| die Umarmung |

Скільки ж слів, наче квітів, в садах твоїх було зламано,
скільки значень вже зникло у довгих порталах темряви –
залишайся мені незбагненним і диким маревом,
потойбічним пришестям, приходом, відлунням живого в мертвому.
Півфантомним отямленням в стислому просторі, мірою.
Недосяжним, наближеним кроком падіння
й піднесення.
Позбавляй мене серця, волосся, обличчя і тіла –
залиши мені холод, байдужість і стержень.
Щоб триматись на протязі входин не було так терпко.
Щоб поріг не збивати вдарянням в заглушені двері –
проростають з асфальту нахабні і вперті
напіввтрачені сенси – і тиснуть. Доземно.

Опадає полуда, мов листя осіннє, і тане,
розсипається місивом, сльóтою, липне до шкіри та нутра.
Задивляюся в очі яскраво-блакитні,
в відлуння прийдешнього. В плями
зіниць – що стрімко ростуть,

поглинаючи вимір.

Усередині вже розгортаються
перші бої.
Без правил.
Без права
на втечу й повернення.
Без долі
по-
розуміння.

Невдовзі усе це станеться
білим затертим шрамом.
Невдовзі усе це відбудеться.
Вже відбувається.
Стрімко.

20.09–01.11.24

|місто|

Чорна тканина світанку
простягається між двох стовпів,
шукаючи власні межі
холодного неба
над містом,
про чиє існування
кажуть в минулому часі.

Місто сірих ландшафтів
із вирвами замість очей.
Місто-розпечена-рана,
присипана східною сіллю.
Місто-чорна-діра,
що поглинає людей
в однострої.
І навіть тих, у кого є лише
розпаровані речі
кольору хакі.
Або будь-якого іншого кольору –
місто мусить наповнити своє бездонне прострелене черево,
щоб знову сміятися
отвором рота.
Місто-географічна-лакуна,
порожній абрис, нанесений на карту прозорою рукою
байдужого ляльковода.

||«Ваш родич N зник біля міста N.
Висловлюємо щирі співчуття»||

Місто оселилося
на шпальтах газет
перед тим, як остаточно зникнути
у просторі всезабуття.

Місто, якого вже не існує,
продовжує дивитись
своїм опалим обличчям –
в очі присутніх.
Навідується у снах,
розкидає червоні кульки спогадів
про те, чого не можеш знати або відчувати.
Вони вибухають, торкаючись стін свідомості. Тонких струн душі –
чи як там іще
пишуть у віршах, щоб випадково
не подразнити почуття
тривожних людей
цією війною.
Бо в світі так багато поганого,
навіщо нести оце все у тексти.
В по-е-зі-ю.
Лі-ри-ку!
Нехай залишиться там десь,
на сході. А ми –
програмуймо себе на хороше.
Бо світ насправді такий, як ми собі хочем.

Ми ж бо – слуги богів натхнення,
Ми – послідовники кращих традицій
українського графоманства. Тому:
краще писати про вічне.
Квадратними римами
(дай бог їм здоровʼя!).

Тим не менш:
сни закінчуються.
А місто –
це спалене чорне місто! –
воно продовжує стояти,
наче зґвалтована жінка,
чиї діти лежать обабіч.
Горíлиць.
На роздоріжжі історії.

07.11.24

Приходьте.
Будемо говорити про творчість Таїсії та вірші з нової збірки.
І обійматися.
І пити опісля (опціонально).

****
я є вічне тепер
і ти є вічне тепер теж
зціпивши зуби
крізь біль крізь вогонь пожеж
шукаючи Бога
як дотики теплих рук
втрачаючи сни і спокій
відбиваючи кроками брук
ми йдемо
***

|вербальне|

Слова витікають крізь пальці,
наче солодкі набухлі плоди,
наповнені стиглим соком.
Падають місивом – натовпу в ноги,
хтось натрапляє на них.

Хтось притискає важким черевиком
жовту – ще теплу – мʼякоть. Тягнешся,
хочеш їх
знову собі забрати.

Тільки ж
не можеш більше
кроку зробити. Мова
ніж в тебе суне ніжно –
і обертає лезом
поміж хребців.

А ти
знов затискаєш зуби,
щоб не сміятись в очі
сміхом душевнохворих,
тих, хто втрачає лиш //
сталість і рівновагу –

кришиться весь твій опір.
Тиша така солона
крапає з губ, ключиць,
сочиться з ребер – гноєм,
липне до шкіри – хочеш
змити із себе сенси,
щоби ніколи їх
більше не було вдосталь.

Хочеться просто –
кроком
змірити відстань днів.
До оніміння. Страшно
часом буває просто,
що ти загубиш
десь там
на роздоріжжях значень –
і не знайдеш.

А втім,
ріже плоди надвоє
лезо зіниць – навпроти
люди встромляють пальці
в рани живих плодів.

І виповзають з нутра
блідо-прозорі черви,
сіють в тобі насіння
сумнівів, злості – і:

ти вже стаєш дорослий,
сповнений сили метра,
що намагався стати
світлом,
ввійшовши в тінь.
Та загубився в чорних
надрах спустілих вулиць –
і, не знайшовши вихід,
впав у провалля
слів.

11–12.11.24

|mare interbibĕre|

тобі надáли імʼя
наче
поря́дковий
номер
встромили його під шкіру –
тож мусиш тепер із ним
молитися
їсти
спати
сміятися в чорні ночі
дивитися як вмирають
у небі
бліді
зірки
вмирати і жити –
з ними ж

тебе
нарікають
морем
штовхають у білу піну
занурюють в шторм і штиль –

не хочеш
боїшся
[досі]
ступити
в холодну воду

отямлення мить нестерпна
легені такі крихкі

тікаєш від себе
просиш
врятуйте мене –
волога
змиває
із мене
шкіру
вливає ув очі сіль

тебе
називали
морем
щоб ти
підкорила
море
а ти
підкорилась
морю
і тонеш
у ньому

[втім]

12.11.24

|театр неживих акторів|

Коли все зайве зникне зі сцени,
нехай залишаться дві дійові особи:
1 Сумний ляльковод.
2 Спустошена лялька.

Нехай пальці твої, ляльководе,
ніколи не втомлюються.
Нехай примушують знову і знову вставати
порожню подобу тіла –
оголену
чи вбрану в найкращий одяг,
який лише можна було створити,
аби випускати на сцену
провінційного театру
поважного сумного ляльковода –
і ляльку,
чиє обличчя давно не відблискує лаком,
в кутиках очей якої забився попіл.

А втім, дорогий ляльководе,
тримай її міцно
своєю слабкою рукою.
Але не стискай надто сильно –
їй треба ледь більше свободи,
щоб – раптом вона навчиться дихати,
як справжня людина –
їй не забракло кисню.

Сумний ляльководе, дихай.

Ляльки створені,
аби ними гралися.
Аби будували сюжети,
мастили карміном губи,
вдягали чи залишали,
цнотливо-оголених,
на якійсь із далеких полиць.

Лялькам байдуже,
чиї руки
торкаються їхніх тіл,
проте,
дивний сумний ляльководе,
навіть якщо твою ляльку
вíзьме до рук
хоч би й
найкращий майстер –
вона розпадеться.

Тому:

тримай
своєю рукою
тіло її,
сумний ляльководе.

13.11.24

Минулого року я мала виступи на фестивалях у Дармштадті та Бремені. Тоді Каті Бруннер зробила чудові переклади моїх текстів для німецької авдиторії. Нині я знову дістала з архівів ці тексти, зовсім скоро зможу розповісти для чого. А поки лишаю файл із перекладами. Нехай буде тут. Аби не губився

|заупокійна|

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати
про вбитих ракетами жінок і дітей.
Про жінок, які не зможуть народити.
Про дітей, які не зможуть народитись.
Про чоловіків, які стрибають з вікон,
втративши жінок і дітей.
Про чоловіків, які не встигли стати
чиїмись чоловіками.
Про жінок, які носять квіти на могили
своїм чоловікам –
замість того, щоб складати у вази.
Про дітей із відсутніми кінцівками
і надто дорослим поглядом.
Про чоловіків, яким бракує сил
бути героями.
Бо третій, бляха, рік.
Діти ростуть –
батьки помирають.
Діти ростуть:
батько – герой.
Посмертно.
Крапка.

Проте.
Ми пишемо – і продовжуємо писати.
Про чоловіків і жінок, які віддають останнє.
Про чоловіків і жінок, які витягують з пекла
своїх побратимів.
Про жінок і чоловіків, які не встигли вийти з оточення.
Про жінок і чоловіків, які одружуються на фронті.
Про чоловіків, яких із жінками розділяє полон. Так само –
про жінок, яких із чоловіками розділяє полон.
Про дітей, які мріють про мир.
Про дітей, які ніколи не зможуть мріяти.
Навіть про мир.
Про чоловіків і жінок, які повернулись додому.
Але на щиті.

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати про них:
про чоловіків, жінок і дітей,
які вже не зможуть свідчити.

Про Івана, Петра, Давида,
Семена, Артема, Віталія,
Інну, Надію, Марію, Микиту, Олену,
Олексу, Оксану, Сашка, Михайла,
Вікторію, Ніну, Андрія, Олега…

Боже цієї війни,
посели їх усіх
у місцях світлих,
у місцях прохолодних, спокійних,
де немає недуги, журби і зітхання.
Посели їх.

Амінь.

11–15.11.24

Три роки з часу презентації антології молодої чернівецької поезії «Присутність». Якщо не враховувати публікацію в БЖ, це був мій паперовий дебют🥹

Червень–листопад 2024

|Der Todeszeitpunkt|

Заїдаєш отруйним плодом
кислий присмак цілунку Юди.
На скрижалях повздовжніх – смуток.
Заглядаєш в чиєсь минуле,
розливається тінь світанку,
а за нею – удари. Ґонґи
відбивають початок битви,
що вже програна. Колір крові
розтікається в ринвах вулиць,
і стікає в канали. Втрати
неуникні.
Ти ставиш кому.
А тим часом:
ведуть до страти,
в помиральну простору яму
чергу ще не убитих, смертних,
блідолицих прозорих вʼязнів,
але кат із багнетом сірим
простягає у спини й шиї
свої кігті – він хоче страху.
І на місяць, на повню виє.

Вже затягує стінки шлунку,
спазм кровить і судомить тіло.
Звір внюхається в запах болю,
звір всміхається хижим сміхом,
його око байдужо-темне,
його паща незмірно-хтива
пожирає весь простір. Мертвий.

Ну а зливи –
ці вічні зливи
розʼїдають чиюсь вже дерму.

***
Котяться краплі – одяг
важчає, липне. Твердо
в небо дивитись. Зліва
пóсвист і знову – черга.
Черга на розстріл. В спини
цілиться погляд. Смерті
стало багато нині.
Час цей –
присвята смерті.

Смерть увійшла в госпóду –
і вимагає жертву,
наче творець і витвір,
хоче причастя мертвих
д’чаші свого терпіння.
Никнеш, малієш, терпнеш,
наче комаха. Дрібно
вносити менші жертви.

Вже проростають кулі
отвором білих маків,
що не розквітли впóвні
десь у легенях мʼятих.

Жовч підступає в горло –
і виливаєш світу
марення, сни пророків,
їхні нидіння, співи,
їх застороги й поклик:
ти лише – рупор часу.
Час прикладає дʼлоба
дуло. І тисне.

Крапка.

18–19.11.24

20.11.24, Фалькензеє
Фрагмент безіменного вірша. Хоча я називаю його – «Одного дня складатимеш речі».

|solaris|

Дорогою зі сходу на захід
залишаєш позаду сонце –
щоб знову і знову
його проживати,
наче проявлення
віри в скінченність синьої ночі
з кристалами льоду на склі.

Нехай заливаються світлом
майдани і площі рідного міста –
допоки цей шлях не буде подолано
в тьмі міжкордоння.

Нехай сходить
червоне сонце
над темним чорнóземом – поки
вʼїжджаєш в розріджений морок
холодних дощів.

Заграва позаду зривається,
ріжеться з болем,
як зуб немовляти,
у яснах світанку.

Тоді:
до ранку лишається десять
назýстрічних кроків –
заплющуєш очі.
Дихаєш холодом.

Схід.

19–24.11.24

|не спати|

Щось запускає невпинну матерію світу.
Щось все ж таки змушує сфери життя
обертатись —
слова вже відходять,
а ти залишаєшся
тихим
заломленим світлом
в темних западинах дому —
просиш у себе:
«Не спати!».

Не спати в цій стужі зимового вітру, —
не спати!
Не йти ще на поклик
голодних примар потойбіччя.
Не вірити в світло тунелів.
Не слухати серце,
бо зранку
знайдеш своє тіло обмерзлим —
і станешся свідком.

Як руки
прийдешніх морозів
торкаються голого нерва.
Як втома
заплющує очі тяжкими долонями втрати:
[відлунює в мозку непевне]
тобі ще не можна лишатися в темряві.
Вдома —
в одному з домів –
ще засвічене світло.
Не спати!

Щось запускає невпинну матерію світу.
Щось все ж таки змушує сфери життя
обертатись —
слова вже відходять,
а ти залишаєшся
тихим
заломленим світлом
в темних западинах дому —
просиш у себе:
«Не спати!».

23–26.11.24

|не вірш|

«Як шкода, що ти, – кажуть, – пишеш
такі сумні вірші. Давай краще про щось позитивне, яскраве».
Ну а шо його, канєшно…
Може шкода, може й нє.

«Не буду тебе ображати, бо ще накатаєш на мене поему», – каже чувак,
чиє імʼя я забула ще на етапі знайомства.
Накатаю, звісно.
Але не про тебе.

«Дякую, що досі не вмерла», –
прилітає у відповідь на допис із віршем.
Від людини,
на яку я навіть не підписана.
І смайлик – веселий.
З одного боку:
ну а чого б і не жити.
А з іншого:
вроді похвалили, а вроді не то шоб.

«Ти присвячуєш вірші, коли закохуєшся?», – питають на кухні в одній з тих нічних розмов, коли всі вже бухі.
Я? – Ні.
Я продовжую писати про смерть,
бо й часи такі, що присвяти лише для померлих.
Кажу.
«Ну, давайте про шось хороше.
Бо шо лиш сумне і сумне», –
обертаються.

Ок.

Хоча:
я хотіла б навчитись писати
примітивну й смішну – альбомну лірику, –
не відчуваючи сорому
за право на щастя
в країні,
яка щодня втрачає людей.

«Дякую, що досі не вмерла», –
перечитую в запитах.
І хочеться відписати: «Так я ж просто не старалася, бляха, нормально».
Але залишаю unseen.
Звертайся.


29.11.24

|мовчати|

В одну з тих ночей,
коли час
вростає углиб, —
і наче струна,
відлунює дзвонами,
вухо
стає надчутливим.

Ти туго
затягуєш пряжки зіржáвілих лат,
нагострюєш списи.
Шию
ховаєш від вітру і вістря ножа,
що вже замахнувся.
Віри
все менше в повітрі лишається.
Жах
приходить навпочіпки.
Тиша
вливається в мозок залізом —
а страх
все ближчий до тебе.
І більший.

Ти раптом стискаєш долоню в кулак –
до болю і спазмів.
Тіло
гнучке й еластичне, наче змія,
звивається поміж тілами,
подоланих ніччю. Спокоєм.

Кат
заплющує очі
снами.

Мовчати! Не дихати! Стати як він —
наповнитись темним металом:
внутрішньовенно
прийня́ти в собі
чужого.
Чужими словами
вбивати у шкіру накази:
«Мовчи!
Замовкни!
Ні слова!
Ні пари».

Губиш себе у квартирі пустій.
Зрештою.

Мáбуть,
під ранок.

01–02.12.24