Залишаючи позаду
вокзали улюблених міст,
ступаючи розміреним кроком
у сині вагони [усезабуття],
вимірюєш відстань не кількістю метрів –
взаємовіддалення мусить тривати –
натомість
зриваєш із себе ланцюг поєднання,
відтак:
здираєш зі шкіри залишки снів,
вриваєш останні звʼязки із реальним часом –
ховаючи памʼять у закутки,
вкриваєш полудою темряву далей.

Свідомість пульсує, ти чуєш удари
забутого на перехрестях життів
фантомного болю –
нидіє ніч
в агоніях першонародження.

Мáбуть.
Потреба скидати із себе цей світ,
мов одяг забруднений –
сильна й незламна.
І ти опираєшся волі своїй,
щоб волею світу статися.

Мáбуть.
Холодні й солоні маршрути твої,
затемнені вікна, тиша віталень –
і тіні, що ходять навпочіпки, і
не знають, якими словами.. звертання
проходять повз тіло залізним ключем,
впиваються в шкіру цілунками зради.

Здригається серце, пришвидшує темп,
і рветься назовні, і падає в пʼяти.

Вже щось догоряє, та ніжний цей щем
розʼятрює спогади й тягне – ти мариш
притулком безслівʼя і спокою, де
усе невагоме набуде позначень.
На вилицях креслиш маршрути дощів,
оплакуєш мертвих, стискаєшся в атом –
ростуть усередині сумніви. Дні
здіймають у небі повітряні стяги.
Приречено-терпко розвіюють їх
північні вітри. Лишаєш позаду
вокзали, перони, плацкарти і сни,
щоб вижити й свідком залишитись.
Мáбуть.

15–20.08.24

[Vivere militate est]

Невпинно і страшно звертається коло,
закручує пасма важка булава.
Ці дні пробиваються в груди, із горла
виймають порожні прозорі тіла.

Безкрилі комахи злітають до неба,
безслідні птахи опадають в моря.
Між мінами й градами – спалене стерня
розтерзаних клаптів землі. А трава
росте й прориває тверду оборону
загуслих від крови чорноземів, і

стікають обличчям червоно-солоні
протоки, джерельця, струмки – всі сухі,
обсохлі до ядер планети звисають,
мов змовклі дзвіночки без нутра. Німа
накочує павза на вимір знебарвний.
Сіріють пружини й деталі мостá,
що зʼєднує простір і час з потойбіччям,
повздовжно хитаються сфери дзеркал,
виймаючи з нутрощів вʼязкість безслівʼя –
торкаються скронь і навіюють страх.

А люди відходять, і відстані довші
лягають між ними й тобою. Пора
холодного вітру надходить невпинно –
бʼє по хребту чи по ребрах. Відтак:

стискаєшся вдвоє, мов ягода взимку,
і гуснеш, втрачаючи образ. Навзнак
зриваєшся з гілки і котишся. Зимно.
У ребра вдаряє холодна земля.

Прокиньтесь, убиті, – народження світу
уже відбувається в надрах. Пуста
і згіркла, мов трута, його серцевина
вирощує світло нового життя.

Є час для зневіри,
є час для молитви,
є час для відсутності сили,
є час,
коли пробивається серце з-під криги
і змушує битись, здригатись, мов птах,
що хоче злетіти і вирватись з сильця –
і ти відпускаєш його в небеса.

Відходить це літо розпеченим слідом,
підшкірно увігнаним болем.
Трава
пульсує фантомними стеблами й тихне
під притиском вітру. Боїшся.
Слова
втрачають відтінки і значення.
Тиша
наповнює всесвіт –
і ріже дотла.

24.08–03.09.24

Увідомлюєш:
твої вíрші починаються дієсловами.
Твої слова втрачають дію.
Простір пришвидшується, наче комета,
а ти залишаєшся серед поривів
стояти
із серцем в руці.

Тримаєш на відстані,
мов немовля,
яке народилось завчасно,
а ти ще не встиг(ла) навчитись із ним існувати.
Кажеш йому: «Зачекай, цей час не стоїть,
ми всі доростаєм. Вирощуй себе
поза мною».
І чутно: «Врятуй себе сам».

День,
коли вíрші закінчаться,
буде похмурим і довгим.
День,
коли всі відлетять,
лишатиме шрами.
День,
коли сонце стоятиме високо
й промені втоми
не пробиватимуть шкіру –
раптом настане.

День цей триватиме вічність,
буде терпким, невагомим.
Буде наповненим втрат і солоних п(р)обачень.
Темрява дмухає в вічко майбутньої втоми
й падає в прірву забутих, занедбаних, зайвих.

Втім,
немовля порубцьоване
встане на впевнені ноги,
ввійде у тебе між ребер і житиме,
певно,
буде ображене, зле (або, може, голодне)
і розплітатиме десь поміжплетення вен і артерій,
щоби насититись впóвні розболеним нутром –
мусиш нести у собі, наче жертву снуванню.

Біле обличчя його наливається світлом і смутком.
Очі пульсують побляклим блакитним туманом –
хочеш його обійняти зсередини.
Вдруге ріжеш свою оболонку загостреним пальцем.

Та немовля розрослося, набралося сили і духу:
вільно існує без ніжности й віри у завтра.
Ти божеволієш тихо. Світ залаштунків
вкотре приймає в обійми прийдешнього краху.

Падають зорі, комети, склепіння й підмурки.
Десь в невагомості вибух відлунює, брязкіт.
Зліва багрЯніє пляма, шириться тілом і нýтром.
Темрява ніжно торкається щік – і тебе огортає
в чорний покров свій, важкий і печальний.
Тиша дзвенить над тобою – смертельна, незгубна.

Все починається знову, ab ovo, спочатку:
день невагоміє,
тиша наповнена значень.

Все починається знову – і нутра
прагнуть сповільнення
ритму.
Назавше.

09–27.09.24

|placebo|

Світ
починається линвами рук,
межами вигинів тіла,
кóлами поглядів, доторків,
слів –
сходиться [клином].

Білі уламки – в спини
бʼють когось кулі-рими.
В надрах твоїх осінніх
темна важка печать
цілиться в скроню й квітне
десь біля вуха – маком,
десь біля серця – міна
цíдить з нутрá життя
соки твої розрідлі.

Чуєш, холоне вітер?
Чуєш, у венах тихне?
Чуєш, тут темно так…
Чуєш? Ти чуєш? Бачиш?

Час цей такий нестримний,
хоче кудись рушати –
тягне за руки. Тільки
дім свій – пристанок марень –
мусиш нести у шкірі,
наче затвердлий панцир,
що вже розпався. Так.
Коле і хоче вийти, вирватись з тебе –
більше:
більше не пишеш світло.
Крики твої сумлінні
на роздоріжжях тихнуть.
Світ
починався з дна.

Світ починався з вилиць.
Світ починався з вулиць,
з гострих холодних спалень,
з теплих сімейних кухонь.
Світ
починався з кроків.
Світ
починався з хрипів.
З темряви й ранку.
Болю
стане іще на всіх.

Світ – це плацебо.
Ти ще
важко хворієш світом.
Хочеш його віддати
в руки чиїсь.
Відтак:
світ би згорнувся в коло,
став би рідніший, ближчий –
з відстані сотень рóків
все видається іншим.

Чуєш, ти чуєш?
Ми ще
мусимо світу дати
наші розбиті вíрші,
зведення, списки втрат.

Світ починався болем,
першим сонорним криком
виходу поза межі
простору міжжиття –

час повертати світу
все, що йому належить.
Час повертати.
Тиша
ллється із тебе.
Так.

27.09–02.10.24

Тканинні мішки легень
видають чужорідні звуки –
з них виростають
налякані гідри страхý.
Серце впивається кровʼю
мідно-залізною. Твердне.
Твердне і важчає.
Твердне.
Твердне і важчає.
Струм

пронизує мозок, чекаючи імпульсів болю.
Стинає із ніг, привласнює простір і час –
підкорення мусить відбутися.
Вже відбувається.
Вкотре
хочеш позбутися тіла,
вийти за межі,
відтак:
тіло зрікається –

бути (з) тобою
нестерпно.

Ніжно торкаються шиї
сумніви. Прагнуть тебе
взяти в лещата безмірні.
Хочеш позбутися. Терпнеш.

Довго стікають обличчям
краплі осінніх дощів –
і западають у ринви,
в теплі углибини дерми.

Чуєш, як шлунок проймають
сотні розрядів. І ти
сунеш натомлені очі
в світло майбутнього.
Мерзнеш,
втративши міру і спокій –
хочеш привласнити світ.

Хочеш зʼєднатися з часом
в кулю, що вразить у серце
тіло великого звіра
з пащею лева й щура –
цілишся пальцем обмерзлим
в дзеркало вимірів – терпнеш.
Важчаєш.
Терпнеш.
Терпнеш і важчаєш.
Тверднеш.

Зрештою.

Звір себе знищує
сам.

06–08.10.24

Часом натрапляєш на свій же голос 4-річної давнини – і стає моторошно. Але це вже історія.

Колись ми з Катею робили відеовірші. Відео я вже переросла, тримайте аудіо.

Текст мій.
Зведення Каті.

Колись
слова доростуть,
навчаться ходити
гранатовим вістрям старого ножа –

і ти заговориш
про темряву й світло,
про втрату маршрутів і векторів. Так:
про доброго бога,
про ідолів віри,
про колір любові
і запах трави,
яка пробивається пухом з-під шкіри
обмерзлого ґрунту – і тягнеться. Ти
складаєш, мов пазли, позначення, знаки –

приходять до тебе у тріпові сни
холодні, як сніг,
блідолиці примари
іще ненароджених духів землі.

Тіні вже входять в порожню кімнату
тонких лабіринтів свідомості – і
наповнюють шумом збитих сигналів
всі порожнини й прогалини. Ти
вкладаєш у лоно майбутнього світу
зелені й зогнилі отруйні плоди,
і довго чекаєш, наче причастя
до ери прийдешнього, що навкруги
несеться вже відблиском світла.
Змовкаєш.

Втамовуєш подих. Приборкуєш світ.
Вдивляєшся в очі навпроти –
примари
загойдують чіткість впізнаваних рис.

Бліді силуети зіниць проростають
до стінок вербальних позначень.
Тремтить
прозора повіка – і в землю вростає
загублена вія.
Слина і сіль.

Хотілося б мати слова, щоб писати
про квіти гарячих підшкірних садів,
про море, що піниться в кутиках ока,
про вічність і світло,
про співи і сміх.
Про радість і свято
народження світу
в долонях чи крилах едемських птахів.
Хотілося б, може, писати про завтра –
що буде безмежним і теплим.

А втім,
вигноюєш втрати нестримним потоком.
І мовчки чекаєш переліків, дат.
Приходять, як завжди, пустóти – холонеш.
Виймаєш щоранку каміння із дна –
і знову вкидаєш. І далі по колу.
Хотілося б, може, писати не страх.

Та пишеться мова –
глéвко і довго, –
мова померлих,
сповнена зла.

08–12.10.24

LEPUS

Ти – впольований заєць,
що дивиться в світ
жахними очима
утрачених ніp-лабіринтів.
Хоче втекти –
витекти соком солодким,
заповнити простір липким
свідченням всюдинаявности. Босим
ступати, не чуючи болю, а втім:

перша третина хвоста – обгоріла.
Друга третина потрапила в пастку.
Третя третина //роздроблених снів//
вʼїлася скалками в лапи –
і хай би:

дім твій зі стінами з сіна –
горить.
Дім твій –
впадáє в провалля провини.
Дім твій –
здригається памʼяттю днів,
просить завершення.
Дім, наче привид.
Дім, наче дим,
витікає крізь ґніт,
віється простором –
ти ж досі в ньому
час вимальовуєш пазуром довгим.

Родиться міф у червивому лоні –
жовто-яскравий і теплий, як плід
дерева все-не-пізнання.
І вкотре,
вкотре собі ти повторюєш:
Боже,
ось протікають пустельні протоки,
руки свої простягаючи. Доки
мушу вгортатися в попіл і сніг,
хýтро і шкіру бруднити?
Тож
доки?

Тихнеш і мрякнеш, втративши слід.
Шкуру прийдешнього ділиш надвóє.
Дивишся в світ упольованим оком.
Тихнеш і мрякнеш.
Тихнеш.
І ти.

11–14.10.24

| vřepiti |

Нащупування голосу
хитке і тендітне
наче заслабле відлуння пульсу
з-під шкіри прозорого тіла
що зветься притулком
пристáнком
в пустелі
блукаєш
воїном-духом-образом-
сонцем-холодних-пісків

списуєш стоси нотаток безслівʼям
контуром втрачених букв його креслиш
тиснеш у нього нагострені сенси
ніби втискають у черево танто
плавно окресливши коло
зиґзаґом
хочеш – не можеш – зійти з цього рейсу
впасти між рейок
рéпʼяхом стати
гнучко чіплятись корінням за дерму
надр земляних чи земельних
назавтра
вже прорости
чужорідним солодким
плодом
пізнáння / незнáння
і впасти
знову
між рейок
сіменем чорним
щоб прорости звідси згодом
шипами

15–16.10.24

| Lebensborn |

10 років тому
я писала в щоденниках
про першу велику любов –
блакитноокого однокласника,
який, втім, ніколи б не міг бути
зі мною |||
чи може, моїм.

10 років тому
все видавалось
трагічно-приреченим.
«Що може бути гірше,
ніж неможливість бути із тим,
кого любиш?» – питала [себе?].
Здається,
простір стискався до розмірів ока.
Блакитно-холодного ока.

Якби ми жили в часи
світової війни,
окуповані Райхом,
його б точно забрали на Захід,
його б точно виховали
сумлінним арійцем –
цього гарного хлопчика з блакитними очима.

Але зараз
ми живемо в інші часи –
ХХІ століття.

10 років томy
я писала про нього.
10 років потому
пишу про війну,
яка має
червоні щурячі очі,
довгі щурячі вуса,
хижі щурячі лапки.

І жодного слова
про блакитноокого арійського хлопчика.


17.10.24

|Tenebrae|

Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.

04.09–21.10.24

Ця срібна округла повня
краде в тебе спокій ночі,
тікаєш у себе, хочеш
набутися перших звуків
своєї нової правди –
і губиш її, і вкотре:
між вилиць, углиблень, впадин
ти кажеш: «Весна з тобою
[ще осінь, зима і літо],
бери собі все, що можеш.
Бери собі сили, світло,
Лиши мені голос. Тишу».
Бери собі все, що візьмеш.

Бери собі. Боже, досі ж
стікають обличчям ріки
твоїх первозданних зрошень –
ці зливи такі невпинні,
спадають на землю й хочуть
втопити будинки, з ними
забрати і нас з собою –
в розріджений простір. Тіні
чатують на півдорозі.
Стискаєш в долонях іній,
і ріжуть тонкі шпигачки
прозору незгрублу шкіру.

У небі пливуть тумани –
і ми вже пливемо з ними.


23–26.10.24

Вдихати
гостре повітря зими,
що надходить зі сходу майже нечутно –
ступає камінням,
виймає зсередини
мертві частини риб,
вправно сортує кожну
рештку – бо вчора ж.
Ти.
Вчора ще був живий.

Вчора.
Сьогодні – знову:
тіло-хребет-плавці-
очі-і-зябра-лýску –
вправо потрібне. Сіль
краще на рану –
слухай:

море міліє – ти
дихати вчишся. Сушать
тіло твоє вітри –
ти затуляєш вуха.
Втім, вже нема куди:
втечі шляхи забуто.
Ось, витікаєш ти
млосно-отруйним трунком,
стінами темно-
ти. Самості. Ночі. Мунком –
криком його тремтиш.
Криком і страхом. Духом.
Стінками шлунку й снів –
вкотре повітря бракне,
дихаєш зло й мовчиш,
ледь відхопивши в смерті
мить безпорадства. Ти
тягнеш себе за шию,
ніби сліпе теля,
в жовте багаття-ирій,
в темряву світу-дна.
Ось твій жертовник – твердо
спати на ньому, втім,
ось твій жертовник. Смерті
більше немає. Дим –
дим лише є. І попіл.
Світло лише. І тінь.
Ось твій будинок-впóкій –

ти ж іще поза ним.


22–27.10.24

[ |dassistmeinkampf| – фінал]

Цього дня
рік тому
у вас були спогади –
пише фейсбук.
Холодний осінній Ляйпциг.
Довга дорога.
Короткі перекури раз на кілька годин –
чисто щоб не йобнутись
від криків дітей,
монотонних розмов пасажирів,
бутербродів,
румунської музики, українських матів.

Боже, і все це, щоб
сміти
називатися поеткою.
Думаєш.

Моя боротьба
за місце в літературі
закінчилась в автобусі «Чернівці – Дармштадт». Дорогою на фестиваль,
про який мріяла.
Перший серйозний фестиваль, на який потрапила –
не в своїй країні.

Думаєш:
блять, як же іронічно –
Ukrainische Dichterin.
Вони ж будуть думати, що я
успішна
в своїй країні.
Вони ж не знають – хто я.
Я ж можу вигадати нову реальність,
біографію, що гідна звання,
яким титулують.
А все ж
не наважуюсь.

«Я звичайна людина з маленького міста
на заході.
Так, пишу. Так, подобається.
Трагічно?
Так, нехай буде».

– Спробуйте писати оптимістичніше. Ви побачите, як зміниться світ навколо.
– Дякую, обовʼязково.

«Вас запросили на цей фестиваль, це так почесно», – сказала одна німкеня.
«Ваша поезія така глибока, ви ніби прожили десять життів», – сказав один німець.
«А чому ви не на фронті? Чому ваш друг воює, а ви тут?» – запитав один інтелігент, який дивився згори вниз навіть коли сидів.
А я стояла.
Реально.
Чому я не на фронті.
Думаю.

Моя боротьба
на літературному фронті
закінчилась.

У вас є спогади,
каже фейсбук.
Про Дармштадт і Бремен.
Про Франкфурт і Бремергафен.

Колись я обовʼязково напишу про це вірш.
Думаю.

Та блять.

28.10.24

| die Umarmung |

Скільки ж слів, наче квітів, в садах твоїх було зламано,
скільки значень вже зникло у довгих порталах темряви –
залишайся мені незбагненним і диким маревом,
потойбічним пришестям, приходом, відлунням живого в мертвому.
Півфантомним отямленням в стислому просторі, мірою.
Недосяжним, наближеним кроком падіння
й піднесення.
Позбавляй мене серця, волосся, обличчя і тіла –
залиши мені холод, байдужість і стержень.
Щоб триматись на протязі входин не було так терпко.
Щоб поріг не збивати вдарянням в заглушені двері –
проростають з асфальту нахабні і вперті
напіввтрачені сенси – і тиснуть. Доземно.

Опадає полуда, мов листя осіннє, і тане,
розсипається місивом, сльóтою, липне до шкіри та нутра.
Задивляюся в очі яскраво-блакитні,
в відлуння прийдешнього. В плями
зіниць – що стрімко ростуть,

поглинаючи вимір.

Усередині вже розгортаються
перші бої.
Без правил.
Без права
на втечу й повернення.
Без долі
по-
розуміння.

Невдовзі усе це станеться
білим затертим шрамом.
Невдовзі усе це відбудеться.
Вже відбувається.
Стрімко.

20.09–01.11.24

|місто|

Чорна тканина світанку
простягається між двох стовпів,
шукаючи власні межі
холодного неба
над містом,
про чиє існування
кажуть в минулому часі.

Місто сірих ландшафтів
із вирвами замість очей.
Місто-розпечена-рана,
присипана східною сіллю.
Місто-чорна-діра,
що поглинає людей
в однострої.
І навіть тих, у кого є лише
розпаровані речі
кольору хакі.
Або будь-якого іншого кольору –
місто мусить наповнити своє бездонне прострелене черево,
щоб знову сміятися
отвором рота.
Місто-географічна-лакуна,
порожній абрис, нанесений на карту прозорою рукою
байдужого ляльковода.

||«Ваш родич N зник біля міста N.
Висловлюємо щирі співчуття»||

Місто оселилося
на шпальтах газет
перед тим, як остаточно зникнути
у просторі всезабуття.

Місто, якого вже не існує,
продовжує дивитись
своїм опалим обличчям –
в очі присутніх.
Навідується у снах,
розкидає червоні кульки спогадів
про те, чого не можеш знати або відчувати.
Вони вибухають, торкаючись стін свідомості. Тонких струн душі –
чи як там іще
пишуть у віршах, щоб випадково
не подразнити почуття
тривожних людей
цією війною.
Бо в світі так багато поганого,
навіщо нести оце все у тексти.
В по-е-зі-ю.
Лі-ри-ку!
Нехай залишиться там десь,
на сході. А ми –
програмуймо себе на хороше.
Бо світ насправді такий, як ми собі хочем.

Ми ж бо – слуги богів натхнення,
Ми – послідовники кращих традицій
українського графоманства. Тому:
краще писати про вічне.
Квадратними римами
(дай бог їм здоровʼя!).

Тим не менш:
сни закінчуються.
А місто –
це спалене чорне місто! –
воно продовжує стояти,
наче зґвалтована жінка,
чиї діти лежать обабіч.
Горíлиць.
На роздоріжжі історії.

07.11.24

Приходьте.
Будемо говорити про творчість Таїсії та вірші з нової збірки.
І обійматися.
І пити опісля (опціонально).

****
я є вічне тепер
і ти є вічне тепер теж
зціпивши зуби
крізь біль крізь вогонь пожеж
шукаючи Бога
як дотики теплих рук
втрачаючи сни і спокій
відбиваючи кроками брук
ми йдемо
***

|вербальне|

Слова витікають крізь пальці,
наче солодкі набухлі плоди,
наповнені стиглим соком.
Падають місивом – натовпу в ноги,
хтось натрапляє на них.

Хтось притискає важким черевиком
жовту – ще теплу – мʼякоть. Тягнешся,
хочеш їх
знову собі забрати.

Тільки ж
не можеш більше
кроку зробити. Мова
ніж в тебе суне ніжно –
і обертає лезом
поміж хребців.

А ти
знов затискаєш зуби,
щоб не сміятись в очі
сміхом душевнохворих,
тих, хто втрачає лиш //
сталість і рівновагу –

кришиться весь твій опір.
Тиша така солона
крапає з губ, ключиць,
сочиться з ребер – гноєм,
липне до шкіри – хочеш
змити із себе сенси,
щоби ніколи їх
більше не було вдосталь.

Хочеться просто –
кроком
змірити відстань днів.
До оніміння. Страшно
часом буває просто,
що ти загубиш
десь там
на роздоріжжях значень –
і не знайдеш.

А втім,
ріже плоди надвоє
лезо зіниць – навпроти
люди встромляють пальці
в рани живих плодів.

І виповзають з нутра
блідо-прозорі черви,
сіють в тобі насіння
сумнівів, злості – і:

ти вже стаєш дорослий,
сповнений сили метра,
що намагався стати
світлом,
ввійшовши в тінь.
Та загубився в чорних
надрах спустілих вулиць –
і, не знайшовши вихід,
впав у провалля
слів.

11–12.11.24

|mare interbibĕre|

тобі надáли імʼя
наче
поря́дковий
номер
встромили його під шкіру –
тож мусиш тепер із ним
молитися
їсти
спати
сміятися в чорні ночі
дивитися як вмирають
у небі
бліді
зірки
вмирати і жити –
з ними ж

тебе
нарікають
морем
штовхають у білу піну
занурюють в шторм і штиль –

не хочеш
боїшся
[досі]
ступити
в холодну воду

отямлення мить нестерпна
легені такі крихкі

тікаєш від себе
просиш
врятуйте мене –
волога
змиває
із мене
шкіру
вливає ув очі сіль

тебе
називали
морем
щоб ти
підкорила
море
а ти
підкорилась
морю
і тонеш
у ньому

[втім]

12.11.24

|театр неживих акторів|

Коли все зайве зникне зі сцени,
нехай залишаться дві дійові особи:
1 Сумний ляльковод.
2 Спустошена лялька.

Нехай пальці твої, ляльководе,
ніколи не втомлюються.
Нехай примушують знову і знову вставати
порожню подобу тіла –
оголену
чи вбрану в найкращий одяг,
який лише можна було створити,
аби випускати на сцену
провінційного театру
поважного сумного ляльковода –
і ляльку,
чиє обличчя давно не відблискує лаком,
в кутиках очей якої забився попіл.

А втім, дорогий ляльководе,
тримай її міцно
своєю слабкою рукою.
Але не стискай надто сильно –
їй треба ледь більше свободи,
щоб – раптом вона навчиться дихати,
як справжня людина –
їй не забракло кисню.

Сумний ляльководе, дихай.

Ляльки створені,
аби ними гралися.
Аби будували сюжети,
мастили карміном губи,
вдягали чи залишали,
цнотливо-оголених,
на якійсь із далеких полиць.

Лялькам байдуже,
чиї руки
торкаються їхніх тіл,
проте,
дивний сумний ляльководе,
навіть якщо твою ляльку
вíзьме до рук
хоч би й
найкращий майстер –
вона розпадеться.

Тому:

тримай
своєю рукою
тіло її,
сумний ляльководе.

13.11.24