| Lebensborn |

10 років тому
я писала в щоденниках
про першу велику любов –
блакитноокого однокласника,
який, втім, ніколи б не міг бути
зі мною |||
чи може, моїм.

10 років тому
все видавалось
трагічно-приреченим.
«Що може бути гірше,
ніж неможливість бути із тим,
кого любиш?» – питала [себе?].
Здається,
простір стискався до розмірів ока.
Блакитно-холодного ока.

Якби ми жили в часи
світової війни,
окуповані Райхом,
його б точно забрали на Захід,
його б точно виховали
сумлінним арійцем –
цього гарного хлопчика з блакитними очима.

Але зараз
ми живемо в інші часи –
ХХІ століття.

10 років томy
я писала про нього.
10 років потому
пишу про війну,
яка має
червоні щурячі очі,
довгі щурячі вуса,
хижі щурячі лапки.

І жодного слова
про блакитноокого арійського хлопчика.


17.10.24

|Tenebrae|

Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.

04.09–21.10.24

Ця срібна округла повня
краде в тебе спокій ночі,
тікаєш у себе, хочеш
набутися перших звуків
своєї нової правди –
і губиш її, і вкотре:
між вилиць, углиблень, впадин
ти кажеш: «Весна з тобою
[ще осінь, зима і літо],
бери собі все, що можеш.
Бери собі сили, світло,
Лиши мені голос. Тишу».
Бери собі все, що візьмеш.

Бери собі. Боже, досі ж
стікають обличчям ріки
твоїх первозданних зрошень –
ці зливи такі невпинні,
спадають на землю й хочуть
втопити будинки, з ними
забрати і нас з собою –
в розріджений простір. Тіні
чатують на півдорозі.
Стискаєш в долонях іній,
і ріжуть тонкі шпигачки
прозору незгрублу шкіру.

У небі пливуть тумани –
і ми вже пливемо з ними.


23–26.10.24

Вдихати
гостре повітря зими,
що надходить зі сходу майже нечутно –
ступає камінням,
виймає зсередини
мертві частини риб,
вправно сортує кожну
рештку – бо вчора ж.
Ти.
Вчора ще був живий.

Вчора.
Сьогодні – знову:
тіло-хребет-плавці-
очі-і-зябра-лýску –
вправо потрібне. Сіль
краще на рану –
слухай:

море міліє – ти
дихати вчишся. Сушать
тіло твоє вітри –
ти затуляєш вуха.
Втім, вже нема куди:
втечі шляхи забуто.
Ось, витікаєш ти
млосно-отруйним трунком,
стінами темно-
ти. Самості. Ночі. Мунком –
криком його тремтиш.
Криком і страхом. Духом.
Стінками шлунку й снів –
вкотре повітря бракне,
дихаєш зло й мовчиш,
ледь відхопивши в смерті
мить безпорадства. Ти
тягнеш себе за шию,
ніби сліпе теля,
в жовте багаття-ирій,
в темряву світу-дна.
Ось твій жертовник – твердо
спати на ньому, втім,
ось твій жертовник. Смерті
більше немає. Дим –
дим лише є. І попіл.
Світло лише. І тінь.
Ось твій будинок-впóкій –

ти ж іще поза ним.


22–27.10.24

[ |dassistmeinkampf| – фінал]

Цього дня
рік тому
у вас були спогади –
пише фейсбук.
Холодний осінній Ляйпциг.
Довга дорога.
Короткі перекури раз на кілька годин –
чисто щоб не йобнутись
від криків дітей,
монотонних розмов пасажирів,
бутербродів,
румунської музики, українських матів.

Боже, і все це, щоб
сміти
називатися поеткою.
Думаєш.

Моя боротьба
за місце в літературі
закінчилась в автобусі «Чернівці – Дармштадт». Дорогою на фестиваль,
про який мріяла.
Перший серйозний фестиваль, на який потрапила –
не в своїй країні.

Думаєш:
блять, як же іронічно –
Ukrainische Dichterin.
Вони ж будуть думати, що я
успішна
в своїй країні.
Вони ж не знають – хто я.
Я ж можу вигадати нову реальність,
біографію, що гідна звання,
яким титулують.
А все ж
не наважуюсь.

«Я звичайна людина з маленького міста
на заході.
Так, пишу. Так, подобається.
Трагічно?
Так, нехай буде».

– Спробуйте писати оптимістичніше. Ви побачите, як зміниться світ навколо.
– Дякую, обовʼязково.

«Вас запросили на цей фестиваль, це так почесно», – сказала одна німкеня.
«Ваша поезія така глибока, ви ніби прожили десять життів», – сказав один німець.
«А чому ви не на фронті? Чому ваш друг воює, а ви тут?» – запитав один інтелігент, який дивився згори вниз навіть коли сидів.
А я стояла.
Реально.
Чому я не на фронті.
Думаю.

Моя боротьба
на літературному фронті
закінчилась.

У вас є спогади,
каже фейсбук.
Про Дармштадт і Бремен.
Про Франкфурт і Бремергафен.

Колись я обовʼязково напишу про це вірш.
Думаю.

Та блять.

28.10.24

| die Umarmung |

Скільки ж слів, наче квітів, в садах твоїх було зламано,
скільки значень вже зникло у довгих порталах темряви –
залишайся мені незбагненним і диким маревом,
потойбічним пришестям, приходом, відлунням живого в мертвому.
Півфантомним отямленням в стислому просторі, мірою.
Недосяжним, наближеним кроком падіння
й піднесення.
Позбавляй мене серця, волосся, обличчя і тіла –
залиши мені холод, байдужість і стержень.
Щоб триматись на протязі входин не було так терпко.
Щоб поріг не збивати вдарянням в заглушені двері –
проростають з асфальту нахабні і вперті
напіввтрачені сенси – і тиснуть. Доземно.

Опадає полуда, мов листя осіннє, і тане,
розсипається місивом, сльóтою, липне до шкіри та нутра.
Задивляюся в очі яскраво-блакитні,
в відлуння прийдешнього. В плями
зіниць – що стрімко ростуть,

поглинаючи вимір.

Усередині вже розгортаються
перші бої.
Без правил.
Без права
на втечу й повернення.
Без долі
по-
розуміння.

Невдовзі усе це станеться
білим затертим шрамом.
Невдовзі усе це відбудеться.
Вже відбувається.
Стрімко.

20.09–01.11.24

|місто|

Чорна тканина світанку
простягається між двох стовпів,
шукаючи власні межі
холодного неба
над містом,
про чиє існування
кажуть в минулому часі.

Місто сірих ландшафтів
із вирвами замість очей.
Місто-розпечена-рана,
присипана східною сіллю.
Місто-чорна-діра,
що поглинає людей
в однострої.
І навіть тих, у кого є лише
розпаровані речі
кольору хакі.
Або будь-якого іншого кольору –
місто мусить наповнити своє бездонне прострелене черево,
щоб знову сміятися
отвором рота.
Місто-географічна-лакуна,
порожній абрис, нанесений на карту прозорою рукою
байдужого ляльковода.

||«Ваш родич N зник біля міста N.
Висловлюємо щирі співчуття»||

Місто оселилося
на шпальтах газет
перед тим, як остаточно зникнути
у просторі всезабуття.

Місто, якого вже не існує,
продовжує дивитись
своїм опалим обличчям –
в очі присутніх.
Навідується у снах,
розкидає червоні кульки спогадів
про те, чого не можеш знати або відчувати.
Вони вибухають, торкаючись стін свідомості. Тонких струн душі –
чи як там іще
пишуть у віршах, щоб випадково
не подразнити почуття
тривожних людей
цією війною.
Бо в світі так багато поганого,
навіщо нести оце все у тексти.
В по-е-зі-ю.
Лі-ри-ку!
Нехай залишиться там десь,
на сході. А ми –
програмуймо себе на хороше.
Бо світ насправді такий, як ми собі хочем.

Ми ж бо – слуги богів натхнення,
Ми – послідовники кращих традицій
українського графоманства. Тому:
краще писати про вічне.
Квадратними римами
(дай бог їм здоровʼя!).

Тим не менш:
сни закінчуються.
А місто –
це спалене чорне місто! –
воно продовжує стояти,
наче зґвалтована жінка,
чиї діти лежать обабіч.
Горíлиць.
На роздоріжжі історії.

07.11.24

Приходьте.
Будемо говорити про творчість Таїсії та вірші з нової збірки.
І обійматися.
І пити опісля (опціонально).

****
я є вічне тепер
і ти є вічне тепер теж
зціпивши зуби
крізь біль крізь вогонь пожеж
шукаючи Бога
як дотики теплих рук
втрачаючи сни і спокій
відбиваючи кроками брук
ми йдемо
***

|вербальне|

Слова витікають крізь пальці,
наче солодкі набухлі плоди,
наповнені стиглим соком.
Падають місивом – натовпу в ноги,
хтось натрапляє на них.

Хтось притискає важким черевиком
жовту – ще теплу – мʼякоть. Тягнешся,
хочеш їх
знову собі забрати.

Тільки ж
не можеш більше
кроку зробити. Мова
ніж в тебе суне ніжно –
і обертає лезом
поміж хребців.

А ти
знов затискаєш зуби,
щоб не сміятись в очі
сміхом душевнохворих,
тих, хто втрачає лиш //
сталість і рівновагу –

кришиться весь твій опір.
Тиша така солона
крапає з губ, ключиць,
сочиться з ребер – гноєм,
липне до шкіри – хочеш
змити із себе сенси,
щоби ніколи їх
більше не було вдосталь.

Хочеться просто –
кроком
змірити відстань днів.
До оніміння. Страшно
часом буває просто,
що ти загубиш
десь там
на роздоріжжях значень –
і не знайдеш.

А втім,
ріже плоди надвоє
лезо зіниць – навпроти
люди встромляють пальці
в рани живих плодів.

І виповзають з нутра
блідо-прозорі черви,
сіють в тобі насіння
сумнівів, злості – і:

ти вже стаєш дорослий,
сповнений сили метра,
що намагався стати
світлом,
ввійшовши в тінь.
Та загубився в чорних
надрах спустілих вулиць –
і, не знайшовши вихід,
впав у провалля
слів.

11–12.11.24

|mare interbibĕre|

тобі надáли імʼя
наче
поря́дковий
номер
встромили його під шкіру –
тож мусиш тепер із ним
молитися
їсти
спати
сміятися в чорні ночі
дивитися як вмирають
у небі
бліді
зірки
вмирати і жити –
з ними ж

тебе
нарікають
морем
штовхають у білу піну
занурюють в шторм і штиль –

не хочеш
боїшся
[досі]
ступити
в холодну воду

отямлення мить нестерпна
легені такі крихкі

тікаєш від себе
просиш
врятуйте мене –
волога
змиває
із мене
шкіру
вливає ув очі сіль

тебе
називали
морем
щоб ти
підкорила
море
а ти
підкорилась
морю
і тонеш
у ньому

[втім]

12.11.24

|театр неживих акторів|

Коли все зайве зникне зі сцени,
нехай залишаться дві дійові особи:
1 Сумний ляльковод.
2 Спустошена лялька.

Нехай пальці твої, ляльководе,
ніколи не втомлюються.
Нехай примушують знову і знову вставати
порожню подобу тіла –
оголену
чи вбрану в найкращий одяг,
який лише можна було створити,
аби випускати на сцену
провінційного театру
поважного сумного ляльковода –
і ляльку,
чиє обличчя давно не відблискує лаком,
в кутиках очей якої забився попіл.

А втім, дорогий ляльководе,
тримай її міцно
своєю слабкою рукою.
Але не стискай надто сильно –
їй треба ледь більше свободи,
щоб – раптом вона навчиться дихати,
як справжня людина –
їй не забракло кисню.

Сумний ляльководе, дихай.

Ляльки створені,
аби ними гралися.
Аби будували сюжети,
мастили карміном губи,
вдягали чи залишали,
цнотливо-оголених,
на якійсь із далеких полиць.

Лялькам байдуже,
чиї руки
торкаються їхніх тіл,
проте,
дивний сумний ляльководе,
навіть якщо твою ляльку
вíзьме до рук
хоч би й
найкращий майстер –
вона розпадеться.

Тому:

тримай
своєю рукою
тіло її,
сумний ляльководе.

13.11.24

Минулого року я мала виступи на фестивалях у Дармштадті та Бремені. Тоді Каті Бруннер зробила чудові переклади моїх текстів для німецької авдиторії. Нині я знову дістала з архівів ці тексти, зовсім скоро зможу розповісти для чого. А поки лишаю файл із перекладами. Нехай буде тут. Аби не губився

|заупокійна|

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати
про вбитих ракетами жінок і дітей.
Про жінок, які не зможуть народити.
Про дітей, які не зможуть народитись.
Про чоловіків, які стрибають з вікон,
втративши жінок і дітей.
Про чоловіків, які не встигли стати
чиїмись чоловіками.
Про жінок, які носять квіти на могили
своїм чоловікам –
замість того, щоб складати у вази.
Про дітей із відсутніми кінцівками
і надто дорослим поглядом.
Про чоловіків, яким бракує сил
бути героями.
Бо третій, бляха, рік.
Діти ростуть –
батьки помирають.
Діти ростуть:
батько – герой.
Посмертно.
Крапка.

Проте.
Ми пишемо – і продовжуємо писати.
Про чоловіків і жінок, які віддають останнє.
Про чоловіків і жінок, які витягують з пекла
своїх побратимів.
Про жінок і чоловіків, які не встигли вийти з оточення.
Про жінок і чоловіків, які одружуються на фронті.
Про чоловіків, яких із жінками розділяє полон. Так само –
про жінок, яких із чоловіками розділяє полон.
Про дітей, які мріють про мир.
Про дітей, які ніколи не зможуть мріяти.
Навіть про мир.
Про чоловіків і жінок, які повернулись додому.
Але на щиті.

Ми пишемо.
Ми продовжуємо писати про них:
про чоловіків, жінок і дітей,
які вже не зможуть свідчити.

Про Івана, Петра, Давида,
Семена, Артема, Віталія,
Інну, Надію, Марію, Микиту, Олену,
Олексу, Оксану, Сашка, Михайла,
Вікторію, Ніну, Андрія, Олега…

Боже цієї війни,
посели їх усіх
у місцях світлих,
у місцях прохолодних, спокійних,
де немає недуги, журби і зітхання.
Посели їх.

Амінь.

11–15.11.24

Три роки з часу презентації антології молодої чернівецької поезії «Присутність». Якщо не враховувати публікацію в БЖ, це був мій паперовий дебют🥹

Червень–листопад 2024

|Der Todeszeitpunkt|

Заїдаєш отруйним плодом
кислий присмак цілунку Юди.
На скрижалях повздовжніх – смуток.
Заглядаєш в чиєсь минуле,
розливається тінь світанку,
а за нею – удари. Ґонґи
відбивають початок битви,
що вже програна. Колір крові
розтікається в ринвах вулиць,
і стікає в канали. Втрати
неуникні.
Ти ставиш кому.
А тим часом:
ведуть до страти,
в помиральну простору яму
чергу ще не убитих, смертних,
блідолицих прозорих вʼязнів,
але кат із багнетом сірим
простягає у спини й шиї
свої кігті – він хоче страху.
І на місяць, на повню виє.

Вже затягує стінки шлунку,
спазм кровить і судомить тіло.
Звір внюхається в запах болю,
звір всміхається хижим сміхом,
його око байдужо-темне,
його паща незмірно-хтива
пожирає весь простір. Мертвий.

Ну а зливи –
ці вічні зливи
розʼїдають чиюсь вже дерму.

***
Котяться краплі – одяг
важчає, липне. Твердо
в небо дивитись. Зліва
пóсвист і знову – черга.
Черга на розстріл. В спини
цілиться погляд. Смерті
стало багато нині.
Час цей –
присвята смерті.

Смерть увійшла в госпóду –
і вимагає жертву,
наче творець і витвір,
хоче причастя мертвих
д’чаші свого терпіння.
Никнеш, малієш, терпнеш,
наче комаха. Дрібно
вносити менші жертви.

Вже проростають кулі
отвором білих маків,
що не розквітли впóвні
десь у легенях мʼятих.

Жовч підступає в горло –
і виливаєш світу
марення, сни пророків,
їхні нидіння, співи,
їх застороги й поклик:
ти лише – рупор часу.
Час прикладає дʼлоба
дуло. І тисне.

Крапка.

18–19.11.24

20.11.24, Фалькензеє
Фрагмент безіменного вірша. Хоча я називаю його – «Одного дня складатимеш речі».