Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.

Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.

[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]

Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.

Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.

28.05.24

Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.

Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.

Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.

02–18.06.24

Захлинаєшся, задихаєшся,
западаєш у ніри. Запахи
незнайомі і знані. Зáки ще
не відразило. Не зламалося.
Упиваєшся, звіром дивишся
на узбіччях забуті згарища.
Зимно віються перші звірення
про терпке, нетривале. Згадуєш
перші доторки. Звідкись крапають
літніх злив обважнілі кетяги.
Задивляєшся, знову падаєш
у затьмарення. Чи в поезію.
Підперезані судді змахують
над тобою – залізним молотом,
і відлунюють в скронях зламано
першодзвонами перші спогади.

Тут зімкнулись усі незаймані
переплетення нервів, звичаїв.
Залишаєшся в тиші замкнених,
очужілих, холодних пристаней,
і зникомих затерплих задумів:
закрадається сумнів з ночі ще,
затискаєш в долоні зайве щось –
захлинаєшся, в водах топишся.
Пристаєш до стіни, зливаєшся –
знову крок поза кроком сунешся
до міжграт поміж звʼязок. Здáлась би,
але здатись не можна: зрушення
вже відбулись на рівні сонячних
поміжплетень. Збираєш залишки
з поля бою – за мить до зіткнення
затискається лезо. Згадуєш,
затискаєшся в стіни. Змушуєш
знову битися, знову рухатись
своє серце завмерле, зіткане
із прожилок земної сутности.

І злітають над дахом, крилами
розтинають гарячу зніченість
небосхилу і далей – зливи ці
проливають струмки і річища.
Вислизають із нір зигзаґами,
і ховаються в ринвах. Зміщення
відбувається – й знову згадуєш
вже забуте у чашах вічности.

19.06–08.07.24

Заплющуєш очі, торкаєшся значень, зіткнувшись із простором,
дробиш кістки. Ребра відлунюють
тріскотом, наче
обсохлі й запалі гілки. Суховій
нанизує краплі холодного поту,
що вільно стікає з чола на щоку.
І хочеш ввійти в себе – ніби у воду.
І вирватись з себе – наче з пітьми.

А світ вже набувся, напився солоних
потоків твоєї страшної ганьби,
і час віддаватися світу – допоки
ще можеш щось вибрати з нутра.
Пливи! Пливи, не спиняйся, не падай в провалля,
у чорні глибини, – тримайся собі,
стискаючи зуби до крихкости, хай би.

Усе занепаде – залишиться плід,
отруйно-солодкий, із дерева роду,
що компасом стане і світлом у тьмі.
Втискай в нього кінчики пальців,
висотуй
наповнені цівки пізнання
в собі. Занурення мусить відбутися.
Всоте: повинно. Повинне. Хто винний? О ні!

Спливають хвилини, неначе епохи.
Згасають у небі багряні зірки.

Мовчи, не порушуй святого безслівʼя,
безмежжя й безлюддя. Мовчи вже, мовчи!

Застукано в вікна твого межиліття –
і падають долі погруддя.
Божків.

15.07.24

+1 в колекцію відмов)
Клас

А якщо все трапиться нічим?
Якщо світ огорнеться у чорну скорботу,
що буде твоїм домом, людино?

Якщо чорне й біле набуде нового забарвлення?
У темряві ж-бо немає світла
як такого..

Якщо темрява западатиме в очі,
якщо вивертатиме нутра болем,
що буде твоїм у цьому
загуслому танці безсмертя?

Коли
розпадеться всесвіт, мов куля,
й стане
пристанком смутку?
Коли
криниця для спраглих
наповниться мороком бруду?
Коли
небесне склепіння
займеться блакитним вогнем?
Якими словами заповняться сірі провалля
міжмовних позначень?

Та доти, людино,
тримайся за нитку безмежжя,
шовкову,
уплетену в ніжну структуру буття.

Бо коли
усе трапиться нічим,
ніщо вже не вийде з нічого –
лише світ, огорнений у чорну скорботу,
промовлятиме тишею.

18–19.07.24

Світ виникає із темряви. День
проростає залізним клоччям
і впивається в тіло – мʼяке й нетривке,
щоб наснажити шкіру болем.
Протікають у венах, мов діти дощу,
півпрозорі протоки крові,
і багряніє нутро, просячи сну:
обважнілого й тихого. Довга
розрослася дорога на північ – до гір,
що зростаються з небом і ніччю.
Мертвороджені топоси сіють свій дим
в безнадійні зіниці. Тіні
огортають покровом німого тепла
кожен атом твій, кожну клітину –
і вростають у ребра багряні сліди
сотень досвідів, доводів, криків.

Виливається свідчення давніх життів
на папір палімпсестами. Гинуть
у проваллях, у темряві, в дірах морських
хижі звірі із пащами-крильми.
Розтуляють зіниці оплаканих знань
і окреслюють час на папері.
Набираються силами бруньки, тремтять –
і вростають у вени та нерви.

Сині óбручі слів огортають тебе
у покрови німого стану –
висипаєшся бісером, попелом – ще
опадаєш на ґрунт дощами.
Розчиняєш себе в структурі землі,
і єднаєшся з нею в цíле.
Напуваєшся досвідом, силою – ти
є породженням волі сильних.
Мертвороджений світ твій поволі мовчить
в передпóкоях вищої віри.
І здригається маятник, дзвінко скрипить –
над душею розчахнуто вирій.

Огортають вологою першого дня
давні спогади про непомерлих –
і шукаєш себе у прозорих очах,
та торкаєшся поглядом.. межі
не перейдено ще. Затискаєш в руках
дрібно списані стоси паперів –
і лягаєш у ліжко, у трави, у жах,
щоб прокинутись ворогом смерти.

12.07–01.08.24

На кордонах і межах доторків,
уплітаючись у міста
і вростаючи в темінь –
всотуєш
безнадійно-німі слова.

Пробивається з ночі кіптява,
і сіріє рожевий дим.
Під червоним потоком вічности
тонко кришиться світ навпíл.

В очужілих обличчях губишся,
і вдивляєшся в очі – їм
не судилося тишу чути ще,
ну а ти замовкаєш – і

пробиваєш легені спазмами,
хижим страхом лишитись ТУТ.
Все навколо знайоме й згадане,
але ти вже забутий. Звук

долинає назовні й терпне десь
між реберних хитких сплетінь.
Ти повзеш, як мураха, й черевом
відчуваєш [під тілом] світ,
що твердіє, мов сіль – кристалами
осипається з гір. Моря
напуваються білим маревом –
і виходять за межі. Так
розростаються кóла пíнисті,
поглинають найлегший шлях –
і шукаєш дорогу звіра, щоб
розірвати фантомний знак.

04.08.24

Час
розламується надвоє,
падає дóлі
із тріском,
наче налитий соком кавун.

Впиваєшся в тіло,
виймаючи пальцями мʼякоть,
стікають обличчям цівки прозоро-червоної крові –
і ти напуваєшся нею, ніби востаннє
і ти набуваєшся часом,
що знічено стогне
в агоніях. Просиш
ще трохи життя.
ще дозу любови.

Підшкірно, міжвенно:
від сірих людей на перетинах долі,
від чорних тіней у закýтках кімнати,
від тих, хто, одначе, ніколи й нічого
не зможе додати – чи дати.
Крім втрати.

Вриваєшся поглядом –
знічено мовкнеш:
безмежність інерцій скликає до страти
одвічних фантомів, що скручують. Топиш
слова, що могли б ще когось врятувати.

Тешува, мій боже любови і страти, –
навернення в силу безсилля. А й досі
боїшся себе уночі не впізнати,
і зранку – не сміти промовити. Босі
приходять страхи і нашіптують, просять.

Молитви ростуть у зворотному темпі
(я майже забула, до кого звертатись),
але залишаються шрами – і ребра
виштовхують звуки: забуті й незнані.
Доплата
за щось недосказане, щось недочуте
торкається скронь, пробирає їх лезом –
зліва щось тихо стискається в кулю –
і твердне щосили.
Важчає.
Твердне.

14.08.24

Залишаючи позаду
вокзали улюблених міст,
ступаючи розміреним кроком
у сині вагони [усезабуття],
вимірюєш відстань не кількістю метрів –
взаємовіддалення мусить тривати –
натомість
зриваєш із себе ланцюг поєднання,
відтак:
здираєш зі шкіри залишки снів,
вриваєш останні звʼязки із реальним часом –
ховаючи памʼять у закутки,
вкриваєш полудою темряву далей.

Свідомість пульсує, ти чуєш удари
забутого на перехрестях життів
фантомного болю –
нидіє ніч
в агоніях першонародження.

Мáбуть.
Потреба скидати із себе цей світ,
мов одяг забруднений –
сильна й незламна.
І ти опираєшся волі своїй,
щоб волею світу статися.

Мáбуть.
Холодні й солоні маршрути твої,
затемнені вікна, тиша віталень –
і тіні, що ходять навпочіпки, і
не знають, якими словами.. звертання
проходять повз тіло залізним ключем,
впиваються в шкіру цілунками зради.

Здригається серце, пришвидшує темп,
і рветься назовні, і падає в пʼяти.

Вже щось догоряє, та ніжний цей щем
розʼятрює спогади й тягне – ти мариш
притулком безслівʼя і спокою, де
усе невагоме набуде позначень.
На вилицях креслиш маршрути дощів,
оплакуєш мертвих, стискаєшся в атом –
ростуть усередині сумніви. Дні
здіймають у небі повітряні стяги.
Приречено-терпко розвіюють їх
північні вітри. Лишаєш позаду
вокзали, перони, плацкарти і сни,
щоб вижити й свідком залишитись.
Мáбуть.

15–20.08.24

[Vivere militate est]

Невпинно і страшно звертається коло,
закручує пасма важка булава.
Ці дні пробиваються в груди, із горла
виймають порожні прозорі тіла.

Безкрилі комахи злітають до неба,
безслідні птахи опадають в моря.
Між мінами й градами – спалене стерня
розтерзаних клаптів землі. А трава
росте й прориває тверду оборону
загуслих від крови чорноземів, і

стікають обличчям червоно-солоні
протоки, джерельця, струмки – всі сухі,
обсохлі до ядер планети звисають,
мов змовклі дзвіночки без нутра. Німа
накочує павза на вимір знебарвний.
Сіріють пружини й деталі мостá,
що зʼєднує простір і час з потойбіччям,
повздовжно хитаються сфери дзеркал,
виймаючи з нутрощів вʼязкість безслівʼя –
торкаються скронь і навіюють страх.

А люди відходять, і відстані довші
лягають між ними й тобою. Пора
холодного вітру надходить невпинно –
бʼє по хребту чи по ребрах. Відтак:

стискаєшся вдвоє, мов ягода взимку,
і гуснеш, втрачаючи образ. Навзнак
зриваєшся з гілки і котишся. Зимно.
У ребра вдаряє холодна земля.

Прокиньтесь, убиті, – народження світу
уже відбувається в надрах. Пуста
і згіркла, мов трута, його серцевина
вирощує світло нового життя.

Є час для зневіри,
є час для молитви,
є час для відсутності сили,
є час,
коли пробивається серце з-під криги
і змушує битись, здригатись, мов птах,
що хоче злетіти і вирватись з сильця –
і ти відпускаєш його в небеса.

Відходить це літо розпеченим слідом,
підшкірно увігнаним болем.
Трава
пульсує фантомними стеблами й тихне
під притиском вітру. Боїшся.
Слова
втрачають відтінки і значення.
Тиша
наповнює всесвіт –
і ріже дотла.

24.08–03.09.24

Увідомлюєш:
твої вíрші починаються дієсловами.
Твої слова втрачають дію.
Простір пришвидшується, наче комета,
а ти залишаєшся серед поривів
стояти
із серцем в руці.

Тримаєш на відстані,
мов немовля,
яке народилось завчасно,
а ти ще не встиг(ла) навчитись із ним існувати.
Кажеш йому: «Зачекай, цей час не стоїть,
ми всі доростаєм. Вирощуй себе
поза мною».
І чутно: «Врятуй себе сам».

День,
коли вíрші закінчаться,
буде похмурим і довгим.
День,
коли всі відлетять,
лишатиме шрами.
День,
коли сонце стоятиме високо
й промені втоми
не пробиватимуть шкіру –
раптом настане.

День цей триватиме вічність,
буде терпким, невагомим.
Буде наповненим втрат і солоних п(р)обачень.
Темрява дмухає в вічко майбутньої втоми
й падає в прірву забутих, занедбаних, зайвих.

Втім,
немовля порубцьоване
встане на впевнені ноги,
ввійде у тебе між ребер і житиме,
певно,
буде ображене, зле (або, може, голодне)
і розплітатиме десь поміжплетення вен і артерій,
щоби насититись впóвні розболеним нутром –
мусиш нести у собі, наче жертву снуванню.

Біле обличчя його наливається світлом і смутком.
Очі пульсують побляклим блакитним туманом –
хочеш його обійняти зсередини.
Вдруге ріжеш свою оболонку загостреним пальцем.

Та немовля розрослося, набралося сили і духу:
вільно існує без ніжности й віри у завтра.
Ти божеволієш тихо. Світ залаштунків
вкотре приймає в обійми прийдешнього краху.

Падають зорі, комети, склепіння й підмурки.
Десь в невагомості вибух відлунює, брязкіт.
Зліва багрЯніє пляма, шириться тілом і нýтром.
Темрява ніжно торкається щік – і тебе огортає
в чорний покров свій, важкий і печальний.
Тиша дзвенить над тобою – смертельна, незгубна.

Все починається знову, ab ovo, спочатку:
день невагоміє,
тиша наповнена значень.

Все починається знову – і нутра
прагнуть сповільнення
ритму.
Назавше.

09–27.09.24

|placebo|

Світ
починається линвами рук,
межами вигинів тіла,
кóлами поглядів, доторків,
слів –
сходиться [клином].

Білі уламки – в спини
бʼють когось кулі-рими.
В надрах твоїх осінніх
темна важка печать
цілиться в скроню й квітне
десь біля вуха – маком,
десь біля серця – міна
цíдить з нутрá життя
соки твої розрідлі.

Чуєш, холоне вітер?
Чуєш, у венах тихне?
Чуєш, тут темно так…
Чуєш? Ти чуєш? Бачиш?

Час цей такий нестримний,
хоче кудись рушати –
тягне за руки. Тільки
дім свій – пристанок марень –
мусиш нести у шкірі,
наче затвердлий панцир,
що вже розпався. Так.
Коле і хоче вийти, вирватись з тебе –
більше:
більше не пишеш світло.
Крики твої сумлінні
на роздоріжжях тихнуть.
Світ
починався з дна.

Світ починався з вилиць.
Світ починався з вулиць,
з гострих холодних спалень,
з теплих сімейних кухонь.
Світ
починався з кроків.
Світ
починався з хрипів.
З темряви й ранку.
Болю
стане іще на всіх.

Світ – це плацебо.
Ти ще
важко хворієш світом.
Хочеш його віддати
в руки чиїсь.
Відтак:
світ би згорнувся в коло,
став би рідніший, ближчий –
з відстані сотень рóків
все видається іншим.

Чуєш, ти чуєш?
Ми ще
мусимо світу дати
наші розбиті вíрші,
зведення, списки втрат.

Світ починався болем,
першим сонорним криком
виходу поза межі
простору міжжиття –

час повертати світу
все, що йому належить.
Час повертати.
Тиша
ллється із тебе.
Так.

27.09–02.10.24

Тканинні мішки легень
видають чужорідні звуки –
з них виростають
налякані гідри страхý.
Серце впивається кровʼю
мідно-залізною. Твердне.
Твердне і важчає.
Твердне.
Твердне і важчає.
Струм

пронизує мозок, чекаючи імпульсів болю.
Стинає із ніг, привласнює простір і час –
підкорення мусить відбутися.
Вже відбувається.
Вкотре
хочеш позбутися тіла,
вийти за межі,
відтак:
тіло зрікається –

бути (з) тобою
нестерпно.

Ніжно торкаються шиї
сумніви. Прагнуть тебе
взяти в лещата безмірні.
Хочеш позбутися. Терпнеш.

Довго стікають обличчям
краплі осінніх дощів –
і западають у ринви,
в теплі углибини дерми.

Чуєш, як шлунок проймають
сотні розрядів. І ти
сунеш натомлені очі
в світло майбутнього.
Мерзнеш,
втративши міру і спокій –
хочеш привласнити світ.

Хочеш зʼєднатися з часом
в кулю, що вразить у серце
тіло великого звіра
з пащею лева й щура –
цілишся пальцем обмерзлим
в дзеркало вимірів – терпнеш.
Важчаєш.
Терпнеш.
Терпнеш і важчаєш.
Тверднеш.

Зрештою.

Звір себе знищує
сам.

06–08.10.24

Часом натрапляєш на свій же голос 4-річної давнини – і стає моторошно. Але це вже історія.

Колись ми з Катею робили відеовірші. Відео я вже переросла, тримайте аудіо.

Текст мій.
Зведення Каті.

Колись
слова доростуть,
навчаться ходити
гранатовим вістрям старого ножа –

і ти заговориш
про темряву й світло,
про втрату маршрутів і векторів. Так:
про доброго бога,
про ідолів віри,
про колір любові
і запах трави,
яка пробивається пухом з-під шкіри
обмерзлого ґрунту – і тягнеться. Ти
складаєш, мов пазли, позначення, знаки –

приходять до тебе у тріпові сни
холодні, як сніг,
блідолиці примари
іще ненароджених духів землі.

Тіні вже входять в порожню кімнату
тонких лабіринтів свідомості – і
наповнюють шумом збитих сигналів
всі порожнини й прогалини. Ти
вкладаєш у лоно майбутнього світу
зелені й зогнилі отруйні плоди,
і довго чекаєш, наче причастя
до ери прийдешнього, що навкруги
несеться вже відблиском світла.
Змовкаєш.

Втамовуєш подих. Приборкуєш світ.
Вдивляєшся в очі навпроти –
примари
загойдують чіткість впізнаваних рис.

Бліді силуети зіниць проростають
до стінок вербальних позначень.
Тремтить
прозора повіка – і в землю вростає
загублена вія.
Слина і сіль.

Хотілося б мати слова, щоб писати
про квіти гарячих підшкірних садів,
про море, що піниться в кутиках ока,
про вічність і світло,
про співи і сміх.
Про радість і свято
народження світу
в долонях чи крилах едемських птахів.
Хотілося б, може, писати про завтра –
що буде безмежним і теплим.

А втім,
вигноюєш втрати нестримним потоком.
І мовчки чекаєш переліків, дат.
Приходять, як завжди, пустóти – холонеш.
Виймаєш щоранку каміння із дна –
і знову вкидаєш. І далі по колу.
Хотілося б, може, писати не страх.

Та пишеться мова –
глéвко і довго, –
мова померлих,
сповнена зла.

08–12.10.24

LEPUS

Ти – впольований заєць,
що дивиться в світ
жахними очима
утрачених ніp-лабіринтів.
Хоче втекти –
витекти соком солодким,
заповнити простір липким
свідченням всюдинаявности. Босим
ступати, не чуючи болю, а втім:

перша третина хвоста – обгоріла.
Друга третина потрапила в пастку.
Третя третина //роздроблених снів//
вʼїлася скалками в лапи –
і хай би:

дім твій зі стінами з сіна –
горить.
Дім твій –
впадáє в провалля провини.
Дім твій –
здригається памʼяттю днів,
просить завершення.
Дім, наче привид.
Дім, наче дим,
витікає крізь ґніт,
віється простором –
ти ж досі в ньому
час вимальовуєш пазуром довгим.

Родиться міф у червивому лоні –
жовто-яскравий і теплий, як плід
дерева все-не-пізнання.
І вкотре,
вкотре собі ти повторюєш:
Боже,
ось протікають пустельні протоки,
руки свої простягаючи. Доки
мушу вгортатися в попіл і сніг,
хýтро і шкіру бруднити?
Тож
доки?

Тихнеш і мрякнеш, втративши слід.
Шкуру прийдешнього ділиш надвóє.
Дивишся в світ упольованим оком.
Тихнеш і мрякнеш.
Тихнеш.
І ти.

11–14.10.24

| vřepiti |

Нащупування голосу
хитке і тендітне
наче заслабле відлуння пульсу
з-під шкіри прозорого тіла
що зветься притулком
пристáнком
в пустелі
блукаєш
воїном-духом-образом-
сонцем-холодних-пісків

списуєш стоси нотаток безслівʼям
контуром втрачених букв його креслиш
тиснеш у нього нагострені сенси
ніби втискають у черево танто
плавно окресливши коло
зиґзаґом
хочеш – не можеш – зійти з цього рейсу
впасти між рейок
рéпʼяхом стати
гнучко чіплятись корінням за дерму
надр земляних чи земельних
назавтра
вже прорости
чужорідним солодким
плодом
пізнáння / незнáння
і впасти
знову
між рейок
сіменем чорним
щоб прорости звідси згодом
шипами

15–16.10.24

| Lebensborn |

10 років тому
я писала в щоденниках
про першу велику любов –
блакитноокого однокласника,
який, втім, ніколи б не міг бути
зі мною |||
чи може, моїм.

10 років тому
все видавалось
трагічно-приреченим.
«Що може бути гірше,
ніж неможливість бути із тим,
кого любиш?» – питала [себе?].
Здається,
простір стискався до розмірів ока.
Блакитно-холодного ока.

Якби ми жили в часи
світової війни,
окуповані Райхом,
його б точно забрали на Захід,
його б точно виховали
сумлінним арійцем –
цього гарного хлопчика з блакитними очима.

Але зараз
ми живемо в інші часи –
ХХІ століття.

10 років томy
я писала про нього.
10 років потому
пишу про війну,
яка має
червоні щурячі очі,
довгі щурячі вуса,
хижі щурячі лапки.

І жодного слова
про блакитноокого арійського хлопчика.


17.10.24

|Tenebrae|

Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.

04.09–21.10.24