який пишу зараз. Але там поєднані елементи з трьох моїх незавершених історій — про «добру» смерть («Арибна», 2019|?|), філолога, який мріяв написати роман (2022) і гуцульського хлопчика (2024-5).

Хай буде тут.


***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.

Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».

Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…

«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.

Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.

Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.

Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).

7 липня 2024