|не вірш|

«Як шкода, що ти, – кажуть, – пишеш
такі сумні вірші. Давай краще про щось позитивне, яскраве».
Ну а шо його, канєшно…
Може шкода, може й нє.

«Не буду тебе ображати, бо ще накатаєш на мене поему», – каже чувак,
чиє імʼя я забула ще на етапі знайомства.
Накатаю, звісно.
Але не про тебе.

«Дякую, що досі не вмерла», –
прилітає у відповідь на допис із віршем.
Від людини,
на яку я навіть не підписана.
І смайлик – веселий.
З одного боку:
ну а чого б і не жити.
А з іншого:
вроді похвалили, а вроді не то шоб.

«Ти присвячуєш вірші, коли закохуєшся?», – питають на кухні в одній з тих нічних розмов, коли всі вже бухі.
Я? – Ні.
Я продовжую писати про смерть,
бо й часи такі, що присвяти лише для померлих.
Кажу.
«Ну, давайте про шось хороше.
Бо шо лиш сумне і сумне», –
обертаються.

Ок.

Хоча:
я хотіла б навчитись писати
примітивну й смішну – альбомну лірику, –
не відчуваючи сорому
за право на щастя
в країні,
яка щодня втрачає людей.

«Дякую, що досі не вмерла», –
перечитую в запитах.
І хочеться відписати: «Так я ж просто не старалася, бляха, нормально».
Але залишаю unseen.
Звертайся.


29.11.24

|мовчати|

В одну з тих ночей,
коли час
вростає углиб, —
і наче струна,
відлунює дзвонами,
вухо
стає надчутливим.

Ти туго
затягуєш пряжки зіржáвілих лат,
нагострюєш списи.
Шию
ховаєш від вітру і вістря ножа,
що вже замахнувся.
Віри
все менше в повітрі лишається.
Жах
приходить навпочіпки.
Тиша
вливається в мозок залізом —
а страх
все ближчий до тебе.
І більший.

Ти раптом стискаєш долоню в кулак –
до болю і спазмів.
Тіло
гнучке й еластичне, наче змія,
звивається поміж тілами,
подоланих ніччю. Спокоєм.

Кат
заплющує очі
снами.

Мовчати! Не дихати! Стати як він —
наповнитись темним металом:
внутрішньовенно
прийня́ти в собі
чужого.
Чужими словами
вбивати у шкіру накази:
«Мовчи!
Замовкни!
Ні слова!
Ні пари».

Губиш себе у квартирі пустій.
Зрештою.

Мáбуть,
під ранок.

01–02.12.24

|ich weiß wieder wer ich bin|

Між стигм, що наповнились кровʼю,
встань
в ширенгу чужої історії — всотуй,
мов губка, ганчірка, голодна земля, —
слова, що стікають із рота
чорним
застояним місивом.
В ясна встромляй
товсті заіржавілі голки – спльовуй:
будь собі ціллю, будь собі.
Страх
наповнив легені, димом виходить.

Ти проростаєш.
Ростеш, як трава,
в полі безлюдному. Тягнешся вгору.
Стебла твої все ще пружні, відтак:
жовтим вкриваєшся, падаєш, стогнеш
голосом зламаним. Ця німота
тіло вгортає в стискаючий кокон.
Так відмираєш, щоб дати ще шанс
вирости іншим – сильнішим. А зовні
щось відбувається.

Жертва твоя
ледь непомітна, мíзерна. «Боже, —
кажеш до неба, —
я ще жива.
Ти ж мене ріжеш зáживо,
Боже…»

Втім,
Бог помер:
в його серці діра
[розміром з кулю землі].
Він не може
відповідь дати. Влучив снаряд —
твóриво рук — у сплетіння історій.

Мертвий тепер, невагомий — трава
поруч лежить, і ти кажеш: «Мій Боже,
я ще так близько тобі не була.
Навіть коли утопала у тóбі».

Падає ніч на це поле, вівтар
неба прочинено — протяги й холод.
Маятник цілиться в скроню, твій час
мовчки стікає в чорну безодню.
Темрява знову вкриває твій шлях.
Пʼє тебе з нáдлишком, прагне покори.
Все ж: ти живеш,
бо для тебе життя
створене було —

потом і кровʼю (?).

02–06.12.24

|отруєні пейзажі|

ХХІ століття.

Дорожній ландшафт цієї країни
складається із цвинтарів,
розділених позолоченими банями церков.
Між ними —
шорстка поверхня поля,
старі похилені хáти,
що тонуть
у цвітові
яблунь.

Дивишся крізь плацкартне вікно
на чорну голизну заслаблих гілок,
уявляєш, як їхніми жилами стікали соки
у пошуках раннього плоду.

Хочеться навчитися малювати
настільки добре,
щоб змогти передати момент відмирання
кожного яблука,
їх відпадання від тіла дерева.
І — наче в слоумоʼ —
зобразити зародження перших шрамів
на шкірці
незгрублій.

Хотіла би вміти малювати
зʼяву нудкого запаху,
що вʼїдається метастазами
аж до серцевини опалого плоду.
А також — чорні цятки личинок:
хочу малювати їх
своїм рентгенівським пензлем —

але око моє не здатне зануритись
настільки глибоко,

тож поки —
пишу про силу вільного падіння
про смерть, що супроводжує народження,
про цвинтарі,
що поглинають життєвий простір цієї країни,
про церкви з мʼякими хрестами,
що погойдуються від вітру
про чорні холодні поля —
вони лякають найбільше,
бо ж
за сотні кілометрів звідси —
на цих географічних широтах —
поля виблискують матовими вирвами.
Чиєсь око
так само намагається вхопити нічний ландшафт,
щоб запамʼятати його
перед сном
недовгим.

Але
завтра зранку
я прокинуся вдома.

А де прокинеться
людина
з очима, повними пилу?

Де?

11–13.12.24

|präparieren|

Мене розглядають під мікроскопом,
міцно втискаючи пальці в ясна.
Крапає з рота гірко-солона
слина
в отвір трахеї. Крап-
ка.

Пишеш на білому аркуші сотні,
тисячі, — може, мільйони крапок —
з них виростають армії чорних
дір,
затерпає щелепа. Тягне
щось незбагненне — назад, на розтин.
Хочеться вирватись звідси,
вийти,
втім, повертаєшся знову й просиш
різати глибше.
Різати.
Глибше!

Кров пробивається гронами кислих
кульок, наповнених соками шлунку.
Нудить — щось підступає до горла.
Нудить — щось надривається. Глухо.

Хочеться вирватись звідси. Знову:
більше немає [куди тікати?].
Кашель судомить легені сухо.
Дивишся вгору, та хочеш спати.
Очі заплющують руки втоми
[ти вже не в змозі чинити опір].
Зводить — в маленьке і гостре коло —
мʼязи твої
вже заслабли.
Досить.

Біль закрадається в серце тихим
зляканим звіром, кігтем шкребеться.
Втрати
безвпинні й невтомні. Грієш
пальцями змерзлими. Холодно, терпко.

Зуби стискаєш, просишся встати,
втім, залишаєшся тут — і нікýди
більше не підеш. Слина стікає
стінками й липне до кратерів нýтра.
Довго
щось відбувається хиже.
Хочеться бігти — куди? навіщо?
Мляво всміхаються очі. Тиша
більшає, важчає. Вкотре.
Тиша.

_________
Мене
препарують, наче комаху,
ріжуть тонкими вістрями шкіру:
я ж залишаюся тут
і нікуди
більше
не піду.


11–16.12.24

Ембріони слів — вкладаєш до рота,
щоб згодом вернути їх світу
глéвкою масою.

Несказані слова
виростають до речень,
черствіють,
встрягають у горлі,
відлущуються від шкіри
твердою скоринкою
майбутніх шрамів.

Кому належать ті дні,
що я їх втрачаю?

Довгі, незвично вигнуті дні,
стискаються кулькою вати
у роті:
ростуть,
розпухають,
заповнюють простір.

Чуєш — всередині вже виростає
отруєний плід.
Вдихаєш відлуння холодного міста,
наче шпигачки.

В легенях дозріла
прозора кульбаба —
і білим лапатим снігом
до стінок трахей
пристає.

20–25.12.24

|кордоцентризм|

Хочеться вирвати серце —
звільнити простір для інших органів,
бо їм затісно,
бо серце надто велике:
воно розростається — щодня більше,
як зірка перед вибухом.
Пульсує, налите синіми жилами,
вибухає венозно-червоною кровʼю,
виходить горлом —
таке неприродно велике серце,
роздутий резиновий мʼячик
із пусткою мʼязів.

Впирається в загострення ребер,
скочується пластмасовою кулькою,
глухо вдаряючись у вигини.
Обгортається коконом теплого слизу.
Напинається парусом,
рветься назустріч трощі —
прозоре жиласте серце,
наповнене рештками первісних риб.

Серце,
з тонкими виразками
шрамів народження,
дорослішає.

І ти —
ростеш.

15.12.24—01.01.25

|голос(ні)|

Чому я звертаюсь до себе на «ти»?
Чиїми словами в мені
промовляє мій внутрішній голос?
Чиїми долонями збуджена первісна памʼять клітин?
Чиїми руками відточена плинність тканин мого тіла,
багряна округлість кулі,
яка розповзається білою плямою
площею нір
німоти?

Всередині вже розгортаються війни.
Зламаним криком стихають у надрах
підбиті голодні створіння,
з обірваних крил в них звисають низки стемнілих, густих
прожилок — і тверднуть в повітрі.
Ти вкотре
спустошуєш вимір питаннями.
Ти.

Тихни, малій, мій розірваний часе.
Бруте,
солодким цілунком зради
приходиш вітати мій день, що завершився —
ти.

Назавтра вже станеш дорослим, сповненим досвіду й люті:
безкровним, безмірним притулком
незгоєних дір.
На ранок ти будеш
незлóстивим свідком.

На клапті тебе роздиратиме
геній розбитого людства —
вкладатиме пальці до рота,
проситиме тиші, а ти
народження ери прийдешнього в лоні готуєш:
виштовхуєш згусток червоної крові.

[В тобі]
почнуть проростати
гіллястими кігтями втоми
нескоєні діти майбутніх віків.

Я знову завершуюсь,
знову стаю не собою.

Лишити б собі щось від себе —
й лишитись.
Собі.

01.01.25

#щоденник_мовчань


Коли варто сказати щось справді важливе — я стишуюсь і мовкну. Бракне вміння складати слова, бракне потрібних конструкцій, доречних форм — я ж завжди хочу гармонії й ритму, а це входить у внутрішній дисонанс із змістом. Моє неословнене настільки чорне, що навіть своїм тіням не можу звіритися й бути чесною. Воно існує десь іманентно (народилося зі мною, певно), живе у мені, підʼїдає зсередини, керує думками й діями, але не знаходить жодного вербального виходу назовні.

Дефолт.

Відчуття дискомфорту збільшується і поглинає. Хочеться вийти за межі себе — керувати собою очима й руками сильнішої сутності. Механізми затуплюються, мозок тисне на стінки черепа. Ніщо, жодні органи не вміщаються в оболонку тіла, все продовжує тиснути. Фізика й метафізика зазнають поразки, коли ти, окрім всього, ще і людина.
Ти дихаєш.
Ти щось відчуваєш.
Ти кудись навіть рухаєшся (господи, головне не думати «навіщо?»).

Хочеться бути й тривати.
Хочеться зникнути. І все одно тривати.
Бо рано чи пізно шалі цих терезів перехиляться — і буде легше, значно-значно легше. Можливо, навіть уже.
Лише б не здутися раніше часу, як проколота кулька.

Ймовірно, я цілковито жахлива. Не маю терпіння до людей. Але й не хочу його набувати. Не хочу входити у становище, шукати виправдання, пояснення, робити когось кращим у власних очах, вигадувати сценарії, яких не існує. Усе це жалюгідно й мізерно.

Сказали в дитинстві, що от: правильно — допомагати, неправильно — робити щось погане.
Правильно — мати розуміння, бути мудрішою, поступливішою, підставляти ліву щоку, коли вдаряють у праву. Правильно — бути зручною для інших, нічого не вимагаючи для себе. Правильно, правильно, правильно!
А я поволі стаю неправильною.
Огидно? — Так, трохи.

Народитися людиною, маючи можливість прийти в цей світ будь-ким, — правильно чи ні?

|молитва|

Коли вже довкола пахне війною, —
писав поет, —
говори зі мною, хай навіть слова ці, —
мовчу, —
нічого не змінять.

І знову:
ми кажемо пошепки
щось
про любов — переважно
(абощо),
міцно втискаючи пальці
в наближене тіло
інших.

Їм,
здається,
усе це не важить. Зовсім.
Нам так, здається, краще — з усім цим.

Хотілось би, може,
кричати
про них усіх —
в око світу.
Хочеться стати
вище від них усіх, краще.

Лиш повертаюсь чомусь я
в обійми —
чужих і ніжних:
чуйних, байдужих, наближених, дальніх.

Я витрачаю слова,
які
вже не важать, певно,
простір відлунює тишею й холодом
кашлю.
Щось відбувається в просторі.
Щось вже відбулось. Терпну.
Щось відбувається.
Щось вже відбулось.
Наче.

07.01.25

|де(кон)струкція|

залізний присмак із шиї
вбирати,
проводячи оком
солоним
по краю
тіла
твого, безіменного.

далі:

сто невідʼємностей.
сто «не віддай їм»
себе.
залишся мені.
не втрачайся
у водах солоних.

сто «не піддайся»
в повітрі
вирують.

не стань мені марним
спогадом.
тихо.
збери по деталях —
мене.
по уламках.

як скельця розтрощених лінз
чи як зайвий,
розірваний аркуш про те, що
«я завжди…»

ніколи, можливо.
ніколи,
нізащо.

але

обертаю обличчя
до сходу —
і чую, як в ребрах пустіє,
як сонце
в кишенях ховається —
злякане сонце —
обпалює пальці.
вистрибує. всоте.

тиша крадеться навпочіпки,
душить
пальцями довгими
(міцно стискає).
ти ще
ступаєш невпевнено —
мусиш
оком вбирати солоність.
до краю.

09—15.01.25

Доторки до зіниць людини навпроти
на смак, мов яблуко
з дерева пізнання.

Пізнаю межі електричного сонця,
що обпікає долоні багряним слідом.

Гра з вогнем
завершується однаково. Гра без —
без змісту.
А втім,
навіть якщо ніщо
не триватиме довше, ніж подих —
ніщо буде безмежним,
забитим у пам'ять цвяхом —

ніщо буде варте
нитóк,
які обплітали зап'ястя
відсутністю слів про вічне:
мовчáзним зізнанням про марність
будь-яких формул і форм.

Камінь
безмежно росте у тобі щодня,
набуваючи нових рис,
нових імен і дат,
нових слів і навіть нових мовчань.

І ти —
набуваєш подоби
каменя.


11–12.02.23

|Lebensborn|

Фраза з рефлексій Марини, яку я віддаю вам без її дозволу, але яку ви просто зобов'язані почути:


«У будь-якому випадку всі маємо право на існування в цьому просторі. Простір розширюється, ми можемо туди інтегруватися, і нікому від цього тісніше не стане, бо навпаки — кожна людина приходить і вона розширює цей простір. І це прекрасно».

Так, друзі. Це був контент на завтра. Нема чо пазити тг-канал о 1:29.
Лягайте спати, бо зранку в мене не буде нового контенту для вас

Напамʼятовую

Залишаю тут текст, через який я колись ледь не нарвалась на серйозні проблеми в універі😅 пощастило відбутися профілактичною розмовою і обіцянкою не публікувати таке в соцмережах (ага, щяс).


Один день у записах (із щоденника самогубця)

Година перша
Сьогодні був дивний схід. Темрява відступала безкомпромісно, тремтливо.
Заграва палала кривавими смугами. Десь померла ворона, видавши останній хриплий звук. Інші ворони почали летіти долілиць, їхні дзьоби відривалися в повітрі – жахне видовище… – земля вкрилася чорними плямами.

Здається, прийшла весна. Майже сьома ранку – в цей час зазвичай прохолодно.
Але не сьогодні.
Стою на зовнішньому підвіконні, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Перехиляюся вниз головою. Цікаво, а скільки секунд я матиму, щоб відчути себе вороном?

Усе моє тіло здригається, мовби в судомах, мовби паралізоване життям, але маю твердий дух і силу. Волі. Здається, це вперше я настільки впевнений у чому-небудь.
Настав мій час, хочу бути птахом.
Відчуваю, як повільно сповзає нога, пальці звисають над прірвою, тож балансую на самих п'ятах.

Та що я взагалі роблю?! Восьмий поверх – там страшно... Там, унизу. Точніше, не дуже страшно, коли ти звідти дивишся на землю, але страшно, коли з вікна восьмого поверху (ще й перехилившись, звисаєш над нею). І на додаток, це все відбувається у квартирі незнайомця. Ось така от вдячність добрій людині, так?
Але нехай далі спить, я зроблю все тихо.
Хочу, щоб після мене було чисто.

Як я тут взагалі опинився? Чи має це значення? Ні.
Поволі присідаю, руки вологі – настільки міцно тримається це тіло за життя. Чи життя за тіло.

Тепер вже перехиляюся усім корпусом через вікно. Я придавив щось тепле і рухливе. Якусь комаху, певно. Навіть в останні хвилини свого існування – знищую.
Тепер у мене слизька долоня, підношу її до обличчя, щоб роздивитися – павук. Великий.
Згадую, що тримаюся однією рукою. Господи, як страшно. Але я досі впевнений, що мушу це зробити. Чому? Не знаю, але щось підказує. Можливо, якби усі люди, які вважають себе зайвими, вилітали з вікна, то потрібних людей би не залишилося – вони б падали під вагою зайвих, що летять надто швидко.
Комети самоспалюються в атмосфері. А такі, як я, лише забруднюють землю своїми огидними рештками. Кожен несе свій хрест на Голгофу.

Година третя.
Лечу я, летять ворони, павуки, люди... Усі вікна заповнилися тінями, тепер я бачу їх. Тепер я знаю, що вони виштовхували усіх нас. Далі з неба летять телефони, комп'ютери, склянки, посуд, виделки, ножі, впольовані голови оленів, шматки дерев'яних хрестів, зошити, нотатники, особисті щоденники... Нікого вже не переймає, що люди прочитають або побачать щось огидне – механізми самознищення запустилися. Як же повільно лечу... Бачу все своє нікчемне життя дорогою до вічного дому. Швидше, ну, швидше ж, благаю. Обертаюся довкола – а люди всі летять обличчями вниз. Та ні, подивіться на небо – сонце сьогодні милосердне, воно вибачить нам. Я один тримаю ноги нижче, ніж голову. І навіть мій подертий засмальцьований одяг розвіється так гарно.

Мені вперше за довгий час добре.
Я вперше відчуваю життя.
Заклало вуха – так навіть краще. Я ще навіть не долетів до пекла, а люди кричать і звиваються так, ніби ми вже УСІ проломили четверту стіну до дев'ятого кола.

Земля близько — заклало ніс.
Стає зовсім тихо – люди кудись зникають (щойно доторкаються кінчиками волосся до розім'яклого ґрунту).
Голограми. Усе перетворилося на голограми.
Долітаю, стаю двома ногами на твердинь.
Що за?..

А ні, я все ж розпадаюся. Відчуваю пронизливий біль у голові, дзвін. Хрускіт хребців, злам шиї, важкість кісток. Моє тіло набуває дивних форм. Ну, не зовсім вже й моє тіло. Залишки від нього.
Воно перетворюється на геометричні фігури. Спершу коло, далі ромб, трикутник, квадрат... картинки швидко змінюються.
Щось вкусило за палець. Підозрюю, кіт, бо далі це "щось" всілося мені на груди. Останні струмені повітря тепер не потраплять до легень. Бездушна пухнаста істота...

Мовби електричним струмом від вказівного пальця пробралося заніміння аж до серця. Вибух. Серце. Вибух. Артерії. Вибух.

Усі інші органи. Вибух.
ВИБУХ!
Чуєте, вибух!!!
Буде війна. Але я не застану.

Перед очима мозаїка із найяскравіших кольорів, настільки насичених неонових відтінків я ще не бачив. Чорний шум. А ні, зелено-сині куби. Провалююся в простір, перетворююся на чорну лінію. Згинаюся, закручуюся у вузли. Занадто швидко змінюється світ, я знову не встигаю. Червоний... ні-ні, багряний фон із дрібними бузковими крапками. Яке жахливе поєднання кольорів обрали... О, вже жовтий. Ні-і-і, не те... Як сповільнити слайди, куди натиснути. Де ця функція?! Заплющую очі – страшно знову. Страх тварини перед смертю. Горло затерпло, таке сухе, мовби Сахара влітку. І біль, біль лише.
Кіт на грудях важить надто багато, він росте і шириться – а тоді стає більшим за мене. Його лють здригає мене в конвульсіях. Ні, це ж не кіт зовсім. Заплющую очі.

Години дев'ята і дванадцята.
(Якщо години взагалі існують)
Темрява заполонила увесь світ.

Розплющую очі – наді мною яскраве світло. Підіймаюся, повільно іду.
Вилізаю на зовнішнє підвіконня, двома руками тримаючись за вікно зсередини. Подряпав десь палець.
Сьогодні був дивний схід.


27.02.21