Минулого року я мала виступи на фестивалях у Дармштадті та Бремені. Тоді Каті Бруннер зробила чудові переклади моїх текстів для німецької авдиторії. Нині я знову дістала з архівів ці тексти, зовсім скоро зможу розповісти для чого. А поки лишаю файл із перекладами. Нехай буде тут. Аби не губився

|заупокійна|

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати
про вбитих ракетами жінок і дітей.
Про жінок, які не зможуть народити.
Про дітей, які не зможуть народитись.
Про чоловіків, які стрибають з вікон,
втративши жінок і дітей.
Про чоловіків, які не встигли стати
чиїмись чоловіками.
Про жінок, які носять квіти на могили
своїм чоловікам –
замість того, щоб складати у вази.
Про дітей із відсутніми кінцівками
і надто дорослим поглядом.
Про чоловіків, яким бракує сил
бути героями.
Бо третій, бляха, рік.
Діти ростуть –
батьки помирають.
Діти ростуть:
батько – герой.
Посмертно.
Крапка.

Проте.
Ми пишемо – і продовжуємо писати.
Про чоловіків і жінок, які віддають останнє.
Про чоловіків і жінок, які витягують з пекла
своїх побратимів.
Про жінок і чоловіків, які не встигли вийти з оточення.
Про жінок і чоловіків, які одружуються на фронті.
Про чоловіків, яких із жінками розділяє полон. Так само –
про жінок, яких із чоловіками розділяє полон.
Про дітей, які мріють про мир.
Про дітей, які ніколи не зможуть мріяти.
Навіть про мир.
Про чоловіків і жінок, які повернулись додому.
Але на щиті.

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати про них:
про чоловіків, жінок і дітей,
які вже не зможуть свідчити.

Про Івана, Петра, Давида,
Семена, Артема, Віталія,
Інну, Надію, Марію, Микиту, Олену,
Олексу, Оксану, Сашка, Михайла,
Вікторію, Ніну, Андрія, Олега…

Боже цієї війни,
посели їх усіх
у місцях світлих,
у місцях прохолодних, спокійних,
де немає недуги, журби і зітхання.
Посели їх.

Амінь.

11–15.11.24

Три роки з часу презентації антології молодої чернівецької поезії «Присутність». Якщо не враховувати публікацію в БЖ, це був мій паперовий дебют🥹

Червень–листопад 2024

|Der Todeszeitpunkt|

Заїдаєш отруйним плодом
кислий присмак цілунку Юди.
На скрижалях повздовжніх – смуток.
Заглядаєш в чиєсь минуле,
розливається тінь світанку,
а за нею – удари. Ґонґи
відбивають початок битви,
що вже програна. Колір крові
розтікається в ринвах вулиць,
і стікає в канали. Втрати
неуникні.
Ти ставиш кому.
А тим часом:
ведуть до страти,
в помиральну простору яму
чергу ще не убитих, смертних,
блідолицих прозорих вʼязнів,
але кат із багнетом сірим
простягає у спини й шиї
свої кігті – він хоче страху.
І на місяць, на повню виє.

Вже затягує стінки шлунку,
спазм кровить і судомить тіло.
Звір внюхається в запах болю,
звір всміхається хижим сміхом,
його око байдужо-темне,
його паща незмірно-хтива
пожирає весь простір. Мертвий.

Ну а зливи –
ці вічні зливи
розʼїдають чиюсь вже дерму.

***
Котяться краплі – одяг
важчає, липне. Твердо
в небо дивитись. Зліва
пóсвист і знову – черга.
Черга на розстріл. В спини
цілиться погляд. Смерті
стало багато нині.
Час цей –
присвята смерті.

Смерть увійшла в госпóду –
і вимагає жертву,
наче творець і витвір,
хоче причастя мертвих
д’чаші свого терпіння.
Никнеш, малієш, терпнеш,
наче комаха. Дрібно
вносити менші жертви.

Вже проростають кулі
отвором білих маків,
що не розквітли впóвні
десь у легенях мʼятих.

Жовч підступає в горло –
і виливаєш світу
марення, сни пророків,
їхні нидіння, співи,
їх застороги й поклик:
ти лише – рупор часу.
Час прикладає дʼлоба
дуло. І тисне.

Крапка.

18–19.11.24

20.11.24, Фалькензеє
Фрагмент безіменного вірша. Хоча я називаю його – «Одного дня складатимеш речі».

|solaris|

Дорогою зі сходу на захід
залишаєш позаду сонце –
щоб знову і знову
його проживати,
наче проявлення
віри в скінченність синьої ночі
з кристалами льоду на склі.

Нехай заливаються світлом
майдани і площі рідного міста –
допоки цей шлях не буде подолано
в тьмі міжкордоння.

Нехай сходить
червоне сонце
над темним чорнóземом – поки
вʼїжджаєш в розріджений морок
холодних дощів.

Заграва позаду зривається,
ріжеться з болем,
як зуб немовляти,
у яснах світанку.

Тоді:
до ранку лишається десять
назýстрічних кроків –
заплющуєш очі.
Дихаєш холодом.

Схід.

19–24.11.24

|не спати|

Щось запускає невпинну матерію світу.
Щось все ж таки змушує сфери життя
обертатись —
слова вже відходять,
а ти залишаєшся
тихим
заломленим світлом
в темних западинах дому —
просиш у себе:
«Не спати!».

Не спати в цій стужі зимового вітру, —
не спати!
Не йти ще на поклик
голодних примар потойбіччя.
Не вірити в світло тунелів.
Не слухати серце,
бо зранку
знайдеш своє тіло обмерзлим —
і станешся свідком.

Як руки
прийдешніх морозів
торкаються голого нерва.
Як втома
заплющує очі тяжкими долонями втрати:
[відлунює в мозку непевне]
тобі ще не можна лишатися в темряві.
Вдома —
в одному з домів –
ще засвічене світло.
Не спати!

Щось запускає невпинну матерію світу.
Щось все ж таки змушує сфери життя
обертатись —
слова вже відходять,
а ти залишаєшся
тихим
заломленим світлом
в темних западинах дому —
просиш у себе:
«Не спати!».

23–26.11.24

|не вірш|

«Як шкода, що ти, – кажуть, – пишеш
такі сумні вірші. Давай краще про щось позитивне, яскраве».
Ну а шо його, канєшно…
Може шкода, може й нє.

«Не буду тебе ображати, бо ще накатаєш на мене поему», – каже чувак,
чиє імʼя я забула ще на етапі знайомства.
Накатаю, звісно.
Але не про тебе.

«Дякую, що досі не вмерла», –
прилітає у відповідь на допис із віршем.
Від людини,
на яку я навіть не підписана.
І смайлик – веселий.
З одного боку:
ну а чого б і не жити.
А з іншого:
вроді похвалили, а вроді не то шоб.

«Ти присвячуєш вірші, коли закохуєшся?», – питають на кухні в одній з тих нічних розмов, коли всі вже бухі.
Я? – Ні.
Я продовжую писати про смерть,
бо й часи такі, що присвяти лише для померлих.
Кажу.
«Ну, давайте про шось хороше.
Бо шо лиш сумне і сумне», –
обертаються.

Ок.

Хоча:
я хотіла б навчитись писати
примітивну й смішну – альбомну лірику, –
не відчуваючи сорому
за право на щастя
в країні,
яка щодня втрачає людей.

«Дякую, що досі не вмерла», –
перечитую в запитах.
І хочеться відписати: «Так я ж просто не старалася, бляха, нормально».
Але залишаю unseen.
Звертайся.


29.11.24

|мовчати|

В одну з тих ночей,
коли час
вростає углиб, —
і наче струна,
відлунює дзвонами,
вухо
стає надчутливим.

Ти туго
затягуєш пряжки зіржáвілих лат,
нагострюєш списи.
Шию
ховаєш від вітру і вістря ножа,
що вже замахнувся.
Віри
все менше в повітрі лишається.
Жах
приходить навпочіпки.
Тиша
вливається в мозок залізом —
а страх
все ближчий до тебе.
І більший.

Ти раптом стискаєш долоню в кулак –
до болю і спазмів.
Тіло
гнучке й еластичне, наче змія,
звивається поміж тілами,
подоланих ніччю. Спокоєм.

Кат
заплющує очі
снами.

Мовчати! Не дихати! Стати як він —
наповнитись темним металом:
внутрішньовенно
прийня́ти в собі
чужого.
Чужими словами
вбивати у шкіру накази:
«Мовчи!
Замовкни!
Ні слова!
Ні пари».

Губиш себе у квартирі пустій.
Зрештою.

Мáбуть,
під ранок.

01–02.12.24

|ich weiß wieder wer ich bin|

Між стигм, що наповнились кровʼю,
встань
в ширенгу чужої історії — всотуй,
мов губка, ганчірка, голодна земля, —
слова, що стікають із рота
чорним
застояним місивом.
В ясна встромляй
товсті заіржавілі голки – спльовуй:
будь собі ціллю, будь собі.
Страх
наповнив легені, димом виходить.

Ти проростаєш.
Ростеш, як трава,
в полі безлюдному. Тягнешся вгору.
Стебла твої все ще пружні, відтак:
жовтим вкриваєшся, падаєш, стогнеш
голосом зламаним. Ця німота
тіло вгортає в стискаючий кокон.
Так відмираєш, щоб дати ще шанс
вирости іншим – сильнішим. А зовні
щось відбувається.

Жертва твоя
ледь непомітна, мíзерна. «Боже, —
кажеш до неба, —
я ще жива.
Ти ж мене ріжеш зáживо,
Боже…»

Втім,
Бог помер:
в його серці діра
[розміром з кулю землі].
Він не може
відповідь дати. Влучив снаряд —
твóриво рук — у сплетіння історій.

Мертвий тепер, невагомий — трава
поруч лежить, і ти кажеш: «Мій Боже,
я ще так близько тобі не була.
Навіть коли утопала у тóбі».

Падає ніч на це поле, вівтар
неба прочинено — протяги й холод.
Маятник цілиться в скроню, твій час
мовчки стікає в чорну безодню.
Темрява знову вкриває твій шлях.
Пʼє тебе з нáдлишком, прагне покори.
Все ж: ти живеш,
бо для тебе життя
створене було —

потом і кровʼю (?).

02–06.12.24

|отруєні пейзажі|

ХХІ століття.

Дорожній ландшафт цієї країни
складається із цвинтарів,
розділених позолоченими банями церков.
Між ними —
шорстка поверхня поля,
старі похилені хáти,
що тонуть
у цвітові
яблунь.

Дивишся крізь плацкартне вікно
на чорну голизну заслаблих гілок,
уявляєш, як їхніми жилами стікали соки
у пошуках раннього плоду.

Хочеться навчитися малювати
настільки добре,
щоб змогти передати момент відмирання
кожного яблука,
їх відпадання від тіла дерева.
І — наче в слоумоʼ —
зобразити зародження перших шрамів
на шкірці
незгрублій.

Хотіла би вміти малювати
зʼяву нудкого запаху,
що вʼїдається метастазами
аж до серцевини опалого плоду.
А також — чорні цятки личинок:
хочу малювати їх
своїм рентгенівським пензлем —

але око моє не здатне зануритись
настільки глибоко,

тож поки —
пишу про силу вільного падіння
про смерть, що супроводжує народження,
про цвинтарі,
що поглинають життєвий простір цієї країни,
про церкви з мʼякими хрестами,
що погойдуються від вітру
про чорні холодні поля —
вони лякають найбільше,
бо ж
за сотні кілометрів звідси —
на цих географічних широтах —
поля виблискують матовими вирвами.
Чиєсь око
так само намагається вхопити нічний ландшафт,
щоб запамʼятати його
перед сном
недовгим.

Але
завтра зранку
я прокинуся вдома.

А де прокинеться
людина
з очима, повними пилу?

Де?

11–13.12.24

|präparieren|

Мене розглядають під мікроскопом,
міцно втискаючи пальці в ясна.
Крапає з рота гірко-солона
слина
в отвір трахеї. Крап-
ка.

Пишеш на білому аркуші сотні,
тисячі, — може, мільйони крапок —
з них виростають армії чорних
дір,
затерпає щелепа. Тягне
щось незбагненне — назад, на розтин.
Хочеться вирватись звідси,
вийти,
втім, повертаєшся знову й просиш
різати глибше.
Різати.
Глибше!

Кров пробивається гронами кислих
кульок, наповнених соками шлунку.
Нудить — щось підступає до горла.
Нудить — щось надривається. Глухо.

Хочеться вирватись звідси. Знову:
більше немає [куди тікати?].
Кашель судомить легені сухо.
Дивишся вгору, та хочеш спати.
Очі заплющують руки втоми
[ти вже не в змозі чинити опір].
Зводить — в маленьке і гостре коло —
мʼязи твої
вже заслабли.
Досить.

Біль закрадається в серце тихим
зляканим звіром, кігтем шкребеться.
Втрати
безвпинні й невтомні. Грієш
пальцями змерзлими. Холодно, терпко.

Зуби стискаєш, просишся встати,
втім, залишаєшся тут — і нікýди
більше не підеш. Слина стікає
стінками й липне до кратерів нýтра.
Довго
щось відбувається хиже.
Хочеться бігти — куди? навіщо?
Мляво всміхаються очі. Тиша
більшає, важчає. Вкотре.
Тиша.

_________
Мене
препарують, наче комаху,
ріжуть тонкими вістрями шкіру:
я ж залишаюся тут
і нікуди
більше
не піду.


11–16.12.24

Ембріони слів — вкладаєш до рота,
щоб згодом вернути їх світу
глéвкою масою.

Несказані слова
виростають до речень,
черствіють,
встрягають у горлі,
відлущуються від шкіри
твердою скоринкою
майбутніх шрамів.

Кому належать ті дні,
що я їх втрачаю?

Довгі, незвично вигнуті дні,
стискаються кулькою вати
у роті:
ростуть,
розпухають,
заповнюють простір.

Чуєш — всередині вже виростає
отруєний плід.
Вдихаєш відлуння холодного міста,
наче шпигачки.

В легенях дозріла
прозора кульбаба —
і білим лапатим снігом
до стінок трахей
пристає.

20–25.12.24

|кордоцентризм|

Хочеться вирвати серце —
звільнити простір для інших органів,
бо їм затісно,
бо серце надто велике:
воно розростається — щодня більше,
як зірка перед вибухом.
Пульсує, налите синіми жилами,
вибухає венозно-червоною кровʼю,
виходить горлом —
таке неприродно велике серце,
роздутий резиновий мʼячик
із пусткою мʼязів.

Впирається в загострення ребер,
скочується пластмасовою кулькою,
глухо вдаряючись у вигини.
Обгортається коконом теплого слизу.
Напинається парусом,
рветься назустріч трощі —
прозоре жиласте серце,
наповнене рештками первісних риб.

Серце,
з тонкими виразками
шрамів народження,
дорослішає.

І ти —
ростеш.

15.12.24—01.01.25